Анексія Путіним Криму знову привернула увагу до політичної п’ятої колони ЄС – часто маргінальних радикальних партій, які схвалили дії Кремля. Дивним, проте, бачиться спектр цих політсил: серед них і крайні праві, й крайні ліві. До того ж ані вони, ані Москва не лякаються такої компанії.
Найпростіше визначити європейських соратників Путіна в анексуванні півострова переглядаючи список «міжнародних спостерігачів» на тамтешньому «референдумі». Так, серед них були депутати нижньої палати парламенту від Австрійської партії свободи (АПС). Ця політсила належить до праворадикальних популістських, що не завадило їй стати третьою з найбільших у своїй країні. Вона надіслала до АРК своїх «спостерігачів», і ті, звісно ж, не побачили там жодних порушень. Представник партії Йоганнес Гюбнер, один із них, зазначив, що під час голосування все було гаразд. Голова АПС Гайнц-Крістіан Штрахе відповідно на прес-конференції після псевдореферендуму розкритикував австрійський уряд, бо той не надіслав до Криму жодного офіційного спостерігача. Ось тільки пан Штрахе забув уточнити, хто саме оплатив його партайгеносе дорогу та перебування на окупованій РФ території. А зробила це, за даними австрійського видання profil.at, організація «Євразійський центр спостереження за демократією та виборами», на чолі якої давній прихильник Путіна, бельгійський праворадикал Люк Мішель.
Першу сходинку в рейтингу найвідоміших праворадикалів Європи поділяють угорський «Йоббік» та французький Національний фронт Марін Ле Пен. Обидві партії були представлені спостерігачами на «народному волевиявленні». Цей момент мав невеличку передісторію. Російська сторона активно намагалася співпрацювати зі згаданими політсилами впродовж 2013-го. Так, у травні того року лідер «Йоббіку» Ґабор Вона відвідував РФ, де мав спільну відкриту дискусію із кремлівським ідеологом Алєксандром Дуґіним. Отож-бо не здивувала й реакція партійців, які назвали кримський «референдум» «зразковим», додавши, що вважають його «тріумфом самовизначення спільноти». Цей «тріумф» угорські радикали не проти перенести до іншого українського регіону – Закарпаття –
і вже про це заявили.
Читайте також: «Самовизначення» для Кремля
Марін Ле Пен відвідувала Москву в червні 2013-го на запрошення голови Державної думи та близького друга Путіна Сєрґєя Наришкіна. Тоді ж таки побувала й у Криму. Її речник Людовік Ле Данн визнав «референдум» на півострові, зауваживши, що «історично Крим – це частина матері Росії». Довкола Ле Пен та її партії також багато чуток, пов’язаних із фінансуванням її проектів Москвою.
Погодився бути «спостерігачем» на «референдумі» й представник маргінальної праворадикальної та євроскептичної партії «Самооборона республіки Польща» Матеуш Піскорський. До речі, внаслідок розколу цієї політсили з’явилася польська тезка української в минулому керівної Партії регіонів на чолі з Болеславом Борисюком (див. Тиждень №7/2014).
Піскорський, який очолив групу «міжнародних спостерігачів» у Криму, також заявив, що вважає «референдум» правомірним. Таку саму позицію висловила й болгарська партія «Атака». Як зазначає у своїй статті для The Foreign Affairs професор політології Північно-Східного університету в Бостоні (США) Мітчелл Оренштайн, дані WikiLeaks показують, що «Атака» мала близькі контакти з російським посольством. Парламентська група цієї політсили наполягає, щоб офіційна Софія визнала результати «референдуму», а 1 квітня партія пішла ще далі, пригрозивши уряду скинути його, якщо Болгарія підтримає новий етап західних санкцій проти Росії у зв’язку з анексією Криму.
Читайте також: Піратство державних масштабів
Однак праворадикальні партії не єдині в ЄС, хто підігрував Кремлю. Долучилися до них і міноритарні сили лівого спектра, зокрема представники Комуністичної партії Греції та німецьких «Лівих». Грецькі комуністи, втім, заявили, що «референдум» ані «не вирішує ефективно питання інтервенції, ані не зарадить реальним проблемам», адже «більшість людей у Росії та Україні страждають, живучи в умовах капіталістичного варварства». Проте вони ж таки назвали позицію ЄС, США й НАТО щодо ситуації в Україні та «референдуму» в Криму «моментом лицемірства», бо ж це «ті самі сили, що відіграли провідну роль у роздиранні Югославії».
А от німецькі «Ліві», неабияк здивувавши всіх, висловилися на підтримку Путіна. Голова партії Сара Ваґенкнехт заявила, що анексію Криму слід прийняти. Сказала, що розуміє страхи Росії, зокрема пов’язані з можливим вступом України до НАТО. На думку Ваґенкнехт, хоча вторгнення російських солдат до Криму й було порушенням міжнародного права, одначе воно виявилося й «реакцією на небажаний розвиток подій» – створення перехідного уряду в Києві.
Порохова діжка ЄС
«Теплі стосунки Путіна з європейськими праворадикалами бачаться щонайменше дивними на тлі його протистояння «нацистам» в уряді України», – зазначає Оренштайн. Причина, за словами експерта, мабуть, у тому, що там власне українські націоналісти й вони відстоюють «незалежність країни, яка, на думку Путіна, не може існувати осібно від Росії».
Іще дивніше, що в тих самих лавах путінського полку в ЄС не проти перебувати радикальні представники різних країв політичного спектра – і правого, і лівого крила. Проте є одна спільна риса, яка впадає в око при пильнішому розгляді всіх цих партій: майже всі вони євроскептики й так чи так прагнуть або переформатування ЄС, або його розпуску взагалі. Саме це, на думку Оренштайна, може бути основною причиною прихильності Кремля до згаданих партій і всілякого сприяння їхньому розвиткові, адже таким чином Путін прагне дестабілізувати ситуацію в ЄС і перестрахуватися від дальшого розширення Союзу.
Читайте також: Розуміти Росію по-німецьки
Деякі аналітики побоюються, що праворадикальні партії здобудуть небачені 20% підтримки на виборах до Європарламенту в травні, що у тривалій перспективі може призвести до серйозної політичної кризи в ЄС.
Активна робота Кремля з європейцями за принципом «ворог ворога – мій друг» уже приносить Путіну непогані дивіденди, але для тих, хто з аналогічних міркувань співпрацює з ним у ЄС, це може мати цілком протилежний ефект.