“Feeling so faceless lost under the surface…", – стоїть в нього на дзвінку. Це Linkin Park, Numb. Йому років тридцять. Сам з Київщини. Ненавидить президента, але не ходить на Майдан. Каже, що не встигає – спить у кращому випадку по чотири години на добу. Така вже робота. В «Беркуті».
«Звільнитись?! Зараз? – нервово сміється. – Не можна зараз просто взяти і піти. Серйозно… Знаєш, що таке трибунал?”
Я знаю. Трохи зимно. Ми стоїмо біля вогнища в лісі. За нашими спинами, за полем та розсипом скромних сільськіх будинків – автомайданівські автівки, опозиційні депутати, гучні промови, перегороджені камазами та автобусами дороги, мокрі від дощу прапори та тисячі голосів, що скандують «Третя ходка!». Народ. Ми. Попереду, за деревами – здається, рукою подати – Межигір'я та його мешканці. Вони.
Силовики, як завжди, десь посередині.
Невидимі кордони
Нові Петрівці. Посеред сільської вулиці – сотні автівок Автомайдану, тисячі людей. Десятки автобусів та міліцейських машин. Щити, щити, щити. За щитами – міліціонери, за міліціонерами – бійці спецпідрозділів у масках та уважні хлопці з відеокамерами, що фіксують кожний крок мітингувальників. Цю стіну не об'їхати. Але її можна обійти.
«За три будинки – направо, а там вулицею, потім до яру, потім через яр…», – вказує дорогу до президента місцева жіночка.
На кожному кроці цієї дороги – свої кордони. Не щільні, не очевидні на перший погляд. Але існуючі. Перший з них – купка строковиків, зовсім молодих хлопців.
Читайте також: Євромайдан на виїзді
Вони, розгублені юнаки на чолі з досвіченим офіцером, нікого не чіпають. Просто пильнують – хто вийшов у поле? Куди попрямував? Намагаються недолуго «стежити», пересуваючись просто за тобою відкритим безмежним простором. Головний постійно кудись телефонує.
Документи він показує, але не на камеру. На питання чи буде загін далі переслідувати нас після знайомства, махає рукою у зворотній від помешкання президента бік: «Якщо ви туди підете, то ні». В разі прогулянки у протилежному напрямку супровід обіцяють.
Втім, хлопці швидко втомлюються й відстають десь у полі.
«Гулять щас нєльзя»
Там, де починається ліс, стоять люди в масках. Це «Беркут». На пості, який відповідає за приблизно півкілометровий периметр узлісся – “двісті метрів наліво, двісті метрів направо” – чергує п’ятеро бійців. Горить багаття.
Їхне завдання – не пускати людей в ліс. «Як мене звуть? Мене звуть товариш старший сержант», – відрекомендовується один з них.
«Я не володію повністю інформацією. Я, можна сказати, «самое младшее звено» у цій всій системі», – розповідає товариш. Але наявної інформації йому достатньо, щоб запевнити: у лісі “гулять щас нєльзя”.
«Йде посилення громадської безпеки у місті Вишгород, – пояснює він офіційну позицію. – Нові Петрівці відносяться до міста Вишгород». Така ситуація, за його словами, вже не перший день. Особисто старший сержант про це дізнався напередодні Нового року.
Що буде з тими, хто все ж таки бажає пройти далі, йому сказати важко. «Ми не можемо вас затримати. Але нам цю зону потрібно обмежити, – терпляче пояснює боєць.
– Тобто, ми можемо йти…
– Почекайте!
– А чому? Ви ж нас не можете затримати.
– Затримати і доправити до райвідділку я вас не можу… Але є різні поняття: затримати правопорушника, затримати на місці…
– На місці чого?
– Події.
– Якої події?
Події немає, здається він. І чесно каже: «Там далі йде посилений більш наряд. Навіть якщо ви туди пройдете – вас там все одно затримають, і там вже дійсно будуть затримувати і доставляти… Ми, можна сказати, перший пост, попереджувальний».
Журналісти, передає чоловік слова керівництва, з приводу проходу можуть «звернутись до прес-служби ГУ МВС Київської області».
– Щоб пройти лісом?
– Розумієте, не я це придумав…
Читайте також:
«Ніхто такого наказу не дасть. Але якщо дасть…»
На іншому пості «Беркуту» на узліссі теж горить багаття, теж чергують хлопці в масках. Вже вечоріє.
«Вимкни камеру, – зрештою втомлено каже один з них. – Поговоримо нормально. І, якщо знаю відповідь – я відповім».
Камеру я вимикаю. Трохи зимно. Ми стоїмо біля вогнища. "…Feeling so faceless lost under the surface…", – співає його телефон. Слухавку він не бере.
Він не брав участі у розгоні Майдану, не був біля Святошинського суду та на проспекті Перемоги, не було там і “його” хлопців. Але вони були на Банковій.
Читайте також: У полоні "Межигір'я"
Боєць запевняє, що вже під час сутичок відрізнити агресивну людину від мирного мітингувальника фактично неможливо. Заважають орієнтуватись і шоломи, і протигази, і банальні емоції. Час від часу він каже відверті дурниці – на питання, чому біля АП били журналістів, відповідає: “Хлопці побачили, як провокатор у масці, що кидав каміння, потім зняв маску та дістав фотоапарат”… Згадуються слова його колеги, товариша старшого сержанта: “Нам теж про вас дуже багато розповідали поганого”.
«Кожен зі своєї вежі дивиться», – зрештою зітхає беркутівець. – «Якщо я стою зі щитом та у шоломі – це не означає, що я в танку. Я отримував по шолому бруківкою…»
"Якщо чесно, я не знаю, як з точки зору суто людської можна вийти з цієї ситуації… Таке заварилось», – каже. Незручна тиша. Потріскує багаття. Того не знає ніхто.
Цьому хлопцю у камуфляжі теж буває страшно. Страшно потрапити під трибунал – звільнившись з «Беркуту», знявши шолом на емоціях, не виконавши якийсь наказ. Тим більше, що вакантні місця «винних», переконаний він, вже є. «Було перевищення повноважень. Було… Але ж хіба вони шукатимуть тих, хто цим займався, тих, хто на це пішов? Чому я маю відповідати? Це репресії. З вашого боку вже віддуваються ті, кого просто схопили. А в нас ще в армії казали: «Разберемся как попало и накажем кого-нибудь». З нашого боку накажуть, кого не шкода. Чи кого треба».
Одне каже впевнено – стріляти не буде. «Я не знаю, яким треба взагалі бути відмороженим… Ніхто такого наказу не виконає. Тому що це… Це вже все».
Він вміє не відводити очей. Очі сині й дуже втомлені. Майже пошепки каже, що не любить президента. Раптом припускає, що Янукович може взагалі не знати, що зараз відбувається тут, у Межигір'ї. Бо в нього свій світ. У нас – інший. Як не дивно, спільний.
Читайте також: На пташиних правах
Боєць «Беркуту» припускає, що сходив би на Майдан у вільний час. Звісно, без форми. Але часу того немає. Чотири години сну для нього – розкіш за сьогоднішніх обставин.
“Я розумію, справа ваша хороша, правильна, – каже хлопець на прощання. – Я ж теж хочу, щоб все було добре…”. Посмішка в нього щира та трохи винувата. Бо ліс він боронитиме й далі.
Хоча б тому, що не бачить сенсу – адже там, за обрієм, все одно стоятимуть інші кордони таких самих хлопців.
