Нині головне завдання – відправити розкиданих по Афганістану військовослужбовців додому, адже оборонні видатки в європейських країнах зменшуються. ЄС повинен мати дві «бойові групи», по 1500 осіб у кожній, для оперативного розгортання за кордоном, тоді як заледве може зібрати одну, але й та ще не була використана.
Тиск, спрямований на ефективніше використання дедалі дефіцитніших фінансових ресурсів, змушує уряди розділяти оборонні видатки між країнами, об’єднуючи комплекси виробництва військової техніки. На саміті, присвяченому питанням оборони (19–20 листопада в Брюсселі. – Ред.), лідери країн схвалили плани розробки європейського дрона-безпілотника на кшталт американських Predator і Reaper. Європейський варіант – це неозброєна система нагляду, що, на відміну від військових дронів, має патрулювати цивільний простір. Цілком очікувано, план викликав у Британії занепокоєння із приводу того, що Брюссель розбудовує «європейські ВПС», відтак чиновники поспішили ретельніше прибрати будь-які двозначності зі стосів євросоюзівських текстів.
Що справді тривожить, то це перспектива стрімкої демілітаризації Європи. Забудьте про євросолдатів, що кричатимуть: «Банзай!» Натомість безкінечні скорочення сухопутних військ, танків, кораблів та авіації можуть перетворити навіть найбільші європейські збройні сили на «армії бонсай», як стверджує Крістіан Меллінґ із німецького Інституту політики та науки. Коли європейські країни під проводом Франції та Британії здійснювали повітряні атаки в Лівії 2011 року, Америці довелося їм суттєво допомагати, зокрема надавати дрони, техніку для дозаправки в повітрі, арсенали «розумних» бомб, а також персонал для штабів. ЄС має значно численніші збройні сили, ніж США, однак може вислати за кордон менше солдатів.
Раніше в Малі, а нині в Центральноафриканській Республіці Франція здійснює інтервенції сама, але шукає підтримки європейських союзників: якщо не солдатами, то інструкторами для військових Чорного континенту; якщо не інструкторами, то принаймні грішми. Цього разу Париж відчув себе у шкурі Вашингтона в НАТО, коли той вимагає, аби інші теж брали на себе витрати на військові операції за кордоном, і дратується через тих, хто хоче, нічого не вкладаючи, діставати частку визнання. Якщо в Північноатлантичному Альянсі головним баламутом завжди була Франція, то в ЄС це Британія.
Проблема оборонної політики ЄС, за словами Деніела Кеогейна з іспанського аналітичного центру «Фонд міжнародних відносин та діалогу» (FRIDE), полягає в тому, що «Німеччина не хоче вдаватися до військової сили, Британія – використовувати ЄС, а Франція опинилася посередині». У 2011 році Лондон ветував плани створення єдиного штабу командування військовими операціями ЄС, чим розлютив не тільки Париж, а й Варшаву. У НАТО Франція активніше за Британію брала участь у навчаннях Steadfast Jazz-2013, що відбулися в листопаді в Польщі та країнах Балтії. Тим часом рішення Росії розмістити ракетні комплекси «Искандер» у Калінінграді підтверджує, що загрози нікуди не поділися.
Структура європейської оборони вражає. Штаб-квартири НАТО і ЄС базуються в Брюсселі, але майже не можуть спілкуватися між собою офіційно, здебільшого через хронічні незгоди із приводу Туреччини (вона член Альянсу, але не Євросоюзу) та Кіпру (країна ЄС, але не НАТО). Більша проблема полягає в дедалі серйознішому дефіциті фінансування оборони. Загалом витрати на неї в Європі нині сягають близько 1,5% ВВП, що значно нижче за 2% – показник, до якого мають прагнути країни-члени НАТО. Гірше те, що меншає частка видатків на оборону в загальнодержавних витратах, адже демобілізувати солдатів простіше, ніж звільняти вчителів. А ще гірше те, що користі від щорічних витрат Європи на оборону на рівні €200 млрд мало. Гроші розпорошуються поміж міріад армій, флотів, ВПС і штабів на національних рівнях.
Нещодавні обрахунки брюссельського Центру досліджень європейської політики дуже чітко вказують на цю проблему. Європа має дев’ять видів винищувачів і штурмовиків для ударів по наземних цілях. Америка – чотири. У Європи є шістнадцять видів фрегатів, у США – один. Європейський військово-промисловий комплекс теж гостро потребує консолідації. Скорочення оборонних видатків створює проблеми навіть для найбільш конкурентоспроможних компаній на ринку зброї та військового спорядження. Французько-німецький аерокосмічний консорціум EADS уже оголосив про плани ліквідувати 5800 робочих місць у Франції, Німеччині та Іспанії, оскільки тепер дістає менше замовлень. Через німецьку політику в жовтні 2012 року були заблоковані спроби консорціуму об’єднатися із британською BAE Systems.
Стан ВПК став одним із подразників, що змусили ЄС звернути увагу на проблему. Європейська комісія вбачає в компаніях ВПК важливого працедавця й високотехнологічного виробника. Частину фінансування, яке Євросоюз витрачає на науково-технічні розробки, ймовірно, буде спрямовано на створення технологій із «подвійним призначенням». Безпілотники, наприклад, можуть відстежувати пересування мігрантів морем, рух пожеж або супротивника у війнах за кордоном.
Дядькові Сему потрібен ЄС
Попри всі недоліки Європи, вона залишається першою, до кого звертаються США по військову підмогу. ЄС виконує багато корисної дрібнішої роботи, поєднуючи мілітарну функцію з цивільною. Один із прикладів – боротьба з піратством біля берегів Сомалі. Але якщо Європа хоче залишатися джерелом безпеки, то вона має зберігати здатність розгортати свої збройні сили в зарубіжжі. Це передбачає активізацію, а не послаблення співпраці у Старому світі. Однак проблема об’єднання й розподілу фінансового тягаря в оборонній сфері полягає в тому, що масштабну економію часто нівелюють додаткові витрати, які може створювати залучення нових країн. Лякає і перспектива взаємозалежності: військові потуги переймаються тим, що їхні дії зможе заблокувати будь-який союзник, контролюючи якусь із ключових ланок боєздатності. Крім того, дедалі більше морських держав бояться бути втягнутими в чужу війну.
Співпраця найефективніша між країнами, що мають схожі цілі та амбіції. Найбільшого прогресу в цьому досягли Франція з Британією. Скандинавські держави та уряди Бенілюксу також розпочали деякі спільні проекти. Але, як показують інтервенції в Африці, моменти, коли втрутитися захоче тільки одна країна, виникатимуть неодмінно. Військова співпраця – це очевидна відповідь на нинішні виклики. Але країнам Старого світу слід спочатку домовитися про те, чого вони хочуть. Без цього навіть спільна європейська армія, якби така мала постати, не зможе нічого зробити. А тим часом національні збройні сили далі вихолощуються.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com