У світовому православ’ї назбиралося чимало нагальних питань: і щодо автокефалії церков, зокрема Української, і щодо викликів модернізації, і щодо відносин між патріархатами. Теоретично відповіді на них мав би дати Вселенський Собор. Однак його не скликали близько тисячі років. Про можливість такого зібрання та завдання, що стояли б перед ним, Тижню розповів Вселенський Патріарх Варфоломій.
У. Т.: Які умови треба виконати, щоб українці нарешті отримали свою національну автокефальну православну церкву?
– Вселенський патріархат – це інституція з історією тривалістю 17 століть. Історично він є центром усіх помісних автокефальних православних церков, будучи їхнім провідником не адміністративно, а з огляду на своє верховенство у скеруванні вселенської православної координації та єдності. Як такий Вселенський патріархат має наднаціональний і надрегіональний характер. Однак, навіть наділений такою високою відповідальністю, дуже дбайливо ставиться до збереження незалежності та єдності православних церков у всьому світі. Цим ми керуємось у нашій владі й відповідальності, коли йдеться про визнання автокефалії або відновлення автономії церков, як-от Православної автокефальної церкви Албанії у 1992 році та Естонської апостольської православної церкви у 1996-му.
Що стосується Православної церкви в Україні, то досягнення смиренної і бажаної згоди серед відповідних інституцій та людей на славу Божу і на благо вірян бачилося б як благословення Господнє. Коли є добрий намір, завжди знайдеться і спосіб його втілити. Де люди збираються в ім’я Христа, там Він дасть правильне рішення.
Однак провідною нормою завжди повинна залишатися єдність Тіла Христового. Нічого й ніколи не має підривати чи зраджувати цей ключовий принцип. І коли такий надзвичайно важливий критерій єдності ставиться під загрозу заради національного принципу, який Православна церква одноголосно засудила як «єресь філетизму» на Синоді Вселенського патріархату 1872 року в Константинополі, тоді ми перестаємо бути вірними апостольській традиції.
У. Т.: Повноцінного Вселенського Собору не скликали вже близько тисячі років. Відомо, що всі такі зібрання впливали на перебіг дальшої історії церкви. Чи є сьогодні можливість та потреба проводити Собор і чи існує щодо цього консенсус як серед 15 православних автономних церков, так і серед католиків? Які питання можуть бути винесені на нього?
– Православна церква століттями надає Вселенським Соборам найвищу вагу і статус. На них не лише формулювалися базові принципи та доктрини нашої віри, а й об’єднувалися духовні лідери вселенської церкви. Впродовж останніх століть ми не мали нагоди побачити благословення й добра таких Соборів, але однією з головних причин цього були тяжкі часи й випробування, які спіткали Православну церкву в останнє тисячоліття загалом та в періоди переслідувань багатьох автокефальних церков у країнах Середземномор’я, Близького Сходу та Радянського Союзу впродовж останніх століть. Ми переконані, що нині час скликати Собор, аби продемонструвати єдність нашої церкви в усьому світі й дати світові спільно її доказ у час глобальної кризи.
У. Т.: Як ви ставитеся до питання потреби оновлення православ’я, проведення в ньому своєрідного руху Рисорджименто, як у Римо-католицькій церкві після ІІ Ватиканського Собору? Це справді потрібно Православній церкві а чи вона й так, у нинішньому вигляді, може відповідати на виклики часу?
– Вселенський Собор буде справді віхою в історії Православної церкви. Це зумовлено тим, що, на відміну від Римо-католицької, ІІ Ватиканський Собор якої приніс їй радикальне оновлення і трансформацію, Православна церква має інший сенс традиції та розвитку. Справді, у Православній церкві відбуваються зростання і зміни, але це природне розширення й еволюція. У нашій церкві зміни не стаються внаслідок засідань чи Соборів. Їх не можна нав’язати згори донизу; вони завжди насущно й неподільно відбуваються в цілому Тілі Христовому. Саме тому ми наполягаємо й повторюємо, що головна мета Вселенського Собору – це вказувати і стверджувати єдність церкви. Ми не намагаємося віднайти масштабні й революційні зміни. Ми стараємося залишатись об’єднаними у свідченні Божого світу. Бо чи може для нас як учнів Христа існувати щось цінніше за дотримання Його заповідей «любити ближнього» і «всім бути одним»?