У відповідь на добру волю міліція, прокуратура та суди і далі застосовують практику репресій, парламент саботує найменші поступки, а на Майдані ставлять цілком природні запитання: якого дідька?!
У політичній площині ніякого поступу не те що не спостерігається, а навіть не передбачається.
В монолітному таборі влади все ще сподіваються, що «саме розсмокчеться». Керівництво парламенту разом із фракцією ПР меле, що конституційний процес – справа серйозна, до осені можна впоратися. Закон про амністію складений так хитромудро, що передбачає вранці стільці (себто звільнення адмінбудівель та вулиці Грушевського), а вже ввечері гроші (себто амністію). Тоді як Майдан, вивчивши звички опонента, не ведеться й вимагає гроші вперед.
У владних штабах дарма гадають, що час на їхньому боці. Наслідки покращення вже вихлюпнулися на ту частину вулиці, яку протести досі не зачепили: курс національної валюти поки що не перетнув психологічної позначки дев’ять гривень за долар, а в банках уже шикуються черги охочих забрати свої депозити. Зазнала очевидного фіаско стратегія штучного стримування інфляції – і таким чином збереження ілюзії стабільності – за допомогою регулярних вливань із бюджету, яку практикував нинішній уряд (нагадаймо, що пенсіонер Азаров за неї відповідальний лише номінально, бо всі економічні питання в Кабміні понад рік тому узурпувала команда нинішнього тимчасового виконувача Сергія Арбузова). НБУ намагається ввести обмеження на транзакції, особливо у валюті, тобто традиційно діє за принципом батога. На кілька днів це може подіяти, але проблему як таку не вирішить: грошей водночас і на електорат, і на «Сім’ю» в держави більше немає. На чию користь у цьому випадку зроблять вибір керманичі, сумніватися теж не випадає. Янукович помахав прапором на олімпійській трибуні, а віддалений сусід на трибуні за це йому нічого не дав. Росія нібито до кінця Олімпіади самоусунулася від головного болю свого сателіта, обмежившись натяком, що непогано було б за газ розрахуватися.
Читайте також: Західні експерти про ситуацію з порушенням прав людини в Україні
Тим більше що там у них рубль, здається, також занедужав.Стрибок гривні неминуче – тут узагалі немає про що дискутувати – призведе до подорожчання базового споживацького кошика. Так само зрозуміло, що всі негаразди нинішнє керівництво спише на Майдан і хтось йому таки повірить. Можливо, у східних бастіонах влади, особливо поміж бюджетників, працівників державних підприємств, пенсіонерів тощо, потроху почнеться витверезіння. Проте, враховуючи загальну швидкість розумових процесів серед полум’яних симпатиків регіоналів, чекати цього доведеться довго. А проблему протистояння варто якось вирішувати вже сьогодні.
Євромайдан за своєю внутрішньою логікою шукає й знаходить подальші кроки розширення впливу й подолання застою. Передусім це поповнення загонів самооборони, для яких не бракує практичних щоденних справ: окрім символічної демонстрації сили це ще як мінімум знешкодження імпортованих до столиці гопників. З’являються повідомлення про патрулі волонтерів на київських масивах. Надзвичайно цікавою є ініціатива запровадження поряд із громадськими радами на місцях ще й громадянських судів. За всієї, можливо, скромної результативності такі заходи сприяють передусім тому, що в ментальному плані привніс у життя українців протест: удосконаленню горизонтальних зв’язків, збільшенню довіри одне до одного, здатності діяти самостійно у спільних інтересах без апелювання до ворожих наразі державних інститутів, себто зростанню, власне, соціального капіталу.
Майдан до того ж був і є визначальним фактором у перемовинах опозиції з Банковою, без його щоденного тиску дехто з лідерів парламентської меншості, швидше за все, давно погодився б на косметичні поступки влади з доданням невеличких персональних бонусів. Але владу теж варто зрозуміти: її провідним мотивом крім жадібності є ще й страх. У депутатів-регіоналів мурахи по тілу від Великого Боса з його аж ніяк не примарними можливостями покарати дезертирів «уже сьогодні», сам Великий Бос разом зі своїми консильєрі боїться перспективи втратити всі свої маєтки-статки, а може, й свободу. Жодному з фігурантів переговірного процесу, як наявних, так і потенційних, він не вірить і стоятиме до останнього. Можливо, з цим пов’язані чутки про візит одного з архітекторів піраміди в її нинішньому вигляді до Качанівської колонії. Вважається чомусь, що українська «острожниця № 1» – єдина людина в країні, на гарантії якої президент може пристати. Утім, навіть якщо припустити подальший розвиток подій у стилі Дюма (звільнення, відновлення в політичному полі, чільне крісло на якомусь черговому круглому столі, стопудові обіцянки амністії капіталів і палаців), не факт, що Майдан у його нинішньому вигляді визнає нашу Жанну д’Арк як лідера й почне виконувати її директиви.
Читайте також: Україна: розчаклування. Євромайдани на місцях проти СРСР і мафії
Ще один герой драми, яким ніяк не можна нехтувати, – за фактом четвертий (чи п’ятий, якщо рахувати обмеженого в правах, натомість вельми ефективного Юрія Луценка) лідер офіційного, «сценічного» Майдану – сам Петро Порошенко. Нібито – ще одна порція чуток – він погодився очолити парламент, що означатиме саме собою перегрупування більшості й поступовий вихід із клінчу. І так само не факт, що його благословить активна частина повсталих. Наприклад, йому можуть згадати співучасть у створенні монстра Партії регіонів або опортунізм тимчасового входження до ненависного уряду. На Банковій Порошенкові теж не вірять, розуміючи, що в цих умовах крісло спікера – пряма дорога до крісла президента, а прощатися з другим терміном Янукович психологічно не готовий.
Про це, зокрема, свідчить його згода на теледебати, виклик на які легковажно прозвучав із вуст Віталія Кличка. Утім, чемпіон продемонстрував справді боксерську реакцію: будь ласка, тільки після відставки. Утім, обмін ударами може означати, що Віктор Федорович досі вбачає у Віталії Володимировичі чудового спаринг-партнера, якого напередодні матчу можна усунути силами якогось там незалежного Печерського суду під приводом непостійного проживання в країні. Інакше кажучи, президент перебуває у своєму химерному, уявному домайданному світі, вперто не помічаючи змін, які сталися з країною. Він завмер у важкому процесі примирення з дійсністю, й усі сторони конфлікту завмерли так само.
Але практика останніх місяців доводить, що рушниця на Майдані довго без діла не висить. Спусковим гачком може стати будь-який необережний жест, будь-яка символічна капость, ну хоча б нахабне виправдання Попова – Сівковича абощо. Щось, що зачепить гідність сотень тисяч українців, задіяних у реальному процесі повернення до себе. Судячи зі щоденних розмов, інтерв’ю, публічних висловлювань, тисяч щоденних маленьких дій протестантів, громадяни України, які ще місяць тому сприймали насильство як небажаний ексцес, нині вже розуміють, що в контактах із владою це єдиний дієвий аргумент. Тож ескалації не уникнути, а наступного разу повернути активістів до казарм, себто наметів, буде набагато важче. Якби хтось на Печерську про це замислився…