Церква Іоанна Хрестителя (УПЦ КП), Відрадний, один із віддалених районів Києва. Тут немає ані монументальної величності Михайлівського Золотоверхого, ані безперервного потоку людей, що, розбившись на дві течії, суне вперед-назад. Немає і дорогих авто із їх погордливими господарями.
Під сірим весняним небом, затиснутий між будівельними кранами і житловими будинками, причаївся невеличкий храм, майже ровесник української незалежності. Перед входом – саморобні клумби з автомобільних шин і кілька хрестів: два на честь освячення будівлі, третій пам’ятний, жертвам Голодомору. Всередині з десяток людей. Разом із священиком читають молитву. І все це під акомпанемент нещадного гуркоту будівельної техніки.
Служба завершується, прихожани розтікаються по приміщенню. Хтось купує свічки, хтось і далі молиться. Священнослужитель зникає в бічних дверях, лишаючи по собі запах ладану, що пронизує все навколо. У кутку, під іконами, стоїть невеличка скринька з пожертвами для української армії.
«Історія наша почалася ще 1990 року. Якщо точніше, 1992-го, – нашвидкуруч перевдягнувшись, розповідає протоієрей Павло Стародуб. – Спочатку, ще до Другої світової, біля кладовища, що неподалік, стояла невеличка капличка, яка належала до парафії церкви Марії Магдалени. Нині на місці останньої середня школа».
«Ми ж із вами стоїмо на місці кладовища. За радянської влади тут була будівельна база. Згодом вона виїхала, а нам залишили самі руїни. Тож довелося відбудовувати», – додає він.
Ми сидимо в підсобному приміщенні на довгій дерев’яній лаві. Поруч вішалки для одягу, у кутку кілька ікон. Протоієрей поринає в спогади.
«Після того як відбувся путч ГКЧП, керівництво тодішнього Жовтневого району дало нам згоду на будівництво церкви. Гроші… Гроші, звичайно, збирали прості люди. Звісно, були й такі, що жертвували досить значні суми. Та й тодішнє районне керівництво допомагало», – каже священнослужитель.
Читайте також: УПЦ МП, УПЦ КП та УГКЦ засудили насильство до Євромайдану
Тим часом у церкві народу меншає. Залишається троє людей. Хтось ставить свічки за упокій рідних, хтось молиться, хтось чекає священика. Протоієрей Павло виходить із кімнати до прихожан. Користуючись перервою, озираємося навкруги.
На стінах ікони. Як відносно старі, так і зовсім нові. Окремо вишивані портрети святих, зроблені прихожанами власноруч.
«Знаєте, коли ми тільки починали, на цьому місці по факту стояла лише бетонна коробка, – розповідає прихожанин Вадим. – Було тільки два невеличких входи з боків. А згодом своїми силами трохи розбудували, я от ґанок допомагав робити», – додає він і з гордістю киває на сходи.
З’являється священик. Питаємо, чи не заважає постійний гуркіт. Він на кілька секунд замислюється: «А що тут вдієш. Цю ж землю під будівництво давно виділили. Якщо не помиляюся, для жертв афери з «Еліта-Центром». Тож терпимо».
Імпровізована екскурсія триває. Спускаємося сходами вниз, до підземного храму. Невеличка кімната для богослужінь мало чим відрізняється від своєї сестри нагорі. Хіба що тут прохолодніше. Протоієрей показує дві великі ікони, що стоять за вівтарем. Дивимося на них здалеку, бо ж заходити туди можна лише священнослужителям.
«Їх свого часу малював один художник, який нині виїхав до Парижа. Ікони ж залишив батькам, а вони подарували їх нашій церкві». Павло зачиняє вівтар і розвертається до сходів нагору. «Взагалі в нас тут у сусідньому приміщені була недільна школа. Але цього року не працювала, на жаль. Бо ж робили ремонт і довелося всі будматеріали десь складати. А в таких умовах дітей не посадиш і не навчатимеш», – розповідає він, неспішно піднімаючись сходами.
Дивіться також: Молебень УПЦ КП до 1025-річчя Хрещення Русі
Храм Іоанна Хрестителя освячували двічі: 1993-го і 1999-го, після реконструкції, коли було добудовано низку приміщень. Утім, попри будівництво, складається враження, що під час служби до церкви може зайти заледве 100 людей. Отець Павло це підтверджує.
«Одна з проблем – малий храм. У нас під час великих богослужінь вміщається не більше ніж 120 осіб. Так, звісно, ми маємо плани щодо розбудови, але треба бути реалістами. Коштів не вистачає. От, скажімо, поруч є такий бетонний короб. Колись нам його подарували, ми хотіли зробити капличку абощо. Нині там люди без місця проживання. Але ж не проганятимеш їх від церкви!» – каже священик.
Загалом же, зазначає Павло, у будні до храму навідується близько 30 людей, під час недільної служби – всі 200. Середній вік прихожан – 35 років. Утім, зазвичай приходять «або дуже старі, або дуже молоді».
«Люди йдуть зі своїми духовними проблемами, поспілкуватися з Богом. Такий народ українці – у нас має бути віра. Це стрижень, на якому все тримається. Нині ж після кількох десятиліть насаджуваного атеїзму його зруйнували. А відновлювати те, що колись знищили, дуже важко», – розмірковує Павло.
«Тим паче зараз досить буремний час. Не скажу, що після подій на Майдані прихожан стало набагато більше. Та й рахувати приход за кількістю охочих причаститися не зовсім правильно. Бо хтось же вважає, що треба це робити частіше, хтось – рідше. Головне – людей не поменшало», – з оптимізмом додає протоієрей.
Й одразу ж зазначає: «Нині вистачає «індиферентних християн». Тобто людей, які ходять до церкви лише на великі свята виконувати ритуал».
«Більшість українців зараз відвідують храм на Великдень, на Яблучний Спас, Водохреще. Щось посвятити, віддати данину традиції», – каже Павло.
«Ну і час від часу бувають сучасні проблеми. Скажімо, приходить до нас жінка в штанах і з непокритою головою. З одного боку, це начебто й неправильно. А з другого – може, людина йшла, побачила церкву, відчула необхідність помолитися. Її що, проганяти? Храм – це місце спілкування людини з Богом», – розмірковує священик, злегка примружившись.
Знадвору так само лунав гуркіт. Над церквою раз у раз пролітала стріла будівельного крана, а вздовж сірого бетонного паркану походжали робітники з цигарками в зубах. До церкви у своїх справах заходили прихожани.
Прощаємося. Наостанок згадуємо про молодь.
«Я не казав би, що молодь нині далека від релігії, ні. Радше в неї не вистачає часу. Знову ж таки головна проблема – тіснота. Людина прагне почуватися комфортно. І хоче знати, що коли зайде в храм, то не наскочить на зауваження когось із прихожан. Переконаний, що багато молоді теж ходить до церкви», – наостанок додає протоієрей. І, як і раніше, зникає в бічних дверях, лишаючи по собі вже не такий сильний, але все ж відчутний запах ладану.