На сцені, що на Майдані Незалежності, моляться та співають войовничих пісень. «…Та й закурим люльку, не журися!», – розноситься над наметами.
У двохстах метрах звідси так і роблять – прикурюють від коктейлів Молотова та посміхаються навіть шкультильгаючи до медпункту. На вулиці Грушевського – війна.
Війна доволі особиста для кожного, хто вирушає на неї, переходячи невидиму демаркаційну лінію – вона, певно, пролягає десь біля готелю «Дніпро». Сюди не закликають ходити лідери. Сюди кожен йде на власний страх і ризик, за покликом власного серця й навряд чи ризикне стверджувати, що виходитиме з «гарячої точки» на мапі столиці незалежної України на власних ногах. Надто багато гранат.
“Так. Так. Я тебе теж кохаю, сонечко. Зі мною все добре. Правда, все добре, – кричить у слухавку високий чоловік у балаклаві та страйкбольних окулярах. – Ні, обіцяти я тепер нічого не буду…»
На обрії палає вогонь, десятки рук в одному ритмі гупають палицями по металу огорож та бочок, чути постріли. Двоє хлопців під руки виносять з «поля бою» дівчину років 17. З-під шолому вибиваються заплутані пасма білявого волосся. Дівчину з розірваною ногою проносять повз машини «швидкої», що чергують на Європейській площі. Ширяться чутки, що до лікарень краще не звертатись. Звідти постраждалих на Грушевського забирає міліція.
За себе
На другу добу протистояння біля стадіону «Динамо» медична служба Майдану поширила інфографіку з нагадуванням про те, як уникнути найбільш поширених травм – тих, що в останні дні набули характер епідемії. Людям нагадали про будівельні окуляри (кільком постраждалим від куль та осколків гранат довелось видаляти очі), протигази, каски, респіратори… Й дали нову пораду: робити з карематів своєрідні бронежилети й обертати карематами ноги хоча б до коліна. Це може трохи захистити від гранат.
Читайте також: Чотири нотатки з барикад
Карематів на Майдані безліч. Втім, здобути «у тилу» хоча б ще кілька десятків туристичних килимків для тих, хто в бою – справа нереальна. «Немає», – розводять руками чергові у Будинку профспілок. «У нас карематів теж немає», – відповідають у Жовтневому. З іронією додають: «Тобто, є, звісно, але типу зайняті – на них сплять мирні мітингувальники…”. За таких обставин килимки могли б врятувати когось від доволі серйозних поранень чи бодай полегшити їх. Але, хоч з Грушевського на Майдан і назад й течуть безперервно струмочками одні й ті самі люди, у багатьох питаннях сьогодні кожен сам за себе.
Стосується це, зокрема, партійної дисципліни. «Кожен вирішує сам», – кажуть свободівці. Подейкують: тих, хто дуже «засвітиться» у паралельному світі спалених автобусів та розбитої бруківкі, з партії виключатимуть. «Ті, хто провокує насильство – не з нами», – ще два дні тому запевнив зі сцени Олег Тягнибок. Зрозуміти його можна. Втім, на лихо чи на щастя, багатьох свободівців – далеко не останніх у партійному ланцюжку – це не лякає. Вони бувають на Грушевського. Допомогають облаштовувати медичний пункт у кількох кроках від барикад, ставлять на аватарки у соцмережах фотографії з державними прапорами, що майорять над спаленими автобусами та розмірковують про те, що «один незнайомий побратим, який відтягує тебе з пораненими ногами з поля, де гаряче, вартий всіх твоїх друзів, з якими ти до того гуляв та катався на курорти”…
У перших лавах біля барикад миготить червона пляма. Це чоловік із прапором УДАРу на плечах.
… Йде третя доба протистояння. Чути, як падає цегла, що летить з обох боків – бійці «Беркуту» нерідко «повертають» протестувальникам каміння, що летить з-за барикад. Постійно розриваються гранати. Час від часу у нічному небі над спаленою технікою, над колонами чорних шоломів та лавами перебинтованих голів, спалахують різнокольорові «святкові» салюти. Як на Новий Рік.
Близько третьої ночі «Беркут» переходить у наступ. Бійці стріляють у мітингувальників в упор та закидають градом гранат. На певний час займають місця «у автобусах». Але вже за кілька хвилин мітингувальники переходять у контратаку. Крок за кроком повертаються на позиції.
Важкими палицями по залізу огорожі ритмично гупають три жінки років 45-50. Обличчя однієї з них прикрите квітчастою хусткою. «Схожа на мою першу вчительку», – задивляється один з повстанців. Скоро світанок.