Ця проблема постає впродовж усіх років незалежності України: Захід і Схід. Політики, як провладні, так і опозиційні, або спекулюють на ній, або бояться її і воліють удавати, що цього питання нібито немає, а якщо є, то десь там, на периферії соціального життя. Існує величезна кількість міфів, легенд та упереджень щодо Сходу, який начебто весь проросійський, який сахається всього українського і до якого краще з цим українським узагалі не лізти, що мільйони східняків мріють піти під «високу руку» Владіміра Путіна й готові на смерть стояти за його протеже в Україні. Автори цих казок розглядають Південний Схід (і Крим) як щось монолітне, не бачачи його строкатості й внутрішньої суперечливості, динаміки тих процесів, що там відбуваються. На жаль, у Києві, як владному, так і опозиційному, про ці терени згадують лише під час важких криз. Між тим український Схід насправді йде тим самим шляхом, що й український Захід, тільки зі значним запізненням і природно-історичними місцевими ускладненнями, які підтримуються активними діями імперії, що прагне геополітичного реваншу. Річ у тому, щоб не підштовхувати невиправдано цей процес, але й не гальмувати його, розумно допомагаючи здоровим українським силам, яких на Південному Сході значно більше, ніж це бачать ті галицькі літератори, які пропонують віддати ці терени на «самовизначення», через те що поширення там української ідеї потребує велетенських зусиль, що своїм обсягом лякають витончених львівських і прикарпатських естетів. Часто-густо ці «знавці», що дозволяють собі виступати з глобальними ідеями, абсолютно не уявляють реалій Південного Сходу, навіюючи дійсності власні фантазії та ілюзії, проте дійсність, справжнє життя цих продуктів інтелігентських розмислів не сприймають. Отже, доводиться задовольнятися або маразмами у стилі Ірини Фаріон, або капітулянтськими (щодо південно-східних українофобів) ідеями галицьких лібералів замість адекватного бачення культурно-історичної, ментальної та політичної ситуації половини України.
Інколи невблаганна логіка політичної боротьби таки ж змушує політиків прокидатися й згадувати про ту половину і навіть розуміти, що без вирішення тієї проблеми Україна завжди буде приречена виступати в ролі птаха з одним крилом, що провіщає доволі похмурі перспективи. І тоді, наче прокинувшись, вони закликають іти на Схід, створювати там східні Майдани, залучати ті регіони до всеукраїнської антикримінальної революції. Але то лише слова, слова, слова…
Читайте також: Як це робиться в Одесі. Сепаратисти-«новороси» проти веселих державників
Втрачено понад 20 років історичного часу, дуже важливого для нації. Цікаво, що політики почали про це говорити, коли народ Південного Сходу повстав сам, виходячи на вулиці й створюючи свої Майдани на підтримку київського в Запоріжжі, Сумах, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Керчі, Сімферополі, Полтаві та навіть у Луганську і Донецьку. І нехай не вводять в оману не дуже великі цифри. Один мітингувальник у Дніпропетровську й Запоріжжі дорівнює 5–10 мітингувальникам у Львові та Києві. Адже бути українським патріотом на цих теренах України зовсім не те, що у столиці чи в центрі «українського П’ємонту»… Тих, хто пікетував запорізьку і дніпропетровську адмінбудівлі, били з особливою жорстокістю. І таке там трапляється не тільки в моменти політичного форс-мажору, там це звичайне явище. Наприклад, у моєму рідному Севастополі мало кому з місцевих українофілів не палили автомобілі, дачі й хати, не били шибки і не мазали двері помешкань людськими екскрементами, залишаючи знущальні записки на кшталт «Цвєті, Украина!». Тому там вийти на Майдан – це без перебільшення вияв героїзму і громадянської мужності.
Цим людям важко жити в гнітючій атмосфері постійно штучно насаджуваної місцевою номенклатурою українофобії. Місцеві телеканали, газети, радіостанції невпинно тиражують українофобські вигадки, нацьковують свою людність на галичан, на Київ, на все власне українське. Звісно, таке мало не цілодобове виховання (за феноменальної байдужості всіх влад, що були в Україні 20 років незалежності) дає свої результати. У регіонах цьому практично нічого протиставити, бо місцевих можливостей ентузіастів, громадських організацій явно бракує. Я сам витратив 22 роки свого життя на таку роботу в Севастополі без будь-якої допомоги центральної влади чи якихось патріотично-політичних структур.
Один місцевий дотепник назвав мою діяльність так: «Закат солнца вручну»… Тому потрібен не похід на Схід, стрімкий кавалерійський рейд тут нічого не дасть, а розумна східна політика, не поступки сепаратистам та українофобам (за схемами галицьких лібералів на кшталт Тараса Возняка і Ярослава Грицака), а системна підтримка всіх паростків українського життя, вони там є, там багато людей, яких офіційний і опозиційний Київ зробив далекою українською діаспорою у власній країні.
Читайте також: Соціолог Ірина Бекешкіна: «У разі розчарування у владі українці впадатимуть в агресію»
Опозиція з її клятвами соборності роками Південним Сходом не цікавилася, вважаючи його електорально неперспективним. Мені навіть випадало бачити деякі партійні фінансові розрахунки, за якими один голос на Сході коштує патріотичній партії у кілька разів дорожче, ніж на Заході. Так, на Сході велетенські зусилля потрібні вже сьогодні, а електоральні результати з’являться ще нескоро. Тому завжди є спокуса кинути той важкий Схід і вирушити до мандатоносних галицьких виборчих округів, де не доводиться долати й половини тих перешкод, що так ускладнюють життя партійним функціонерам на Харківщині, Донеччині, Таврії, Запоріжжі, у Криму. Однак на Сході треба працювати на майбутнє нації, на перспективу. Колись на початку ХХ століття у Північній Африці один маршал Франції вирішив висадити дерева навколо своєї резиденції. Ад’ютант пояснив йому, що в такому кліматі дерева виростуть лише за 50 років. Маршал відповів: «У такому разі їх треба садити негайно».
Ось і нам на Сході треба братися за роботу негайно. Інакше лідери вчорашньої опозиції мають визнати, що ніяка соборність їм не потрібна і вони готові розбудовувати Україну на тій частині території, яка залишиться. І не треба тоді більше клятв і присягань щодо соборності. Офіційна ж влада всі ці роки робила дуже мало для зближення Сходу і Заходу, а нерідко сприяла ворожнечі між регіонами, використовуючи її як свій електоральний ресурс і резерв. Під лозунгами, спрямованими проти половини України, ішов на вибори 1994 року Леонід Кучма, а в 2004-го і 2010-го й Віктор Янукович. Кравчук і Ющенко просто консервували міжрегіональні розбіжності, навіть не намагаючись їх подолати. Ніхто не спробував знешкоджувати фінансовані колишньою метрополією організації, що спеціалізувалися на роздмухуванні ворожнечі між Заходом і Сходом країни. А в боротьбі на Сході між проукраїнськими й антиукраїнськими силами державний центр часто-густо посідав нейтрально-байдужі позиції. Наприклад, у Криму офіційний Київ підтримував не проукраїнських кримських татар, не Меджліс, а промосковських шовіністів або незворушно спостерігав, як влада АРК системно порушує законні права кримськотатарського народу.
Нині та в перспективі потрібна потужна культурна програма для Сходу. Вона насамперед має бути розрахована на молодь, адже молодь, на відміну від «сталінських соколів», здебільшого підтримує в усіх регіонах (зокрема, й на Південному Сході) європейський вибір України. Потрібні на тих теренах елітні українські гімназії, виші, українські газети, радіостанції, телеканали тощо. Кожна така структура – це українська присутність і вплив. Якби опозиція всі 22 роки незалежності все це робила, політичний ландшафт України був би тепер помітно іншим. Необхідно, зокрема в Криму, зміцнювати українське військо, бо це застерігає керівництво деяких сусідніх держав від дурних і небезпечних думок. У цих регіонах не треба поспішати з реалізацією ідеї-фікс нардепа від БЮТ Андрія Шевченка про роздержавлення ЗМІ. Адже тамтешній бізнес в умовах повсякденної антиукраїнської пропаганди ще не наважується спонсорувати українське. Один мій приятель, який хотів видати в Севастополі україномовну газету, навіть знайшов заможних людей, які йому сказали: «Ми могли б вам дати грошей на таку газету, але боїмося». Тому поки що треба просто змусити державні медіа справді працювати на Українську державу, а не проти неї. Депутат ВР Криму від фракції «Курултай-Рух» Леонід Пілунський розповів «5 каналу», що навіть державне ТРК «Крим» не завжди підтримує Україну.
Читайте також: Українці миролюбно відповіли на російські страшилки
Чи здатна нинішня влада в Києві, вона ж учорашня опозиція, все це збагнути і зробити правильні кроки? Маю сумніви і трохи обережного оптимізму. Однак не можу забути, як кілька років тому, ще за каденції президента Ющенка, керівництво Національного університету «Києво-Могилянська академія» і автор цих рядків намагалися зрушити з місця питання про відкриття філії НаУКМА у місті Севастополі. Чимало було зроблено, допомагали Військово-Морські сили України, а тодішній командувач адмірал Ігор Тенюх поділився потрібними будівлями. Проте все застрягло на рівні на той час першого віце-прем’єра Кабміну Олександра Турчинова. І такий украй потрібний для Севастополя та Криму український проект провалився… 22 роки українська громадськість Севастополя домагається відкриття першої і єдиної в місті української школи-колегіуму. Було багато обіцянок, запевнень, але крім фундаменту на сьогодні нічого немає. Ані президент Ющенко, ані «пасіонарія» Тимошенко, ані їхня «патріотична» команда геть нічого не зробили, щоб допомогти подолати саботаж і спротив міського керівництва, що сприяло всім московським проектам…
Ось тепер геополітична міна сповільненої дії за наказом Кремля починає вибухати. Однак усі ці роки українська влада й українська опозиція не докладали належних зусиль, щоб ту міну знешкодити… Інформаційна війна, змагання за уми й душі програні насамперед тому, що Україна не брала в них участі, не намагалася по-справжньому боротися. Але ще не вечір. Ситуація не є безнадійною. Все залежить від розуміння і рішучості українських урядовців, політиків та журналістів. Зрозуміло одне: за соборність України треба боротися, і на рівні не лише промов та закликів, а й клопіткої та виснажливої органічної роботи за підтримки Української держави.