Останні події на Сході України дуже гостро поставили питання про наявність лояльних до українського проекту тамтешніх мешканців. Усі ті, хто ще вчора вважав, що там є лише «орки, п’яні шахтарі та Партія регіонів», побачивши велелюдні демонстрації з українськими прапорами, раптом усвідомили, що є й інший Донбас: креативний, молодий, небайдужий. Утім, водночас виявилося, що цих людей у відсотковому співвідношенні нехай активна, але меншість. До того ж із певних історико-ментальних причин на Донбасі відчувається суттєвий брак інтелектуалів, які були б природними союзниками української ідеї. Наразі нашій державі, яка понад 20 років майже нічого не робила для створення проукраїнського середовища на Сході, немає на кого спиратися в боротьбі проти агресивного люмпена, на який, своєю чергою, зробила ставку Росія. Патріотично настроєні сили Донбасу роз’єднані й не мають належної державної підтримки, тому вся проукраїнська діяльність базується на силах й ентузіазмі лише активістів, які часто ризикують здоров’ям і життям.
СЕРЕДНІЙ КЛАС ЗАХИЩАЄТЬСЯ
Донецьк, 17 квітня, парк Перемоги біля річки Кальміус, сутеніє. Довкола чимало людей із національними прапорами, близько тисячі міліціонерів у шоломах та зі щитами, а над усім цим лунає: «Слава Україні!». Сьогодні тут перший за останній місяць проукраїнський мітинг. Попередній, що проводився в центрі, на площі Лєніна, 13 березня, закінчився трагедією: оскаженілі від злоби та безкарності прихильники Росії за потурання міліції напали на кілька сотень українських активістів, жорстоко побили та вбили одного з них – Дмитра Чернявського, представника місцевого осередку ВО «Свобода».
Перше, що впадає в очі, – величезна кількість молоді та інтелігентних облич. Тут дуже багато студентів, представників так званого креативного класу: дизайнерів, медійників, айтішників. Ще одна чимала група людей – ті, кому за 40, більшість із дружинами – чоловіками, на вигляд типові викладачі, медики, щонайменше керівники відділень, інженери тощо. Інша група – підприємці, добре одягнені, на дорогих машинах. Маємо картину типового середнього класу, який у кількості понад 3 тис. не побоявся вийти на акцію. Ті люди просто не могли цього не зробити, бо шкірою відчувають, що тут замішане не тільки питання територіальної цілісності чи національної ідентифікації, а й бажання люмпенів, яким нічого втрачати, взяти реванш за рахунок талановитіших співвітчизників.
Люди вийшли, попри попередження міліції не брати участі в будь-яких зібраннях увечері, коли в Женеві почалися чотиристоронні перемовини щодо конфлікту на Сході, бо очікувалися провокації з боку сепаратистів. Щоправда, градус агресії щодо всього українського в цих громадян такий високий, що вони готові кидатися на будь-кого і без вказівки московських кураторів.
Найцікавіше аж ніяк не на сцені, а в натовпі, у якому буквально кожен має якийсь аксесуар у кольорах національного прапора. Якщо для киян це вже щось звичне, то тут, у Донецьку, за жовто-блакитну стрічечку на одязі тебе можуть побити. Не кажучи вже про українську мову на вулиці, на яку буквально косяться перехожі: одні з цікавістю, схожою на ту, коли дивляться, як хтось стрибає з даху, а інші з прихованою погрозою чи острахом. Тим більше що наприкінці мітингу його учасники розтягують величезний, кількадесятиметровий прапор.
Тому сміливість цих кількох тисяч людей, що не побоялися вийти на вулиці, маючи всі шанси бути підстреленими, підрізаними чи побитими, викликає величезну повагу. «Ми вже не маємо сил мовчати, – каже Андрій, 25-річний працівник IT-компанії. – Я корінний донеччанин, ще мій дід працював на шахті. І тепер у мене крадуть мою Батьківщину якісь «орки», що випили горілки на отримані 200 грн і ще й автомат у руки взяли, вперше в житті відчувши свою нібито значущість».
«Ми захищаємо тут свою країну, – ділиться Олексій Мітасов, підприємець із Дружківки та політичний активіст. – Чорт забирай, як можна віддати своє місто людям, які насправді мріють не так про Росію, як про те, щоб пограбувати сусіда, у якого є машина чи квартира? А саме цей контингент, лузерів та маргіналів, і є панівним поміж тих, хто за РФ».
«Ми виграли вже тим, що просто вийшли і показали, що тут є інша думка, – каже Анатолій Сергійович, викладач донецького вишу. – Звичайно, попереду дуже велика боротьба. Та й не віримо в те, що Київ реально нас підтримує. Не віримо й більшості політичних партій, які тут просто 10 років робили «договірняки» з Партією регіонів. А тепер та сама ПР хоче нас у Росію затягти. Та цього не буде».
Подібна ситуація спостерігається й у Луганську, з тією лише різницею, що ця область була ще більш законсервована протягом 20 років спайкою партійної номенклатури і злочинності. Та й грошей тут набагато менше, ніж у Донецьку.
УКРАЇНСЬКА СТРУКТУРА
Фактично все проукраїнське життя Донбасу концентрується навколо кількох політичних партій, що ледь жевріють. «Культурне життя Донеччини завжди нагадувало сумний і нікому не зрозумілий офіціоз, – розповідає активіст Денис Каплунов. – У нас на всіх українських календарних святах виступає така собі Марія Олійник, лідер місцевої «Просвіти», чітко за всіма чиновниками. Власне, тим українська політика від держави й обмежувалася весь цей час». У Луганську ситуація ще занедбаніша, адже цей регіон більш російськоорієнтований.
У реальності ж Партія регіонів, що дістала тут беззастережну владу з 2002-го, коли їй вдалося підім’яти під себе комуністів, свідомо плекала на Донбасі українофобію, наслідки чого ми й бачимо зараз. А втім, за останні роки в регіоні удвічі збільшилася кількість людей, що підтримують українську ідею. «Це пов’язано зі зміною поколінь, – пояснює суспільствознавець Сергій Струтинський. – За останні роки в життя вийшло перше покоління, що навчалося в українській школі. Звичайно, на Донбасі є проблема: совковий генокод і далі регенерує, але все ж таки, особливо у великих містах, тут нарешті з’явилися нові українці».
Пошестю поміж тутешніх ментальних українців є їхня повна роз’єднаність та відсутність майданчика для спілкування. Політичні партії українського спрямування ніколи не проводили тут хоч якоїсь системної роботи. Понад те, центральне керівництво завжди віддавало Донбас на відкуп політичним авантюристам, яким не знаходилося місця навіть у ПР. Результати були відповідними. Додамо до цього й цілковите панування тут УПЦ МП у релігійному житті, що не давало змоги розвиватися іншим конфесіям, зокрема УПЦ КП та греко-католикам, які є традиційним підґрунтям для українського проекту.
Тільки події Майдану змусили активізуватися тут політичних гравців. Призначення керівником облдержадміністрації Сергія Тарути не дало якихось дуже великих проривів, та й не могло дати в таких умовах, але тут нарешті було створено Комітет патріотичних сил Донбасу (КПСД), консультативний орган, що має об’єднати всі українські сили. Наразі там представлені всі політичні партії, крім БЮТ, кілька громадських організацій та вихідці з журналістського середовища. Прикметно, що до КПСД почали приєднуватися й патріотичні афганці та відставні військові, особливо ті, які пройшли Майдан. Власне, саме КПСД організував мітинг 17 квітня і, за словами його членів, не збирається зупинятися. Адже кількість спонтанних проукраїнських виступів на Донбасі зростає. Наприклад, кілька днів тому активісти встановили державний прапор на найвищому териконі Донецька, у десятках міст та селищ постійно відбуваються мітинги на підтримку єдності України, але всі ці процеси не консолідовані. Тому ініціатива з КПСД хоч і видається вельми перспективною, однак потребує підтримки держави. У Луганську місцеві активісти щодня проводять проукраїнські зібрання біля ОДА, намагаючись підтримувати суспільну думку в потрібному руслі.
Створюються й добровольчі мілітарні проукраїнські з’єднання, зокрема батальйони територіальної оборони «Луганськ» і «Донецьк». Хоча кількість добровольців у них наразі не перевищує кількасот осіб, а боєздатність викликає багато запитань, однак сам факт ініціативи є важливим і свідчить про те, що ситуація на Донбасі нічим не нагадує кримську, де проукраїнська меншість виявилася абсолютно недієздатною.
ЗОНИ ДОНБАСУ
Найбільша проблема Донбасу – тут так і не відбувся повний цикл урбанізації, хоча офіційний рівень урбанізованості населення в регіоні найвищий у країні – понад 90% населення мешкає в містах та селищах міського типу. Всі тутешні міста, окрім Краматорська та Маріуполя, створювалися за так званим поселенським принципом. Спочатку засновується шахта або завод, навколо якого розвивається поселення, де живуть працівники підприємства. Зазвичай, коли таких поселень стає дуже багато, вони поступово об’єднуються в місто. Але первісні поселення і далі визначають мислення їхніх мешканців та структуру міст.
«На Донбасі так і не сформувався справжній пролетаріат, – стверджує професор Донецького національного університету, історик Володимир Нікольський. – Від самого початку відбувалися певні аномалії в процесі урбанізації селян, коли ті, замість того щоб лишатися на постійне проживання в містах, з осені до весни працювали на шахтах, а потім поверталися сіяти хліб. Тобто більшість робітників тут були сезонними. У реальності цей процес почався лише після Другої світової війни. До того ж ось така поселенська сутність міст давала можливість кожному шахтареві чи робітникові заводу все одно мати свій городик, тобто не втрачати остаточно зв’язок із землею. Відповідно переважна частина мешканців Донбасу перестали бути селянами, але так і не стали містянами в повному сенсі цього слова».
У перспективі це мало вельми негативні наслідки. Адже клас інтелектуалів – не інженерів і техніків, а саме гуманітарної інтелігенції – може сформуватися тільки в повноцінних містах. Тоді як їхню кількість на семимільйонному Донбасі можна перелічити на пальцях однієї руки. Тож креативний клас як такий почав тут формуватися тільки після здобуття Україною незалежності. І хоча саме він, природно, є основою проукраїнських настроїв, його частка – лише 3–5%. Приблизно така сама ситуація з підприємцями, більшість яких зацікавлена у збереженні Донбасу в складі України. Натомість середовище «недопролетаріату» та відвертих люмпенів, рівень життя яких із розпадом СРСР впав, навпаки, асоціюють Україну з негараздами та бідністю. Люмпенізовані мешканці міст і шахтарських поселень є найблагодатнішим ґрунтом для сепаратистських диверсій Росії. Прикметно, що сільська місцевість узагалі не підтримує сепаратистських настроїв. Так, нещодавно сім сільських рад Добропільського (переважно аграрного) та Красноармійського (аграрно-шахтарського) районів Донецької області виступили з проханням приєднати їхні території до Дніпропетровської області.
Донбас поділяється приблизно на чотири ментально-електоральних зони залежно насамперед від економічної специфіки. Перша – класичний центральний шахтарський Донбас, що починається в Красноармійському районі Донецької області й тягнеться аж до кордону з Росією на південному сході Луганщини. «Це край шахт і териконів, – стверджує Сергій Струтинський. – Та низькокваліфікованої шахтарської праці, яка забирає всі сили і час. Відповідно це регіон, що готовий бунтувати вже за ковбасу, як це, власне, й було наприкінці існування СРСР. Саме тому наразі шахтарі не виказують якоїсь серйозної підтримки сепаратистам, бо усвідомлюють, що в Росії їхні шахти через нерентабельність просто закриють, як уже сталося в російській частині Донбасу, де працює аж одна на цілий регіон. Питання патріотизму чи національної ідентифікації для них не є ключовим». Однак тут дуже багато повністю люмпенізованих людей, які є головним постачальником масовки для сепаратистських шабашів.
Другий мікрорегіон – промисловий Донбас, до якого входять Слов’янськ, Краматорськ Донецької області, Стаханов, Сєверодонецьк, Лисичанськ та Рубіжне Луганської. Його головна відмінність – фактична відсутність шахт, зате наявність великих промислових підприємств на кшталт НКМЗ у Краматорську чи «Азоту» в Сєверодонецьку. «Робітник на заводі, на відміну від шахтаря з його низькокваліфікованою працею, має вищий рівень мислення, – зазначає Володимир Нікольський. – До того ж є чималий відсоток технічної інтелігенції». Цікаво, що саме тут найбільша підтримка опозиційних сил. Наприклад, у тому ж таки Краматорську на виборах 2012-го опозиційні партії набрали близько 25%. Багато експертів вважають, що агресія РФ почалася саме тут, бо в Кремлі розуміють, що цей регіон без військового втручання навряд чи вдалося б «розкачати». Не кажучи вже про географічну вигідність міста Слов’янська, що лежить на трасі Ростов – Харків, фактично на перетині трьох східних областей. Та й потрібно було відразу присадити регіон, який міг би чинити спротив російській експансії.
Третя зона – Приазов’я, тобто райони, прилеглі до Азовського моря та Маріуполя, переважно аграрні та дуже бідні. Попри величезні репресії в сталінські часи, тут величезний відсоток грецького та українського населення, тому сепаратизм майже не підтримується. Не так через великий патріотизм, як через байдужість місцевого населення, яке думає виключно про виживання.
Четвертий регіон – аграрний пояс Донбасу, який і ментально, і географічно ближчий до Слобожанщини, а саме Красний Лиман та всі північні райони Луганської області. Він узагалі заселений переважно етнічними і, що важливо, цілком свідомими українцями, тому про будь-яке приєднання до Росії взагалі не йдеться. Власне, навіть жодної сепаратистської акції не відбулося. Понад те, за оперативною інформацією, саме тут зосереджена основна маса українських військових сил, що захищають Донбас. Місцеве населення дуже лояльне до вояків і вважає їх своїми захисниками.
Нині Донбас застиг у невизначеності, однак виразна українська хвиля потребує чіткої політики та усвідомлення нарешті необхідності кропіткої роботи над створенням українського середовища в такому складному та нелінійному регіоні, як Схід України.