За даними супутникових зйомок і військової розвідки, Росія тримає близько 50 тис. військових уздовж кордону з Україною. Ці сили становлять значну частину 270-тисячної російської армії і не можуть завжди залишатися в стані підвищеної готовності, в якому є від початку березня: не останньою чергою тому, що зараз саме надходить час демобілізації одних солдатів строкової служби і призову інших.
Збройні сили України, навпаки, малочисленні, погано оснащені й не виведені на вигідні позиції. У її бойових частинах лише 77 тис. військовослужбовців. Приблизно стільки само налічують внутрішні війська, але на півдні та сході країни їхня лояльність викликає сумніви. Теоретично можна ще мобілізувати мільйон резервістів – усіх тих, кому залишається ще п’ять років до досягнення граничного віку перебування в запасі. Але це, вочевидь, будуть погано вишколені війська, які можуть виконувати дуже обмежений спектр завдань.
Читайте також: Self-made країна. Самоорганізація українців випереджає дії влади
Росія витрачає на свою армію більше, ніж будь-яка інша країна, за винятком Китаю і США: $88 млрд у 2013 році, що наполовину більше, ніж Британія. За даними Стокгольмського інституту досліджень проблем миру (SIPRI), її видатки на оборону швидко зростають, а недоліки виявлені під час війни з Грузією 2008 року, виправляються. Це тоді як оборонні видатки України торік становили $2,4 млрд. Її збройні сили переважно оснащені радянськими танками й артилерією. 36 українських винищувачів Су-27 базуються в Криму, тож у повітря не здіймуться. За даними останньої версії щорічного каталогу «Військовий баланс», що його видає Міжнародний інститут стратегічних досліджень, Україна має ще 90 менших винищувачів МіГ-29 та інших літаків, спроможних завдавати удари по наземних цілях. Але вони значно поступаються набагато численнішому флоту подібних літаків, оснащених сучаснішими ракетами й радарами, які має на озброєнні Росія. Українська система протиповітряної оборони – це теж радянський брухт.
До того ж сили України розташовані зовсім не там, де потрібно: на заході, нібито їм необхідно відбивати напад НАТО. Без значних баз або заздалегідь розгорнутого устаткування на схід від Дніпра збройним силам України не вдасться довго чинити опір вторгненню Росії. Головнокомандувач об’єднаних сил НАТО в Європі, генерал ВПС США генерал Філіп Брідлав каже, що розгорнуті вздовж українського кордону сили Росії «готові до удару й, на нашу думку, можуть виконати поставлене завдання за три-п’ять днів, якщо дістануть відповідний наказ».
Читайте також: Не стріляйте в піаніста. Де межа критики влади і сприяння ворогу?
Багато що залежить від того, якими саме можуть бути ці поставлені завдання. Один із варіантів – відкрити сухопутний коридор до Криму через Донецьк і Маріуполь. Інший – коридор із Криму через Одесу до Придністров’я, де базуються російські війська. Третій, крайній варіант – розкол країни по Дніпру.
Проте військові стратеги РФ не можуть не ставити Путіна до відома, що збройне вторгнення з обмеженою ціллю в умовах слабкої оборони може виявитися легким завданням, однак утримання значної території проти волі більшості місцевого населення буде справою набагато важчою. Поза сумнівом, руху військ перешкоджатимуть атаки українських партизанських формувань. Розквартирування великих військових сил в Україні впродовж необмеженого періоду матиме наслідки в інших регіонах в (або біля) Росії, позаяк виснажуватиме її сили в нестабільниїх точках на зразок Північного Кавказу та Середньої Азії. До того ж Путін не може бути стовідсотково упевненим в успіху своїх військ. Модернізація після російсько-грузинської війни все ще триває, командування неефективне, а управлінню й логістиці заважає несумісність оснащення.
Як сказано в нещодавно виданій біографії російського президента, один із його перших інструкторів у КГБ нарікав, що в Путіна «занижене відчуття небезпеки». Тож, коли йому доведеться вибирати між тим, послати війська в Україну чи відкликати їх, не факт, що він сам знає, що вибере.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com