«Неонацистская группировка» – так називає С14, одну з найвідоміших молодіжних правих організацій, звітуючи про спільні з «Беркутом» «заходи» з побиття киян, які близько тижня тому вирушили зі столиці до Харкова на Марш єдності, офіційний сайт харківського угруповання «Оплот».
Мимоволі уявляються лави хлопців під прапорами зі свастикою, що марширують кудись у далечінь, дорогою впевнено розправляючись з іноземцями… Саме так це, поза сумнівом, бачили б у Російській Федерації, країні, де сучасний ультраправий рух, за словами експертів, характеризується організаційним занепадом і «відвертою інтелектуально-культурною та політичною слабкістю» (див. Тиждень № 6/2014). Однак в Україні все, м’яко кажучи, інакше.
С14, чи то просто «Січ», – правий рух, який усіма аспектами своєї діяльності впевнено руйнує стереотипи про «вуличних» правих. Хоча б тому, що найвідоміші вони своєю соціальною діяльністю, зокрема активною боротьбою із забудовами, захистом населення у трудових конфліктах (як, приміром, під час страйку робітників на броварському ТОВ «Чисті матеріали»), закриттям точок, де продають алкоголь неповнолітнім, а також пропагандою здорового способу життя (наприклад, «Кубок молодого футболу» для школярів) тощо.
26-річний Євген Карась, координатор організації, зізнається: дуже важливо, щоб у таких ситуаціях хлопці були не тільки в ролі «бойовиків», а й певною мірою в ролі експертів. «Коли ми виступали проти необґрунтованого підвищення тарифів на проїзд у метрополітені й зайшли там «нагору», присутні були вражені, – сміється він. – Адже ми завалили їх фактажем. Вони зрозуміли, що ми проінформовані. А не просто вуличні радикали…» Так само, відвідуючи, приміром, громадські слухання, важливо вміти «і охороні наваляти», щоб узагалі мати можливість бути присутніми на заході й упевнено оперувати інформацією.
Дисциплінована сила
«Є багато різних субкультурних організацій, у яких можна просто «двіжувати». Когось побити, розтрощити гральний автомат, – називає перспективи людей із націоналістичними поглядами Руслан Андрійко, голова проводу Молодіжної громадської організації «Сокіл», яка в лютому відзначила своє 120-річчя. – Якщо ж людина цікавиться політикою і хоче змінити країну, змінити систему влади, вона має йти в політику. Адже ми постійно кричимо, що влада погана. Але самі туди не йдемо…»
МГО «Сокіл» та студентська «Свобода», переконаний він, поєднують «двіж» та політичні перспективи. «Ми проводимо багато соціальних акцій: проти незаконних забудов, проти рейдерських захоплень скверів та парків», – підкреслює хлопець.
«Сокіл» – структура більше мілітарна. Вона проводить тренування, вишколи, організовує табори тощо. «На Революції гідності була сокільська сотня, яка квартирувалася в Київраді, проявила себе дуже серйозно в боях 18–21 лютого і показала себе як дуже дисциплінована сила, – згадує Руслан Андрійко. Сам він в останні дні Майдану дістав серйозне поранення внаслідок вибуху гранати. – Студентська «Свобода» – організація, орієнтована на ширшу аудиторію, студентство. Її завдання – захищати права студентів, виступати проти корупції у вишах, проти «добровільно-примусових» внесків, вирішувати інші питання…»
Візитка Яроша
Поволі відступає від своєї суто «бойової» сутності й «Правий сектор» – конфедерація дрібних націоналістичних організацій, факт існування якої набув неабиякого розголосу під час подій на Майдані.
Про конкретні заходи у ПС із тих чи інших причин розповідати не люблять. «Зараз, під час, по суті, війни з Росією, ми не ведемо передвиборчої кампанії. Для нас важливіші події на Сході. Активісти «Правого сектору» захищають єдину соборну Україну, що замінює десять вишколів», – узагальнює прес-секретар організації Артем Скоропадський.
З більшою готовністю розповідають про свої дії в С14. Зараз, розказує Євген Карась, націоналісти вчать киян організовувати територіальну самооборону і мають свої розвідувальні групи майже у всіх гарячих куточках України. «Харків, Луганськ, Краматорськ, – перелічує координатор руху. – Скоро повернеться група з Одеси… Ми хочемо встановити реальні факти, реальні показники, щоб українці розуміли, що насправді відбувається».
Ну з Богом. «…Національні бригади. Чорні маски, спортивні костюми, червоно-чорні бандерівські стяги. Це не віртуальний субкультурний комсомол, а реальні політичні солдати та політичні партизани. Погляд, який зупиняє бронепоїзд. Залізобетонна переконаність у правдивості нашої ідеї. Звичайні життєрадісні та сумні хлопці із сонцем у крові, полководці вулиць, генерали спальних районів, вожді фанатських трибун – такими постають вони, молоді українські праві, на сторінках культового в певних колах «націонал-революційного» часопису «Ватра». У підвальних спортзалах, у хронічно недофінансованих гуртках і секціях, недоприватизованих бібліотеках зростають чемпіони та переможці завтрашнього дня. Вони нас визволять, наші легіони простих, щирих і небагатослівних…»