Місяць тому сотня найкращих синів і доньок поклали свої голови на вівтар Батьківщини. Справжню ціну їхнього вчинку ми ще не склали. Йдеться ж бо не про статистику чи про злам історії, а радше про душі. Про всесвіт почуттів, мрій, переживань, убиті надії, цілий космос нездійсненого і втраченого. Їхня жертва прийнята. Їхній подвиг так перевернув світ, що він більше ніколи не буде таким, як доти. І ми більше ніколи не будемо такими, як були, – і це найважливіше. Смерть в онлайні змінює.
Тисячі років тому, коли Каїн убивав Авеля, ще не було інтернету. Світ не міг бачити, як насправді виглядає братовбивство. Нині ласкаво просимо в прямий ефір. Здавалося б, після всього пережитого, народ мав би згуртуватися в один міцний кулак, підвести голову й розтерзати всіх своїх ворогів. Бо «нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!». Єдиний народ який нарешті воскрес із мертвих, щоб жити. Але, виявляється, якраз жити найважче.
Читайте також: Як врятувати Україну?
Цілий місяць на Майдані немає снайперів і не горять шини. Самооборона за компанію з ментами патрулює вулиці, але виключно заради розваги. Небезпеки немає. Десь трапляються дрібні ексцеси, та це життя. Нині їх набагато менше, ніж було в епоху стабільності… Цілий місяць, як у країні немає опудала царя і його почту, в столиці спокійно, лінія фронту перемістилася на схід і південь. Там трохи стрясається повітря, але радше, як запізніле відлуння. Якби не війна та не відтяпаний «братами» Крим, можна було б у відпустку. Можна… Але ж нерви…
Усе скидається на страшний сон, що ніяк не закінчиться. Хочеться прокинутись і побачити, що все добре, ніхто не брязкає зброєю, немає мобілізації, не треба нікуди втікати чи вивозити дітей. Так не хочеться вмирати, надворі весна й синоптики прогнозують швидке потепління. Треба обрізати й білити дерева, садити грядки, готуватися до Великодня. Треба обов’язково повести дітей у зоопарк і в ботсад, коли зацвітуть магнолії, а вони обов’язково мусять зацвісти… Дай Боже, щоб для всіх. Нерви і справді на межі. І найприкріше, що вплинути на все це божевілля здається неможливо. Все, що могли зробити, зробили. Зробили навіть більше, ніж могли. Але, виявляється, мало…
Від новин уже нудить. А не дивитися їх немає сили. Вони щораз нестерпніші. І щоразу глибше заганяють у безнадію. Коли ти знаєш, хто твій ворог, легше усвідомити, як із ним боротися. Але коли ворог невідомий, опускаються руки. Чому вони нічого не роблять, чому не виводять із Криму солдат, чому Європа мовчить, чому Америка не вводить військ, чому Путін такий ідіот, чому людям не дадуть зброї, скільки можна боятися цієї Росії, коли це все вже нарешті закінчиться?
Читайте також: Каїне, де твій брат Авель?
Іноді видається, що люди на вулиці тонше відчувають важливість моменту, ніж ті, хто проголошує себе месіями. Нічим не примітні продавці, менеджери, домогосподарки, сантехніки та клерки в час «ікс» уміють організуватися, знають, що робити, як зарадити, можуть добами стояти на морозі, здатні долати перешкоди й розчищати собі шлях у майбутнє. Це вони насправді змінили країну, зламали систему, скинули Януковича і спалили йому шлях повернення. Це вони скропили своєю кров’ю українську землю, це вони, ті що вижили, нині знову опиняються біля розбитого корита. Вони знову ніхто? Знову стануть розмінною монетою в чиїхось іграх?
«Рабів до раю не пускають», – написав один із героїв «Небесної сотні» в останньому пості на своїй сторінці в мережі. І це правда. Але їх пускають у парламент, в уряд, теплі чиновницькі крісла. Їм видають мандати і право вирішувати долі мільйонів. Звичайнісіньких рабів – наляканих, брехливих і підлих.
Важко зрозуміти, що коїться в головах цих обраних, призначених і самопроголошених слуг народу. Але неважко передбачити, чим може закінчитися їхня творчість, якщо їх не зупинити. Тижні рабського безглуздого вовтуження перед лицем окупації вже мали б стати уроком. З такими провідниками далеко не заїдеш. Бо коли навіть сотні загиблих не змогли переформатувати їх жлобську операційку, то сподіватися, що це вдасться зробити в якийсь людяніший спосіб, не варто. Кіна не буде. Безногий каліка не буде марафонцем, а раб ніколи не стане мудрим володарем. Така правда. Навіть коли в цього раба мільярди на рахунках, він ріже із себе респектабельного бізнесмена й купив одну з найдорожчих квартир Лондона.
Жодна влада, сказав повалений бовдур, не варта нічиєї смерті, й відразу дав наказ снайперам убивати мирних людей. Лицемірство? Ні – підлість і страх. Бажання зберегти свою шкуру стає сильнішим від здорового глузду чи людяності. Дивуватися Путіну, який, намагаючись утриматись на плаву, перетворюється на божевільного, марна справа. Простежити його логіку – також. Але зрозуміти, хто з наших ллє нині на його колеса воду, таки варто. Надто бо штучною є вся ця безхребетність і бездіяльність, вся ця сепаратистська маячня, що шириться нині Сходом України, і надто дорого можуть коштувати нам чужі ігрища. Вже є вбиті й поранені, вже з’явилися страх, непевність і ненависть. Усе знову дуже нагадує початок відторгнення Криму. Варто лишень щоб хтось скомандував «фас».
Читайте також: Дорослішаємо. Російська агресія консолідує українців
Чи так уже важко проявити силу волі українським урядовцям, перестати трясти штаньми перед лицем ворога й почати вирішувати реальні питання оборони? Чи так уже складно господарю Донбасу Рінатові Леонідовичу вберегти свій заповідник від непрошених гостей, навести в ньому лад і спокій? Навряд. Було б бажання. Тільки-от бажання якраз немає. Надивившись, що сталося з межигірськими володіннями колеги, він усерйоз усвідомив, що така сама доля може чекати і його нажиті непосильною працею статки. Країна ж рухається не туди, куди планувалось. Правила змінились, треба домовлятися і можливо ділитися. А зважаючи на нові обставини й апетити «нових», перспективи на успіх доволі туманні.
Ахметов лише один із тих, хто намагається нині знайти своє місце в нових реаліях. Хтось із його колег уже непогано влаштувався, хоча й розуміє, що тимчасово, хтось іще вичікує свого часу. Власне, тільки ліниві й романтики нині не мріють скористатися моментом. От тільки попит перевершує пропозицію. На всіх усе одно не вистачить. Але торгуватися обов’язково треба. І ті нерегулярні вихлопи сепаратизму на Донбасі якраз добре демонструють, що торги ідуть. От тільки про ставки країна, можливо, ніколи й не дізнається. Домовитися про збереження заповідника і недоторканність господаря стає дедалі важче, але гра не припиниться, доки не вичерпаються всі козирі, яких іще чимало, і найцінніший із них – сепаратизм…
Чи втратить Україна Схід, чи полізе Путін на Київ, чи захлиснеться Нація в крові, ще не вирішено. Все буде вирішуватись поступово і нестерпно довго. Торги тривають. Ставки високі. Можливо, усе затихне завтра, можливо, після виборів, а можливо, країною трястиме ще дуже довго. Та хай там як, одна людина, дві, чи навіть кілька десятків не мають права вирішувати долі цілого народу. Ми вже це перейшли. І чи палатимуть знову шини, чи доведеться вдатися до більш рішучих кроків, аби змусити тих, хто уявив себе вершителями доль мільйонів, посунутись, українцям найближчим часом доведеться вирішувати таки самим. Головне, щоб не здали нерви…