Від Сяну до Свіни (Свіноуйсьце)

Подорож на самісінький край сусідньої держави я розпочав із її гірничого центру, польського Донбасу – Катовіце. Якби мій переліт відбувся 1920 року, я опинився б у Німеччині, бо це місто належало саме їй, як, зрештою, й інші на моєму маршруті: Вроцлав, Щецин та Свіноуйсьце. Тоді вони називалися відповідно Каттовіц, Бреслау, Штеттін та Свінемюнде. Саме ними Сталін компенсував Польщі втрату східних теренів після Другої світової війни.
Люблю польську залізницю: це одна з небагатьох речей, які сповнюють гордістю за Україну, зокрема за можливість подорожувати лежачи, а до того ж швидко й пунктуально. Від Катовіце до Вроцлава 200 км, котрі я проїхав місцевим потягом за довгі чотири години. Усі польські відстані (найдовший маршрут – 900 км) можна долати тільки сидячи в незручних кріслах. Купе другого класу розраховано на восьмеро пасажирів (перший, для шести, нічим не зручніший). У заповненому просторі нікуди подіти ноги, і вони так затерпають, що виникає бажання їх відрізати. Поїзди курсують із невеликою швидкістю, мабуть, щоб у пасажирів склалося враження, ніби вони рухаються безкрайньою країною.
Решта – так само, як у нас: слов’янський бедлам і сваволя. Коридорами вагона снують непевні типи, пропонуючи людям полегшити незручності дороги перевіреним, але забороненим засобом: «Піво-півко-півечко-півско!». Їхні заклики, очевидно, знаходять відгук, бо не бракує осовілих п’яних типів.
До нашого купе зайшла кондукторка, і мій сусід запитав її, чи можна десь курити. Вона офіційним тоном заявила, що в поїзді й на вокзалах це заборонено, а потім прошепотіла йому (нібито непомітно для інших), мовляв, нехай запалить цигарку в туалеті. От він, наш слов’янський спорт: ставити нелогічні заборони, щоб потім їх героїчно долати.
У Щецині, де в нас із Лукашем був нічліг, я розшукав греко-католицького пароха отця Роберта і спитав у нього про українців Свіноуйсьце. За словами священика, місто хоч і належить до його парафії, він нікого там не знає. Саме у Щецині найбільш віддалена від нашого кордону громада українців.
Отець Роберт розповів, що під час акції «Вісла» українців розселяли максимум за 30–40 км від рубежу, тобто перед Стар­гардом-Щецинським. Тільки бі­ля Калінінградської області їм дозволили підходити до нього впритул – на найбільш сплюндровані війною терени.
До Свіноуйсьце я дістався маршруткою. Траси, які вона долала, були такі самі роздовбані, як і в нас. Не особливо відрізнялись і модні вподобання: біля мене сиділа юнка в «леопардовому» светрі із сумкою а-ля Луї Віттон. Щоправда, дороги понівечені тільки в містах, тоді як поза ними – рівненькі, свіжопрокладені, а дів­чата, хоч і люблять плямисте, не ходять на базар на підборах і не сліплять очі стразиками.
Мабуть, порядок у просторі допомагає навести Євросоюз, а лад в естетиці – відсутність російського телебачення. Йдеться про порядок у слов’янській, а не в германській інтерпретації.
Свіноуйсьце – тихий морський курорт. Гирло річки Свіна (від нього й походить назва) поділило містечко на дві частини, через котрі так і не побудували моста. Дістатися з однієї частини до іншої можна тільки поромом.
За сивої (напівлегендарної) давнини Свіноуйсьце належало Мешку І. Потім перейшло у власність померанських князів, після чого за місто боролися прусси і шведи. У 1780 році Фрідріх Вільгельм І добудував на Свіні порт. Перший курорт створено в 1826-му. Під час Другої світової тут була база підводних човнів Рейху, тому місто геть розбомбили, а після війни квартирував Балтійський флот СРСР аж до 1992-го.
Недалеко від переправи я натрапив на місцевий музей. Біля входу – меморіальна дош­ка на честь приєднання Свіноуйсьце до Польщі: «На вшанування річниці повернення до Матері. 6.10.1946».
В експозиції – флора й фауна моря, моделі траулерів та фрегатів. На верхньому поверсі – виставка, присвячена історії: давні грамоти, герби, циліндри та рукавички, в яких ходили пруссаки, позолочені чашечки для кави, плетені пляжні крісла, які захищають від балтійського вітру, тамтаморізка 1970-х років (туристи могли вставити свої обличчя в картонку, на якій намальовано моряка, що тримає на руках русалку), а також муляж служаки Балтійського флоту й табличка з його території «Фотографувати заборонено».
Я спитав у музейних працівниць, чи є серед мешканців міста українці. Пані перейнялися моїм запитанням і почали дзвонити до місцевих краєзнавців, але ті сказали, що ніяких товариств нема, є тільки колишні матроси, що тут оженилися, та працівники порту.
Одна з доглядачок музею мрійливо згадала українських моряків, приблизно так само, як і працівниця Будинку культури у Свердловську, де ми були з Лукашем раніше, польських будівників овочебази. Мабуть, молодість за часів Варшавського договору була дуже романтична.
Інша сказала, що Україна асоціюється в неї з «Вогнем і мечем». «Що, із Хмельниччиною?» – перепитав я. Але, виявляється, прив’язка була зовсім несподівана: українець Богун, який хотів здобути польську шляхтянку. «Знову якась історія з українським матросом», – подумав.
Пані доглядачки казали, щоб їхав на креси й там шукав. Це чи не вперше в Польщі почув інше значення слова «креси». Вони мали на увазі не Львів, Франківськ чи Тернопіль, а Бялисток, Люблін та Перемишль.
Потім згадали, що радянський флот займав половину міста – найкращі старі будинки. Опісля почали нарікати, що колись вугілля возили із Силезії і морем експортували у світ, а тепер навпаки – через порт одержують його з Китаю і везуть на заводи Силезії.
Я подякував за розмову й пішов у центр. Там на стенді – велика карта міста. Вулиця, що веде до німецького кордону, має промовисту назву: Війська Польського.
У центрі та на узбережжі чути польську й німецьку десь 50 на 50. Заодрянські туристи навідуються не так із ностальгії, як з економічної вигоди. Відпочивати у Свіноуйсьце знач­но дешевше, ніж було б у Свінемюнде.
На Пілсудського мою увагу привернув сюрреалістичний архітектурний ансамбль. Якби я був драматургом, то обов’язкового використав би його як декорацію до сцени «Сучасна Західна Польща».
Отже, на цій вулиці стоять руїни колишньої кірхи Мартіна Лютера. Це все, що залишилося від храму після бомбардування: башта без купола з голими циферблатами, позбавленими стрілок та годинникових механізмів. У знищеній пам’ятці, чи, точніше, культовій будівлі, влаштували кафе «Вежа». Навпроти залишків кірхи – будинок із червоної цегли, типова понімецька забудова. Однокурсниця родом із Вроцлава казала мені, що саме так уявляла собі типову польську архітектуру, поки не відвідала інших регіонів країни й не почала вивчати полоністику. До вежі кірхи Лютера притулився маленький ресторанчик, який і репрезентує справді автентичний польський дух. Він називається «Курна хата».
За півкілометра – море. Це найвіддаленіша від України точка на карті Польщі. Ось вона, та велика вода, якої так боялися вирвані з гір лемки. За словами отця Роберта, люди були свято переконані, що їх везуть, аби там утопити.
До берега підійшла пані Данута з наміром погодувати пташок. На її крихти злетілося кількадесят чайок і чотири круки. Кружляли над її головою, як у відомому фільмі Гічкока. У морську компанію пернатих невідомо як затесалися два міщухи-голуби.
Пані Данута намагалася відігнати решту птаства, аби щось перепало тим нужденним, однак годі було впоратися з дикою агресивною природою. Кілька разів вона кидала крихти й намагалася відлякати непроханих гостей, але їм було байдуже.
«Мабуть, отакий вигляд і має міфічна Матка Полька, – подумав я, – пенсіонерка з Живця, котра відпочиває на Балтиці й прагне справедливості».
Спитав пані Дануту, які в неї думки про Україну, і перше, що вона відказала: «Це несправедливо! Несправедливо, що Путін забрав Крим!»
Потім зацікавлено розпитувала мене про ситуацію в країні і про те, що буде далі. І що я мав їй відповісти? Міг хіба вказати на зграю чайок та безпорадних голубів.
Чим відрізняється Матка Полька від Матері Українки (якби така існувала). Мабуть, тим, що вживає слова на кшталт «польськість», «українськість», «російськість», перверсивно чіпляється до історії, забагато думає, хоче когось чогось навчити.
Хоча це моє суб’єктивне враження. Колись у Вроцлаві ми сперечалися з однокурсниками, чиє пиво краще – польське чи українське. Завершили дискусію вердиктом: і те, і те добре. Усе залежить від того, хто на якому виховався.