«Невтихаюча дзвіниця» – таку назву має поема вірменського поета Паруйра Севака. «Как никогда и как нигде был к месту вопль скорбящий тот. Ах, Вардапет, в большой беде устами скорбными народ, чью душу черный траур сжег, молил, рыдал: «Спаси нас, Бог…» – ці слова 30 грудня на своїй сторінці у соцмережі опублікував Сергій Нігоян із села Березнуватівка Солонянського району Дніпропетровської області. Щоправда, на той момент 20-річний юнак уже майже два тижні – з 8 грудня – мешкав не там, а на Майдані.
Єдиний син у вірменській родині, що переїхала до України, рятуючись від війни в Нагірному Карабаху. Скромний, навіть сором’язливий, готовий терпіти всі негаразди, щоб зайвий раз не потурбувати когось, Сергій стояв охороні Майдану. «Я ночами розносила чай на площі. Було холодно. Він стояв із боку Лядських воріт і, на відміну від багатьох інших охоронців, не підходив ближче, не покидав поста. Підійшла сама, тоді взяв чай і вдячно поцілував мені руку. Запитав, як звати. Кокетливо навіть. Познайомилися, – згадує Сергія Міріам Драгіна, дівчина, яка зустріла хлопця на революції. – За тиждень помітила, що в нього немає рукавичок. Принесла, кажу: що ж мовчали? А він плечима знизує, усміхається. Ніколи ні про що не просив. Щоночі чесно ніс варту. Щоночі. Думаю, чимало людей його запам’ятали. Колоритний такий, ніби не звідси. Думала, ідейний із Закарпаття, наприклад. Поцікавилася якось. Виявилося, з Дніпропетровська. Гарний, чесний і сміливий чоловік. Сьогодні його вбив снайпер із вогнепальної зброї. Тільки зараз зрозуміла, що саме його. Сергію Нігояне, спасибі за все, я тебе пам’ятатиму».
«Колись вірменин Параджанов зняв фільм, який став символом українців. Сьогодні вірменин Нігоян віддав життя, яке стало символом України», – написав 22 січня Святослав Вакарчук.
«Вони кажуть, що на Грушевського стоять самі галичани. Сергій Нігоян із Дніпропетровська. Вони кажуть, що на Грушевського нацисти – ті, хто виступає за Україну для українців. Сергій Нігоян вірменин. Ніщо не руйнує міфів пропаганди краще, ніж куля снайпера», – схаменулися користувачі соціальних мереж…
Сьогодні портрети Сергія Нігояна висять на 32-й барикаді. Його пам’ять вшанували українці і в Львові, і в Криму. Хлопця цим не повернути. Але досі стоїть Майдан – Майдан, на який україномовний мешканець Дніпропетровщини приїхав, не попередивши батьків, і за який віддав своє життя. Досі тривають сутички на Грушевського – сутички, які дедалі більше нагадують зовсім не вирішальний у загальному перебігу подій, але справді знаковий та героїчний бій під Крутами.
На згадку
Ще одне віддане за Україну життя – представника іншого братнього народу, громадянина Білорусі Михайла Жизневського. УНСОвця з Леваневського масиву містечка Білої Церкви, що під Києвом. «Сьогодні до Валгалли відлетіла душа воїна українського народу – Локі, – написали на сайті УНСО. – Святіть ножі, бо це війна…»
Локі загинув на Грушевського від куль близько 10:30 22 січня. На Майдані він стояв давно. У кишені, згадують знайомі, білорус завжди носив синьо-жовтий український прапор. На ньому просив розписуватися людей із різних міст та країн. Думав, лишиться на згадку… Тепер цей прапор нагадуватиме комусь про самого Михайла.
«Про нього як про людину можна сказати дуже багато хорошого, – розповідає Тижню друг убитого Віталій Лукіянчук. – Цілеспрямований. Впевнений у собі. Він завжди дотримувався патріотичних поглядів. Захоплювався екстремальними видами спорту… Був чудовою людиною, справжнім патріотом України».
26 січня Локі мало виповнитися 26 років. «Веселі, брате, часи настали», – такий статус тепер назавжди залишиться на його сторінці «Вконтакте».
…У МВС використання вогнепальної зброї бійцями «Беркута» не визнали й відзвітували про порушення кримінальної справи за статтею «Умисне вбивство». Лікарі тим часом підтвердили: у тілі Сергія Нігояна знайшли кулю від снайперської гвинтівки Дєґтярьова калібру 7,62 мм. У тілі Локі була куля калібру 9 мм, ймовірно, від пістолета Макарова.
У Бориспільському районі Київської області, з лісів якого виповз раніше викрадений активіст Ігор Луценко, за інформацією ЗМІ, було знайдено два трупи зі слідами тортур. Голови загиблих були обмотані скотчем. Виявлення одного з них підтвердив місцевий дільничний. Убитий Юрій Вербицький був львів’янином 1963 року народження. Активістом Євромайдану. Сейсмологом.
Повідомлення про ще одного загиблого хлопця, якого бійці «Беркута» нібито жорстоко побили на колонаді стадіону «Динамо», після чого або зіштовхнули, або він сам зістрибнув, не витримавши тортур, наразі не має офіційного підтвердження. За деякими даними, протестувальник, його ім’я невідоме, помер. За іншими – живий і зараз перебуває в реанімації.
Є і непідтверджена інформація про ще кількох застрелених на Грушевського. Про цих чоловіків журналістам розповіли лікарі.
Можливо, стратив «Беркут» і протестувальника, який прямував до лав бійців із білим прапором у ніч з 20 на 21 січня. «Я сидів минулої ночі, дивився «Еспресо TV». Там пішов якийсь розумник із білим прапором до них. Вевешники розступилися й пропустили (камера за ним стежила). Як тільки пройшов лаву вевешників, налетіла беркутня – семеро-восьмеро – і стала штовхати. Потім лежачого без руху ще ногами добили. Далі підійшов один спецназівець і тричі в упор вистрілив у непритомне тіло з пістолета-травмата. Видно було, як від кожного пострілу смикається лежаче тіло. Навіть мені, людині, що пройшла війну, стало не по собі. Це вже і не виродки навіть, це повністю сформований матеріал для шибениці», – написав один із тих, хто дивився в цю годину пряму трансляцію.
«Беркут» пішов не тільки на вбивства та постріли в найнезручніших свідків розправ – журналістів, а й на те, чого не робили навіть під час світових воєн: побиття медиків. Медпункт на Грушевського, який за три дні протистояння бачив сотні травмованих і вже навіть загиблих, рознесли вщент. Утім, біля його розбитих вікон знову гуртуються лікарі. Нервово курять. Фактично кожні 15 хв лікують свіжі, нові рани.
Крізь бинти проступає кров, але протестувальники з перев’язаними головами та ногами знову повертаються на барикади. Між лавами людей і морем чорних шоломів густий червоно-чорний дим. Не першу добу палають автомобільні шини, дим від яких видно й на лівому березі Дніпра. Ритмічний стук палиць по залізу огорож і щитів чути й на Арсенальній. Лунають вибухи.
Протистояння триває цілодобово. На паркан біля бібліотеки на Грушевського – у ній розташувався новостворений медпункт – на світанку 23 січня хлопці в масках вішають величезний державний прапор. «Воля», – написано на жовтій частині полотна. «Або смерть» не додано, хоча місця ще безліч. Це й так усі розуміють.
