Чи не щороку телесюжети і фоторепортажі українських ЗМІ з Великодня рясніють обличчями вітчизняних можновладців та бізнесменів, що приходять до тієї чи іншої церкви якоїсь конфесії. Тиждень поспілкувався із соціальним психологом Олегом Покальчуком і розпитав його про джерела звички українських політиків і не тільки оприлюднювати свою належність до релігії та зображати себе на іконах.
У. Т.: Чому багатії 2000-х такі набожні? Хтось допомагає храмам, хтось будує церкви, хтось купує ікони. Навіщо їм це?
– Я сказав би, що це давня злодійська традиція. Нічого спильного з християнством. На їхню думку, формальні дії на користь церкви здійснюють певний акт індульгенції. Причому розмір кожного злочину має компенсуватися пропорційністю внеску в церковний бізнес. Наприклад, убив когось – віддав частину грошей храму, вкрав щось – подарував, скажімо, ікону. Тобто традиція віддавати десятину зі скоєного злочину. Водночас це не виключає того, що були і є ті, хто обкрадає церкви. Думаю, якщо багатії жертвують щось церкві, то обкрадають її на вищому рівні.
У. Т.: Щодо політиків та ікон. Коли перших осіб держави, чиновників зображають у вигляді святих, про що це може свідчити? Це один із видів самообожнювання?
– Не думаю, що самі політики себе туди вписують. Я сказав би, що це такий вид збочення й підлабузництва. Людина, якій дарують такого штибу ікону, не може її не взяти. Ще й знайдеться кілька дурнуватих попів, які її освятять і довідку видадуть. Такий собі вид хабара або додаток до нього, за якого «нам сдєлалі пріятно». Мотив їхнього сприйняття – задоволення від аж такого прогинання підлеглих. Те, що в них немає клепки моральної та інтелекту, зрозуміло – інакше вони були б іншими людьми.
У. Т.: Це частина їхнього світогляду?
– Світогляду, в якому вони центр світу, боги світу. І їхнє оточення, вловлюючи промені пихатості й самодурства, утілює цей світогляд матеріально.
У. Т.: Можна говорити, що це певна «номенклатурна спадковість»?
– Лише за умови, якщо людина демонструє системну єдність і, входячи на трон, декларує правонаступність. Що, власне, і було зроблено свого часу. Всі втаємничені знали: донецькі спочатку «Батю» посадять на трон, потім Сашу, і все в них буде в шоколаді.
У. Т.: Нинішні олігархи, той самий Ахметов чи Коломойський, є практикуючими християнами?
– Ні. Насамперед сам термін «практикуючий» до християнина не можна застосувати. Практикують йогу або дайвінг. Християнин же повинен бути членом общини, тоді є практика, яка пронизує тебе 24 години на добу. Тоді це християнство. Те, що ми маємо у 98% суспільства загалом, – обрядовість. Тобто дотримання певних обрядів і маркер належності до тих чи тих культурних традицій. Більшість людей гадки не мають, що таке християнство і Біблію навряд чи відкривали.
У. Т.: Це данина традиції?
– Так. Вона склалася як протестна модель поведінки СРСР, таке собі легальне дисидентство. «Я комуніст, але до церкви ходжу, щоб ночами раз у три роки родичів пом’янути і внутрішній спротив здійснити». Якщо ж мова про багатіїв, то вони повинні маркувати себе, ототожнювати з більшістю. Але залюбки цього не робили б, бо розуміють, що то абсолютна дурня з погляду парадигми, у якій вони заробили гроші. Проте виконують ритуал, як свого часу червоні вожді виконували комуністичні ритуали: ходили на збори, 1 травня, пленуми, читали газету «Правда». Це така сама квазірелігія, тільки вона має більше формальних ознак, що, звісно, саму релігію дискредитує. Елемент мімікрії, якщо завгодно. Як камуфляж, котрий засвідчує, що людина має стосунок до певної силової структури. Ось така паралель чистого ідіотизму в обох випадках. Скажімо, зелений камуфляж є нісенітницею в міських умовах для маскування, бо колористика військового пейзажу інша. Проте люди вперто його на себе натягують і називають це «маскувальним одягом». Але ж вони себе декамуфлюють! І зараз їх поначіпляли всі, кому не лінь, аби засвідчити свою офігенну войовничість. Так само й релігійники. Обставляються іконами, будують церкви, дехто навіть у своїх помістях, щоб далеко не ходити, купують собі священиків. Це вже стара російсько-панська традиція, за якої люди не вливаються в християнську общину, як би належало за Святим Письмом, а, навпаки, вдягають цей релігійний камуфляж, щоб показати, що вони ближче до Бога, ніж інші. Типу в них є майстер-ключ, чорний хід або якийсь пароль доступу.
У. Т.: Тобто політики, перші особи не мають декларувати свою належність до певної конфесії або релігії?
– Я сказав би, що політикам неприпустимо показувати публічно свою належність до певної конфесії чи релігії. То західний стандарт поведінки. Скажімо, у США держслужбовці, зокрема судді, не мають права давати інтерв’ю, бо є функціонерами у своїх нішах і будь-яка публічність змушуватиме їх до оцінних суджень, тенденційності. А це неприпустимо, вносить розлад у те, за що вони відповідають. Так само і в українському суспільстві. Бо в нас релігійно-церковна царина у стані цілковитого хаосу, і дай Боже, щоб ми виплуталися на об’єднавчій ноті без розколів. Декларування може вносити розбрат. Крім того, коли політик оголошує себе вірним якоїсь конфесії, то як людина, що вивчає релігії, запевняю: будь-яке запитання про її світопізнання поставить її у глухий кут за кілька секунд. Бо є в кожній релігії такі галузі й ділянки, вельми сумнівні, які потребують додаткового тлумачення і спеціальних знань. Тому якщо навіть із найкращих міркувань людина заявлятиме про належність до певної конфесії чи релігії, будь-який журналіст чи провокатор зможе виставити її ідіотом за короткий час. Це вразлива ситуація. А надто й з погляду піару.
Тож якщо якась особа ходить у церкву, нехай, то її особиста справа. Бо ж релігія, сім’я – абсолютно приватні сфери. Ми, на жаль, плутаємо чиновників і політиків із селебритіз. Останні цим торгують. Вони показують частини тіла, розповідають про свої розлучення і одруження – такий бізнес. Вони це продають, інші люди це купують. Такий окремий вид суспільного життя. А ми політиків зрівнюємо із діячами згаданого сегмента суспільного буття, що неприпустимо, бо девальвує сенс державності й державної служби. І селебритіз, повірте, виграють, бо нічого не приховують, достатньо відверто демонструють плюси і мінуси. А чиновникам завжди є що ховати. І вони програють, безумовно.
