Цих людей не перемогти

Суспільство
30 Січня 2014, 18:05

Біля мене стояла пані Галя, жіночка років шістдесяти. Вона тримала мене під руку, бо люди так утоптали сніг, що під ногами утворилося скло. «У мене син на Майдані вже ранЕний, – почала розповідати, поки ще не заглушував гамір, – в руку і в лице. Але каже, що рубця не буде. Може, заспокоює?.. Перед тим донька їздила. Тиждень варила хлопцям. Носила їжу на барикади. Каже, мамо, там справжня вóйна». Не боїтеся за дітей? «Молюся за них кожен ранок, вечір і весь день. Але, як усі мають боятися, то, може, ліпше відразу сховатися по норах і сидіти».
Людей дедалі більше. Прибувають зі швидкістю води в повінь. Коли пані вперше схопила мене за лікоть, ми стояли скраю, а зараз посередині. Люди штовхаються, підстрибують, бо хочуть побачити, що відбувається спереду. Моя нетерплячка теж розсвербілася, але зі своїм середнім зростом я приречений лише визирати з-поза голів інших. А люди ще і в шапках, і в капюшонах, купа натурального і штучного хутра, коротко кажучи, кожна шпаринка, у якій можна щось побачити, – це реальна винагорода за терплячість.

«Тут як на курорті, – сміється хлопчина років 25–30, – там (має на увазі Київ) перепочити не було коли. І найгірше не кулі, навіть не ті общипані беркути, а дим. Аж припікало від нього сльози. Так дерло в горлі, ніби хтось засунув у стравохід круглу щітку для пляшок і шурував – шурував – шурував, доки не зникала слина. Я лише позавчора перестав харкати чорним». Він усміхається. Говіркий. Зізнався: до Майдану вважав, що добре володіє англійською, але воював пліч-о-пліч із такими хлопцями, що боявся при них навіть демонструвати свою «фейкову» англійську. Думає повчитися в когось із доброю розмовною практикою.

Вздовж периметра центрального двору вишикувалися міліціонери. Їх було достатньо від самого початку, але зараз надійшло підкріплення. Подекуди стоять у три й навіть у п’ять рядів. З виразу облич вид­но, що не нудьгують. Але злості й ненависті теж немає. Глипають запитально на людей, ніби оцінюють чи прикидають, чого очікувати в найближчі хвилини.

Розпочинається перегук кількох гучномовців. «Слава Україні! – Героям слава!» «Слава нації! – Смерть ворогам!» «Банду геть!» Між гаслами періодично співають гімн. Спів виникає спонтанно і так само спонтанно зникає. Іноді одне виконання гімну заглушує інше. Люди підхоплюють і співають від серця голосно, і видно, що отримують від того задоволення.

«Я їм не попущу! – кричить чоловік середнього віку в дорогому кожушку. – Чмо прийшло і забрало в кума роботу. Навіть не питалися, чи виплатив уже кредит. Вони не питаються, скільки треба грошей, часу і нервів, щоб відгодувати кабана до кондиції. Вони кажуть, скільки треба дати їм. Знаєте, скільки хлопців закинуло тваринництво? Спеціально так роблять. Бо виростити свою свиню – то капіталовкладення і ризики. Ще її потім треба продати. Простіше завезти з Європи вже готові туші, взяти відкат – і най усе йде пропадом! Ви знаєте, що наші хлопці вже почали вирощувати свиней у Польщі, Німеччині, а тут бояться?»

Старша пані, яка тримається за лікоть, повсякчас шарпає мене запитаннями «ну шо там». Натовп зрушив. Зрушив чи ожив? Відчуття, ніби до ешелону під’єднали локомотив і всю його гігантську вагу сіпнуло. Нас почало носити майже на місці. Максимум можна було зробити кільки кроків убік, уперед чи назад. Але синхронно. Разом із сусідами. Ніби танець. Попереду, біля будівлі, над головами літають (саме літають!), підстрибують догори, наче під час святкувань, міліцейські шапки. Іноді в повітрі з’являються шоломи. Небагато.

Кажу бабці, що почалося. Вона хреститься і просить дивитися уважно, бо син казав, що коли стріляють, то треба присідати. Від її слів ми переглядаємося зі співбесідником у кожушку. Нам стає смішно. Він крутить головою назад, щоби побачити бабуню-приколістку, але та маленька і весь час губиться серед людей. Я вже навіть навчився її впізнавати – вона старанно щупає мій лікоть, напевно, щоби переконатися, що то саме той лікоть, який їй зараз потрібен.

Дзвенить скло, і чується тріскіт дерева. Натовп своєю багатотисячною (хоча, можливо, і десяткитисячною) масою подався вперед. Він насувається, ніби пісок із гігантської дюни. У ньому рухаються всі. Хто не хоче, все одно мусить.

Над головами провадиться війна гучномовців. «Громадяни! Ви порушуєте законодавчі норми…» «Банду геть!» «Будь-які протиправні дії…» «Геть Чуднова!» Несподівано потік різко зупиняється і подає назад. «Вода – вода – вода», – пролітає над натовпом. У штовханині починаю шкодувати про те, що приперся з цією сумкою. Проте наступної миті до мене доходить, що жодної сумки не маю. То ціпкі пальці бабки дають про себе знати. А вона дала про себе знати вигуком, що зараз буде газ: «А я чо не взяла маску!».

Тріскіт попереду не залишав сумнівів – дверей більше немає. Або їх щойно перетворили на LEGO чи навіть головоломку. Відразу з’явилися зловісні щити і мелькнув камуфляжний однострій. Люди не те щоби завмерли. Це відчуття доб­ре відоме завзятим геймерам. Стало зрозуміло, що то перехід на інший рівень. «Там шо, беркутівці?» – зашарпала мене пані за лікоть. Бо навколо почали насторожено повторювати: «Гості – гості – гості».

Напередодні пліткували, що обласне начальство для захисту будівлі облдержадміністрації запросило «Беркут». Одні казали, що з Донецька, інші – із Сімферополя, навіть розповідали, що Добкін відрядив до Івано-Франківська два автобуси тітушків. Були такі, що «бачили» автобуси. З беркутом і з тітушками.

Попри нас почали передавати пляшки. Порожні. Кидати під ноги чи захищатися? То точно не були «коктейлі Молотова». І раптом серед напруженої тиші, серед тисячі думок у десятках тисяч голів, серед глобального напруження несподівано пролунав голос «моєї» бабки: «То бийте їх! Бо зараз вас будуть!».

Місцеві беркутівці зникли в лабіринті приміщень, і ми пішли на екскурсію. Я був у цій будівлі сотні разів. Після відновлення незалежності її переважно обживають пристосуванці. Тут є такі кадри, які прибили себе до крісел величезними цвяхами і сидять, нічого не роблячи, при всіх владах. «Майстри полизати і поклонитися», – прокоментував Мирон, так звали чоловіка в кожушку, коли ми йшли сходами вгору, де міліція намагалася захистити останній редут – поверх, на якому кабінет голови обл­держадміністрації. Їх вистачило на кілька хвилин. По суті, навіть штовханини не було, щоправда, традиційно ритуально дзвеніло скло. А головного боса в кабінеті не виявилося.

Прогулюючись коридорами, спробували прикинути, що буде далі. Хочеться змін. Але справжніх. «Тільки не зміни злодіїв», – пояснив Мирон дуже рішучим голосом із таким самим поглядом. На його обличчі читалося, що він уже не хоче служити системі. Хоче працювати, мати з того зиск і не боятися, що бізнес у нього можуть відібрати тільки тому, що прибутковий. Він давно знає, проти кого має воювати, і намагається нарешті зрозуміти, за кого. Бо не бажає за будь-кого. І вже точно не за того, хто прагне дорватися до корита.

Виходимо з приміщення затемна. Дівчата на тацях несуть бутерброди з ковбасою, сиром, якусь рибу. Зупинилися біля нас. Взяли по одному виключно ритуально, щоби не відмовляти. А на вулиці просто в нас на очах виростали барикади. Високі, переконливі, масивні. Навколо працювало море молоді з рішучими, впевненими поглядами, яка знає, чого хоче. Принаймні на сьогодні. Завтра на цих дітей чекатимуть інші барикади, і так буде все життя, але нинішні вони пам’ятатимуть завжди.

Коли зайшли з Мироном до кав’ярні відзначити знайомство, він під час розмови дістав «пукавку» – газовий пістолет: «Зареєстрований. Жодного разу не користувався. Шваґро подарував. Думав, може, нині. Добре, що не пригодився. Але хай ще полежить у кишені, – насторожено подивився у вікно на гурт чоловіків у чорних шкіряних куртках і пальтах із великими щокатими обличчями. Вони стояли через дорогу на початку провулка й мовчки спостерігали, як ростуть барикади. – Великий брат не спить…»