Змовилися! З чого і з кого сконструйована українська влада

Говорячи про політичну вла­­ду взагалі, дуже важко абстрагуватися від досвіду багатьох поколінь політологів, істориків, юристів, філософів, психологів чи навіть мистецтвознавців із поетами, які досліджували цей феномен, і тонн книжок, які вони написали. А якщо мова конкретно про ниніш­­ню українську владу, то ду­­же важко себе переконати, що склад­­ні концепції світових і віт­чиз­­няних гуманітаріїв мають якийсь стосунок до того жалюгідного явища, яке тут спостерігаємо, особливо упродовж останніх чотирьох років.

Сьогодні для будь-якої людини немає іншої можливості відбутися, окрім як вбудуватися в піраміду

Держава… Адміністрація… Ре­­жим… Від вибору правильного слова на позначення того, щó саме нині керує країною з територією понад 600 тис. км² (біль­­ше, ніж будь-яка європейська без урахування заморських територій, за винятком однієї… євразійської) і населенням близько 46 млн (сьоме місце), залежить не лише діагноз, а й прогноз. Чому влада, яка нібито не спирається на жодну соціальну верству, етнічну чи конфесійну гру­­пу, почувається так упевнено й, попри майже двомісячні акції громадянської непоко­­ри, не демонструє ознак не те що капітуляції, а бодай тимчасового відступу? Без розуміння цієї загадкової обставини будь-яка дальша протестна активність буде радше випусканням пари, аніж ефективною цілеспрямованою діяльністю.

Те, що замислювали як запоруку й інструмент забезпечення природного права (jus naturale) певного народу на певній території, деградувало до корпорації з особистого збагачення обмеженого кола людей. Щоб зрозуміти, як функціонує й еволюціонує цей механізм, варто придивитися до його складу, а також до розподілу й перерозподілу функцій усередині.

Отже, нинішня влада – це:
а) адміністратори – керівники апарату її вищих органів, міністерств та відомств, держадміністрацій різних рівнів, тобто ті, хто приймає рішення, насамперед господарські;
б) обслуга – депутати провладних фракцій Верховної Ради та місцевих рад, партійні функціонери, держслужбовці, які безпосередньо не є decision make­r’ами, але забезпечують проходження, легітимізацію та інформаційний супровід певних рішень в інтересах верхівки;
в) силовики – передусім МВС із підлеглими структурами, СБУ, прокуратура, Мінздох, Міноборони;
г) клієнти – переважно обраний великий бізнес, себто олігархи, які дістають монопольні преференції у відповідь на підтримку режиму, зокрема матеріальну, організаційну, кадрову та інформаційну;
д) іноземні агенти – провідники інтересів сусідньої держави (однієї), які частково інфільтровані в держапарат, частково залишаються в статусі «незалежних» громадських діячів, але мають суттєвий вплив на ключові процеси включно з рішеннями перших осіб.

Усі ці ланки тісно пов’язані між собою, по-перше, особисти­­ми, по-друге, бізнес-інтересами. Уважно переглянувши персоналії на ключових посадах у центральних органах, міністерствах, відомствах та як мінімум обласних держадміністраціях (включно з АР Крим), побачимо скрізь надвисоку частку вихідців з одного-єдиного регіону України – Донбасу. Це ніяка не вибіркова «позитивна дискримінація», а лише ознака неформального характеру влади, де ключові агенти здатні взаємодіяти не на підставі законів та правил, а виключно на засадах довіри, підкріпленої спільним минулим із відповідними «скелетами в шафі». Решта кандидатів до клубу мають витримати серйо­­зні випробування на лояльність, перш ніж їх сприйматимуть як «своїх» і враховуватимуть у кад­­рових розстановках.

Між владою та народом, чи радше населенням, – прірва. Вона навіть глибша, ніж у СРСР

Членство у клубі означає безконтрольний розподіл між своїми найбільш ласих шматочків ринку (зокрема, державні закупівлі) для бізнесу кожного із гравців, який зазвичай оформлюють на когось із родичів або довірених осіб. В арсеналі збагачення, окрім іншого, – банальне рейдерство, а також приватизація прибуткових державних підприємств із попереднім фінансуванням їх із бюджету, а потім доведенням до банкрутства. В окремих випадках може йтися також про доступ до потоків знизу догори безпосередньо готівки (хабарі, відкати), а вони мають місце там, де діє корупційна складова, себто майже скрізь. Цікаво, що особовий склад цілковито переконаний у своєму «природному праві» на цей вид прибутків, бо він є частиною специфічної ментально­­сті практично всіх залучених.

Не забуваймо й «підпанків» – обслуговуючий персонал, який забезпечує комфорт і дозвілля (від оформлення на себе заміських резиденцій до застіль, масажу й решти делікатних потреб), принагідно уриваючи собі шматочок. Вони теж є можливим каналом впливу, а також кадровим резервом, як свідчать CV окремих новоспечених політиків – у недавньому минулому масажистів, водіїв, бодигардів, перукарів (ну як тут не згадати Калігулу, котрий увів до Сенату свого коня)?

Окремим рядком вар­­то виділити криміналітет: через свій звивистий життєвий шлях нинішні еліти не мають стійкого несприйняття цієї професійної групи; до того ж перетворення правоохоронних органів на інструмент видобування грошей і транспортування їх нагору робить кооперацію колишніх опонентів неминучою. Тож для зовнішнього спостерігача процесів різниця з погляду особистої безпеки між злочинцем і людиною в погонах зникає.

Тим більше не йдеться про національний інтерес. Особливості культури та ідентифікації нинішніх еліт, професійна деформація особистості, сприймання держави виключно як ресурсу власного збагачення перетворюють для них цю категорію на абсолютну абстракцію, що не має жодного стосунку до реальності, в якій вони перебувають. Зовнішня вразливість є штатною характеристикою такого утворення, а здача суверенітету не трактується як державна зрада.

Сьогодні для будь-якої окремої людини в Україні майже немає іншої можливості відбутися, зробити кар’єру, побудувати бізнес, реалізувати власний проект життя, окрім як вбудуватися в піраміду, але беруть туди не всіх і на різних умовах. Інтереси ж влас­­не населення (або, як кажуть у тих колах, «біомаси») ні в яких випадках не враховуються взага­лі: у середовищі, про яке йдеться, це вважають поганим тоном. Винятки у вигляді нападів популізму можуть траплятися в якісь критичні моменти: безпосередньо перед виборами або напередодні парадного візиту на місця когось із представників режиму.

Стабільну підтримку такому порядкові здатна надавати лише одна категорія підданих – украй затуркана, виснажена боротьбою за щоденне виживання, позбавлена адекватного уявлення про сучасний світ і його можливості, яка в принципі не уявляє ніяких засад взаємодії, окрім успадкованих з оплаканого минулого, котрого… ніколи не існувало.

Етапи великого шляху

Еволюція української влади до її нинішнього, визнаймо прямо, жалюгідного стану відбувалася послідовно, через хиби, від самого початку закладені у проекті. Гасло здобуття власної державності для поколінь свідомих українців було настільки сакральним, що не потребувало конкретизації. Багатьом ідеалістам здавалося, що сама наявність держави магічним чином вирішить усі поточні проблеми. А от прагматики, які належали до недавньої номенклатури, нав­­паки, дуже швидко перехопили ініціативу й відбудували єдину знайому їм модель, тільки без системи нібито зайвих репресивних запобіжників. Вони не врахували, що машина, до дрібниць успадкована від Російської імперії, була від початку (себто від Івана Ґрозного і Пєтра І до Сталіна) розрахована на періодичну ротацію еліт, яка подекуди відбувалася в не зовсім гуманний спосіб, без таких регулярних чищень вона швидко занепадала й відмовлялася виконувати свої функції.

Становлення (чи деградація?) державного механізму відбувалося в кілька етапів, що пов’язані з персональним керівництвом:
1. Леонід Кравчук. 1991–1994. Гасло короткого періоду – «Розбудова держави» (видається навіть часопис із такою назвою). Відтворюється УРСР, тільки без Москви, КПРС і ядерної зброї. Під гучний акомпанемент патріотичних розмов і ритуальних рухів відбувається стрімке й не так масштабне, як безсоромне розхапування активів водночас зі швидким зубожінням населення (друге ключове слово мікроепохи – «кравчучка»).

2. Леонід Кучма. 1994–2005. «Вибудовування вертикалі». Леонід Данилович справді був державником, щоправда, у влас­­ному розумінні слова. На відмі­­ну від свого політичного «ону­­ка» видав не фотоальбом, а програмну книжку «Україна – не Росія». В боротьбі з політичними опонентами вирішив спертися на олігархів, яких, власне, породив у нинішньому вигляді. Намагався реформувати Конституцію за російським зразком, чому завадили «касетний» скандал та загибель Георгія Гонгадзе.

3. Віктор Ющенко. 2005–2010. «Любі друзі». Президентський термін минув у спробах сформулювати національну ідею та нейтралізувати активність умовних союзників, чому завадило конституційне обмеження повноважень. Державні механізми відмовляються працювати навіть на таких локальних, але пріоритетних напрямах, як підготовка об’єктів до чемпіонату Європи з футболу. Світова економічна криза тіль­­ки підкреслює некерованість процесів.
4. Віктор Янукович. 2010–2011. «Друзям – усе, ворогам – закон». Четвертий президент миттю віртуозно повертає собі старі повноваження й поступово забезпечує нові, беручи під контроль судову гілку (поклав­­ши край розподілу влади), а головне – починаючи кадрову ротацію за рахунок «соціально близьких». Наближені олігархи й відносно дрібніші бізнесмени надолужують згаяне. «Знакові» політичні опоненти потрапляють за ґрати. Інформаційний простір потроху зачищається.
5. Віктор Янукович. 2011–… «Се моє, а те теж моє». Від другого року правління дедалі чіткіше простежується бажання глави держави кардинально перерозподілити владу, активи й фінансові потоки в інтересах вузької групи всередині владного пулу – «Сім’ї». Лояльність і належність до правлячої партії не гарантують безпеки жодному бізнесу. Олігархи подають озна­­ки занепокоєння й натякають на необхідність дотримуватися «правил». Опозиція, попри появу нової сили, знову програє вибори й замикається в комфортному парламентському гетто. Приховане напруження проривається внаслідок суто піарівського маневру в бік Європи. Капітуляція перед Росією. Євромайдан.

Жоден із кроків Януковича до розвалу держави не можна вважати поразкою. Він сприймає Україну як свою вотчину в дуже архаїчній, але внутрішньо несуперечливій системі координат. Сумніви не навідуються до цієї світлої голови. Неминуче рано чи пізно падіння з наступним чи то вигнанням, чи то ув’язненням сприйматиметься як непередбачений і незаслужений сюрприз.

Одна країна – два світи

Нинішній президент і його оточення уособлюють певний тип правителів, добре вивчений на прикладах дуже різних держав Африки, Латинської Америки, Близького й Далекого Сходу. Найчастіше такий сценарій діє в країнах, які нещодавно позбулися колоніальної залежності й не мають власних алгоритмів для облаштування політичного, економічного та соціального життя за передовими стандартами.

У європейській традиції з часів Римської імперії (а саме поняття Європи як такої – спадщина античних часів) поняття держави на противагу території, контрольованій спадковими розбійниками, варварами, означало передусім дві речі: закон (lex Ro­mana) та інфраструктуру (римські дороги). За дві тисячі років це уявлення ускладнювалося, породивши концепції «соціального партнерства», «відповідальності за захист», «гуманітарного розвитку» тощо, і аж ніяк не всі вони є привабливою демагогією. Цінності, сформовані в мізках ідеалістів та мрійників, згодом стають засадничими, чітко зафіксованими положеннями законодавства в окре­­мих країнах і міждержавних об’єднаннях.

І навпаки, в колективах, де з певних історичних при­­чин механізми суспільного регулювання було скасовано або загальмовано, відбувається май­­же автоматичне повернення до норм архаїчного суспільства, які й далі існують десь у підсвідомості сучасної людини. Цю закономірність не раз досліджували соціальні психологи, зокрема на прикладах закритих злочинних угруповань різних країн включ­­но з нашою: в їхній практиці відновлюються навіть елементи прадавнього кастового поділу! Спрощення, редук­­ція, неможливість чи небажання використовувати надбання цивілізації в громадсько-політичних відносинах призводять до деградації державних і суспільних струк­­тур. Те, що такі релікти дуже життєздатні, доводить практика мафії в Італії, Сполучених Штатах, Мексиці, Ірландії, Японії.

Проте в небагатьох – уже небагатьох! – країнах цілий державний механізм функціонує за принципом чи то закритого клу­­бу, чи то ватаги з шахтарської слобідки, порядок у якій тримається на особистих неформальних стосунках із суворими санкціями за відступництво. Саме це ми спостерігали в Україні зразка кінця 2013 року. Між владою та народом, чи радше населенням, – прірва. Вона навіть глибша, ніж у СРСР, де виходець із «робітничого класу» чи «трудового селянства» міг розраховувати на пришвидшену кар’єру. Тут сторонні не потрібні. Чужі тут не ходять.

Євромайдан став не лише виявом конкретних геополітичних уподобань сучасних українців, він водночас є реакцією на тип суспільних відносин, які намагалася запровадити в масштабах держави одна енергійна й консолідована група. Наші співгромадяни, попри геноцид, війни, травми, промивання мізків і порочні соціальні практики, зберегли пам’ять про інші традиції, іншу тяглість. Ідеться, як уже було не раз сказано, про вельми прогресивне на свій час законодавство, за яким жили століттями, про навички самоврядування, про досвід «низової» демократії. А також про зафіксовану соціологами віднос­­но високу готовність самим відповідати за себе, не перекладаючи відповідальність на патрона чи державу. І ще, перепрошуємо, про Індекс освіти ООН, за яким станом на 2010 рік Україна перебувала на почесному 29-му місці в світі й 21-му в Європі, трохи нижче за Америку, Італію та Угорщину й рядком вище за… Велику Британію.

Інакше кажучи, по інший бік барикади опинилися ті, хто заперечує ринкову економіку, конкуренцію, вільний ринок, хоче жити з насильства і грабунку, залишаючи в недоторканності дикість і відсталість для народу й для себе самих. По цей бік – ті, хто воліє без страху заробляти хліб для власної сім’ї, рости, розвиватися, подорожувати й не залежати від примх своїх, а надто іноземних правителів. Схоже, що змову проти себе вони вже більше не подарують ані цій, ані будь-якій наступній владі.