Лютневий путч
Сімферополь, 27 лютого. «Росія! Беркут!» – скандують мітингарі у центрі міста. Майорять російські триколори, скрізь – символіка «Русского Єдінства» і «Русского блока». Вулиця тріумфує: дочекалися!
З динаміків агітмайданчика лунає шансон, – очевидно, улюблений жанр більшості тих, хто тут зібрався. Якийсь місцевий артист швидко зреагував на злобу дня. Цього разу не про пригоди «в шумном балаґанє», а про події у Києві – замість політінформації:
«Народні дружинники» пританцьовують у такт, частуються безкоштовним чаєм і чебуреками.
Найпопулярніше гасло – референдум.
– Спершу автономія, а вже потім приєднаємося до Росії, – пояснюють мені молодики ПТУшного вигляду. Видихають пивком. Розповідають про подвиги «беркутів» на Майдані:
– Я раніше «Беркут» не шанував, вважав їх за ментів. Тепер бачу, що вони – справжні герої! По-справжньому стояли на Майдані – без зброї, під шквалом агітації. Їх травили, провокували і зараз, вибачте, зрівняли з лайном…
Читайте також: Світ про окупацію Криму: пошук інструментів впливу на РФ, страх війни та фактологічні помилки
– Ми тут стоїмо не за гроші. І зброї в нас немає, як у тих фашистів на Майдані. Ми мирні люди.
Лише час від часу обурюються випадкові перехожі – хто це бачив, іноземне військо зі зброєюв центрі міста! На них шикають: хіба вони роблять щось погане?!
Російські спецпризначенці походжають по дворику під будівлею Верховної Ради, але журналістів до них не підпускають народні дружинники:
– Вони охороняють нас, нашу автономію. А ми охороняємо їх, щоб не було провокацій, щоб правий сектор і фашисти не закидали їх коктейлями Молотова, – пояснює один із дружинників з оточення навколо парламенту.
Від Севастополя відправлено автобус проросійських активістів на підтримку сил, які вночі зайняли адміністративні будівлі в Сімферополі.
Вранці 28 лютого повідомляють про захоплення Сімферопольського аеропорту. Їду туди, намагаюся фотографувати мобільним телефоном вояків без розпізнавальних знаків, але попід руки беруть народні дружинники з георгіївськими стрічками й змушують стерти зроблені знімки. В одного із журналістів відбирають камеру.
Перевальне: в облозі
Вдень 3 березня на в’їзді до військової частини українських прикордонників у Перевальному – близько 20 одиниць важкої техніки. Зранку сюди прибуло близько тисячі російських спецпризначенців. Розтяглися ланцюжком уздовж огорожі. Українські військові в бойовому спорядженні стоять за воротами частини. За їхніми спинами – танк, гармата повернута в бік росіян.
Читайте також: Бандера прийде. Російській окупації Криму сприяє масовий психоз його мешканців
Із зовнішньої сторони воріт – невеличка релігійна процесія. Місцевий священик отець Іван кропить свяченою водою спершу росіян, потім – українських солдатів. Віряни, мешканці Перевального й Сімферополя, моляться за перемогу української зброї, співають релігійні гімни.
На КПП прибуває група людей із російськими триколорами й символікою партії «Русскоє єдінство». Поводяться агресивно, тиснуть на парафіян.«Петь и молиться идите в церковь!» – кричить розлючений проросійський активіст, відставний полковник Бризін. Виявляється, він колись служив у цій частини. Зав’язується суперечки, хто тут (у Криму) довше живе, в неї втручається знаний московський журналіст Максим Шевченко – мовляв, що це має до справи? Полковник піниться, кидається на журналіста, але його утримують інші активісти. Шевченко спокійно втирає слину з лиця полковникову.
Тим часом кілька разів між українською та російською стороною відбуваються перемовини: командир частини полковник Сергій Стороженко відмовляється виконати ультиматум російської сторони, що полягає в негайній здачі зброї. Він спокійний, а щодо стратегічних перспектив противника має великі сумніви:
– У нас є танки й БТРи, і якщо ця техніка гахне, від них мокрого місця не залишиться.
Бельбек: «братній» десант
– На територію аеродрому вони прибули увечері 27 лютого на двох БТРах і вісімнадцятьох вантажівках, – розповідає український майор Тарасенко. –Висадилося близько 350 спецпризначенців без розпізнавальних знаків, зайняли територію нашого об’єкта. Сказали, що мають завдання забезпечити порядок і запобігти провокаціям. У відповідь на запитання, хто вони, ми почули: «Нє столь важно». – Запитуємо, хто вас послав – знову чуємо: «Нє столь важно».
Кілька днів у Бельбеку триває протистояння. Українських військовослужбовців невідомі витіснили з аеродрому. Коли наші військові вирішили зберегти за собою військовий склад, їх закидали світлошумовими гранатами, одного з солдатів контузило.
Відтак за українськими військами залишається лише територія гарнізону.
Читайте також: ВідоКРИМлення для Путіна. Який сценарій обере Москва?
Вранці 3 березня вони чують остаточний ультиматум: здати зброю до 16 години, інакше відбудеться силове захоплення. Жінки офіцерів увесь день живою загорожею стоять перед воротами частини. «Не залишайте нас, – благають жінки журналістів, – якщо ви поїдете, вони з нами покінчать».
Ми, знімальна група ВВС Panorama, залишаємося. На щастя, очікуваний уночі штурм таки не відбувається.
– Якби вони на нас напали, ми протрималися б не більше кількох хвилин, зізнається один з офіцерів. – У нас нерівноцінна підготовка й озброєння. У них – найновіше стрілецьке озброєння, досвідчені бійці, які пройшли Чечню й Афганістан. А ми – техперсонал аеродрому. Далеко не в кожного є автомат. А з пістолетом проти снайпера хіба повоюєш…
4 березня після ранкової шикування командир частини полковник Юлій Мамчур приймає особисте рішення: сотня неозброєних українських службовців рушає з розташування гарнізону в бік аеродрому. Обабіч шляху йдуть журналісти. Співаємо гімн. Зупиняється колона лише після кількох попереджувальних кулеметних черг.
– Єщо шаг, і буду стрєлять по ногам, – кричить червоний від натуги автоматник до журналістів.
Знову перемовини і частковий успіх: Мамчуру дозволяють вивести на робочі позиції технічний наряд – всього 10 осіб.
– Прикро, адже ми стільки років співпрацювали, спільно проводили навчання, – зітхає заступник начальника штабу капітан Жилін. Я корінний севастополець. З діда-прадіда. Сам за національністю росіянин, а 1992 року присягнув на вірність Україні. Тепер наші брати по зброї під дулами автоматів вимагають, щоб ми залишили свої позиції. Важко з цим примиритися. Це не перемовини.
Зрадити присягу – понад мої можливості – і як громадянина, і як офіцера. Буде війна – битимуся на боці України.