При цьому корисні навички самоорганізації, набуті мільйонами українців на численних Майданах по всій країні, нікуди не поділися. Власне, багато в чому завдяки тій організації, яка протиставила себе хаосу партійних інтриг між триголовим політичним керівництвом Майдану, і впав режим Януковича. Україна нині йде шляхом, яким 250 років тому йшли США: створення нової країни руками самих громадян. Зовнішня агресія – то як необхідний подразник, без котрого процес може застоятися чи заглухнути.
Нинішня влада вперто не встигає за потребами дня. Постійно переслідує відчуття, що вона відстає щонайменше на кілька тижнів у всіх своїх кроках та діях. Тож люди змушені самоорганізовуватися й вирішувати ті питання, які конаюча держава просто не в змозі вирішити. І всі старі інститути влади ніби діють, і посади розподілені, але нічого не виходить. Адже пост-УРСР, у якій ми жили останні 23 роки, перестала нарешті існувати, а усі механізми прийняття рішень, котрі ще вчора здавалися непорушними, тепер розсипалися як картковий будиночок. Тепер на рештках старої системи потрібно створювати нову, і це в умовах відвертого саботажу старих службовців та зовнішнього агресора, що має активну й напрочуд добре організовану п’яту колону всередині країни. Тут інакше, ніж усім миром, просто не вийде.
Насамперед ідеться, звичайно, про безпекову сферу. Підтримка армії стала для українців просто-таки улюбленим заняттям. До того ж якщо спочатку більшість воліла зробити це, просто перерахувавши кошти на мобільний номер 565, то тепер, переконавшись у неефективності й неповороткості системи та побоюючись, що, чого гріха таїти, знову все покрадуть, активісти переважно роблять усе власноруч: купують їжу, одяг, устаткування й доставляють це у військові частини. До речі, самі бійці й офіцери кажуть, що допомогу населення вони реально відчувають, на відміну від турботи рівного міністерства і влади загалом.
Але просто допомагати людям виявилося замало, тому активісти та добровольці, що не потрапили до лав наших Збройних сил унаслідок часткової мобілізації, самотужки патрулюють кордони на власних автомобілях, конях і навіть гелікоптерах, намагаються контролювати свої райони, організовуючись із сусідами в народні дружини. Також, враховуючи постійні попередження про можливі провокації з боку російських спецслужб на території всієї країни перед травневими вихідними та особливо перед 9 травня, більшість міст прикрилися блокпостами, на яких разом із працівниками міліції чергують добровольці. Вони перевіряють машини, дивляться за порядком, відстежують рух підозрілих людей тощо. Як і два місяці тому, у розпал Майдану, такі блокпости з’явилися навколо Києва, а також у Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Чернігові, Сумах, Житомирі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві. Рівень самоорганізації та патріотизму вражає. Найбільш недолугими в цій ситуації видаються правоохоронці, потреба в яких, якщо події і далі розвиватимуться таким чином, скоро просто відпаде. Не так у самій міліції як органі, як конкретно в тих людях, які зараз перебувають у її лавах. Саме тому вони морщать лоби та із серйозним виразом обличчя вдають, що є господарями ситуації, а ці кремезні хлопці в кращих, ніж у них самих, камуфляжах – то просто якісь дурники погратися вийшли.
Читайте також: Де межа критики влади і сприяння ворогу
Фактична недієздатність правоохоронної системи, яка абсолютно не може опанувати ситуацію на Сході України через відвертий саботаж у своїх рядах, змушує активних і небайдужих до долі країни людей думати про те, як захистити себе та свій дім. Саме під тиском громади й за фактом уже створених без будь-якої допомоги влади загонів самооборони по всій країні керівництво держави в особі МВС було змушене піти на формування так званих батальйонів територіальної оборони під своєю егідою. Вони вже є майже в усіх областях країни, зокрема й у Донецьку та Луганську, а на Дніпропетровщині та Харківщині вже заступили на бойові завдання.
І річ не тільки в обороні. На деякі речі українці стали дивитись інакше. У придніпровському селі, де на березі в теплу пору року велелюдно, а отже, місцевий пляж часто був засмічений і прибирався вряди-годи, тепер інший погляд на екологію: всі місцеві раптом перестали смітити. Бо, по-перше, то, виявляється, не по-європейськи, по-друге, місцева самооборона швидко знаходить тих, хто забув за собою прибрати, і нагадує їм зробити це – ніхто не заперечує. Прикладів громадської дії чимало: бойкот російських товарів, Автомайдан, що діє тепер на Сході, «канцелярська сотня», що відновлює документи, які нищила попередня влада, допомога біженцям із Криму, акції на підтримку соборності.
Увесь цей рух, що охопив країну, до болю нагадує рух так званих мінітменів (від англ. minuteman – чоловік за хвилину), що діяли під час війни за незалежність у США в 1776–1783 роках. Тобто народних ополченців, які у найкоротший термін могли зібратися в разі потреби боротьби з противником і які брали на себе відповідальність за свої територіальні одиниці, не чекаючи допомоги з центру, зате маючи високий бойовий дух, патріотизм, самозабезпечення та знаючи місцевість. Саме на основі таких ополчень сформувалися надалі вся управлінська вертикаль та філософія американського суспільства – суспільства вільних людей із правом носити зброю, які здатні самі захистити себе і які наймають державу та її службовців виключно для своєї вигоди та зручності.
Таке народне ополчення, що формується на взаємній повазі та допомозі, а не на солдафонстві й зверхності носіїв великих зірок на погонах, і потрібне Україні. У ньому дорослі, нормальні чоловіки, які просто хочуть захистити свій будинок, родину та країну – тріаду цінностей нормальної людини. Вони виходять і самоорганізовуються не заради хизування, а заради потреби та розуміння, що окрім них це не зробить ніхто. «Побудуй країну власноруч» та «Зроби сам» – найактуальніші гасла на сьогодні. А це гарантія від повторення ганебного «рєшалова» зразка 2005–2006 років.