У. Т.: Ти вважаєш, що швидко відбулася ментальна еволюція в українців?
– Можна говорити про надзвичайну пластичність. Ми пройшли кілька стадій становлення, еволюції, кожна з яких у звичайній країні забирала по десять років мінімум, а в нас – два-три. Такій швидкості, з якою країна кудись летіла і прилетіла в сьогодення, можна тільки дивуватися. Це просто означає, що в нас соціальний темперамент геть не північний. І водночас мене вже багато років постійно запитують іноземні журналісти: «Що ви скажете про те, що є дві України?». Відповідаю, що насправді їх, може, й п’ять, але зараз… Я раптом зрозумів, що, поки жив у демократичній, багатопартійній системі, інша половина України жила за однопартійної системи, яка була успадкована якось так дуже легко від Комуністичної партії, від Радянського Союзу, і там законсервувалося не тільки світосприйняття, а й ієрархія відносин між людьми: між начальником і підлеглим, між тим, хто має право грюкати по столу, і тим, хто має нахилити голову й мовчки все слухати. І ось тепер ці дві України справді зіткнулися із ситуацією, коли одній набридло тупцювати на місці, а друга не розуміє, чого від неї хочуть. Та, друга Україна до того ж не мала і не має спікерів від себе на рівні громадянського суспільства. Ну так, від імені якоїсь спільноти в Харкові й Луганську говорить Жадан, але він не представляє всю громаду, яка там реально існує. А хто представляє? А ніхто, там призначають! Якщо когось призначають, то це політична роль. Ну тоді справді якийсь Кернес, Добкін, хто там ще… Є якась організація «Оплот». Вони представляють суспільство? І якщо ці обличчя висловлюють певні думки, а суспільство не заперечує, не каже: «Ні, ми їх не делегували»… Ну тоді, може, справді саме вони мають на це право?
У. Т.: Та обставина, що ти пишеш російською мовою і водночас є частиною українського літературного процесу… Я маю на увазі, що, скажімо, дует Курков – Винничук ще недавно дуже важко було уявити. Сьогодні не лише те, що ви є частиною одного видавничого проекту, що ви товаришуєте, а й те, що вас без спротиву сприймають разом, – надбання останніх років десяти, гаразд, п’ятнадцяти. Ти маєш із цього приводу якісь рефлексії?
– Мені здається, що серед певного кола закінчився розподіл людей за мовами і в принципі інтелектуали вийшли на той рівень, коли думка важливіша, ніж інструмент її подання. Але при цьому, звичайно, я ж розмовляю українською, вивчив її ще в радянські часи, коли в Києві мало хто говорив нею. Працював редактором у видавництві «Дніпро», редагував переклади з іноземних мов на українську. Я тоді ставився лояльно до української мови й україномовної культури і тепер вважаю цю культуру частково своєю, тому що нині, мабуть, більше читаю українською, ніж англійською чи російською, бо стежу за літературою. Але, звичайно, це не означає, що мене всі сприймають як свого. Є частина, яка мене сприймає досі вороже й ніколи не вважатиме своїм.
Чиатйте також: Премійована література. Якими нагородами вшановують письменників в Україні
У. Т.: Навіть вороже?
– Якби я на все звертав увагу, став би неврастеніком, але в мене зовсім інше ставлення до життя.
У. Т.: Ми розуміємо, так історично склалося, що мова стала не тільки літературним репером (ось тут, скажімо, Чєхов і Бродскій, а там Хвильовий і Стус), а й певним цивілізаційним у сенсі: туди, назад, чи сюди, вперед. З цього можна робити дуже далекосяжні висновки, наприклад, що цю російську компоненту треба потроху відрізáти. З погляду загальнокультурного звучить ніби дико. У конкретній українській ситуації я під цим готовий підписатися. А ти?
– Я не зовсім розумію, що означає «відрізати компоненту». Для мене мова – це все одно інструмент культури, а не інструмент політики. Якщо читаю п’ятьма мовами легко, звичайно, серед них моя рідна російська, отже, сприймаю не мову, а думки, сюжети, меседжі. Я не хочу йти шляхом асиміляції. Хочу, щоб українська культура, національна українська культура інтегрувала в себе все те, що належить Україні, і за політичною ознакою, і за територіальною, просто за людським виміром. Бо все, що пишеться в Україні й про Україну, особливо якщо воно пишеться громадянами України, які тут живуть не випадково, належить державі Україна, і ця думка лунає регулярно всі двадцять із чимось років.
У. Т.: А те, що виникло на Майдані… Зокрема, те, що першим героєм Майдану, а я його вважаю, безперечно, героєм, став вірменин Сергій Нігоян. Там були ще білорус Михайло Жизневський і двоє українців: Юрій Вербицький і Роман Сеник… Тобі не здається, що цей символічний факт знімає питання етнічної нації й утверджує факт наявності української політичної нації?
– Хотілося б, але річ у тому, що все одно будуть професійні патріоти, все одно будуть етнічні антропологи, які доводитимуть, як і в інших державах у добу їх становлення, що етнічне походження понад усе. Просто треба виходити з того, що нормальних людей більше, ніж ненормальних. Те, що приходило по півмільйона людей на Майдан, і більшість із них кияни, доводить, що київська спільнота в принципі не хворіє. На жаль, на мою думку, Київ став не полем формування одного світогляду, а полем битви різних світоглядів. Хоча мешканці столиці зараз набагато активніші, й за фактом вона стала частиною Західної України. У цьому є свої плюси і свої мінуси. У тому сенсі, що Київ потроху втрачає свій міщанський дух і набуває того романтизму, який потенційно може переходити в радикалізм. Хоча, з іншого боку, в людей, які провели на Майдані два місяці й слухали багато різних промов, багато розмовляли між собою, теж відбувається певне переформатування мізків. Навчитися слухати, навчитися щось сприймати, щось не сприймати критично – то дуже хороша школа для будь-якої людини незалежно від рівня освіти. І в цьому плані вміти слухати одне одного, навіть не погоджуючись одне з одним, – це вже величезний крок до толерантнішого суспільства. Можливо, якщо згодом ми зустрічатимемо людину, якій, вочевидь, бракує знань, щоби висловити свою думку, ми відправлятимемо її не на три літери, а до бібліотеки повчитися…
Читайте також: Іншими словами. Українці в чужих літературах
У. Т.: У тебе є відчуття, що якась частинка тебе залишається на твоїй історичній батьківщині, себто в Росії?
– Ми приїхали в Україну, коли мені було два роки. Я ніколи не жив у Росії, якщо порахувати час, який там провів, то, здається, значно більше жив у Британії, в Кембриджі – у дев’яності проводив там по кілька місяців. Те, що діється в Росії в плані політичному, мене ніколи не цікавило, а ось куди йде література… Я давно вже помітив різницю між пострадянською російською літературою і пострадянською українською: вони розійшлися в протилежні боки, й кожна йде своїм шляхом.
У. Т.: А з цього місця детальніше, будь ласка…
– Дуже легко. Пострадянська російська література почала видаватися ще в радянські часи: Пєтрушевская, Уліцкая, Кабаков, Єрофєєв… А в Україні до останнього видавалася радянська «правильна» література, яка померла 1991 року, залишивши величезне порожнє поле. Були вже Неборак, Забужко, Андрухович, Герасим’юк, Римарук… Але той вакуум не підніс цих нових письменників, а тільки трохи посунув наперед, і відчувалося, що нічого більше немає. І ми автоматично стали частиною російського книжкового ринку. А в Росії література серйозна потроху ставала частиною істеблішменту, полетіли літаки з їхніми письменниками на книжкові ярмарки й досі літають… І там автор починає розуміти, чого від нього хоче держава, а держава хоче, щоби він був не просто патріотом, а вчителем патріотизму. У нас пофігістське ставлення держави до письменників відштовхнуло молоду літературу на поле такої собі анархії. Вона розвивалася самостійно й розвивається далі самостійно. У нас вона відокремлена від держави. І це призвело до того, що українську молоду літературу почали перекладати за кордоном більше, ніж молоду російську. Українська література завойовує собі молодого читача. І в принципі, якщо рахувати середній вік письменника, українські автори, яких перекладають, – це наймолодші письменники Європи…