Олесь Пошивайло – засновник і багаторічний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, директор Інституту керамології НАН України, доктор історичних наук і професор – цього року став першим лауреатом премії ім. Бориса Возницького. Ця премія є відзнакою за вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи, відтепер її вручатимуть кожні два роки. Під час церемонії пан Пошивайло наголосив, що присвячувати себе музеям в Україні можуть лише подвижники, і що успіхом своїм він завдячує першокласній команді ентузіастів, які працюють разом з ним.
СІМЕЙНА СПРАВА
Музей кераміки – це абсолютно закономірно. В моєму роду всі, починаючи з другої половини XVIII століття, займалися гончарством. За історичним плином, я теж мав би стати гончарем, можливо, художником-керамістом. Збій відбувся завдяки бабусі. У 70-ті роки вона почала формувати домашній музей, щоб зберегти в Опішному вироби гончарів, з якими працювала все життя – а ще вишивку, ткацтво, дерев’яні вироби. До неї приїздили відвідувачі з усієї України і навіть з-за її меж. Я ріс у цій хаті й щодня ходив з бабусею на місцевий гончарний завод. Давній промисел цілком природно увійшов у моє життя. Бабуся заповіла продовжувати справу збереження: мовляв, Сашку, історія тобі не простить, якщо не зробиш в Опішному музею!
Тепер у музеї працює майже вся моя сім’я. Я бачу в цьому великі переваги. Ми – однодумці, усі зусилля спрямовуємо в одне русло, щоб зберегти й примножити українські традиції. Наші знання про гончарство – не аматорські, а передовсім практичні. Гадаю, нам чимало вдається саме завдяки родовій любові до цієї справи.
ДИДАКТИЧНА ФУНКЦІЯ
Уже тисячу разів сказано, що кераміка відображає характер і світогляд своїх творців. Наприкінці ХІХ ст. в Україні було зафіксовано більше 700 гончарних осередків, кожен з яких мав характерні форми й декорування. Тепер усе народне мистецтво – речі, які, по ідеї, мають зберігати локальну ідентичність – стає уніфікованим, аматорським. Як на мене, це біда. Буваючи на Сорочинському ярмарку, я вже не завжди можу відрізнити гончарні чи, скажімо, вишивані вироби Західної, Центральної чи Східної України. А зовсім недавно впізнаваною була кожна місцевість: Галичина, Волинь, Полісся, Слобожанщина, Полтавщина… Сьогодні все заполонив кітч, який глузує з національного образу та цінностей. Віднаходити унікальну мистецьку кераміку все важче, лише фігурки козаків, потворних молодиць і п’яничок. Лишилося небагато місць, де можна побачити справжні – класні, вишукані – речі. Наш музей – одне з таких. Тут немає непотребу.
Національну ідентичність в Україні не зруйновано, вона живе. Єдине, що її дуже мало на поверхні: на екранах телевізорів, у радіоефірі, в медіа. Етнічність відсунуто на маргінеси сучасної культури. Прикро, що країною зараз керують люди, для яких українські цінності – ніщо. Звідси, на мою думку, починаються політичні й економічні проблеми. Тим часом рецепт повернення до ідентичності простий: нехай кожен говорить по-українськи, думає по-українськи і дбає про Україну.
Етнокультурний музей має виховне покликання: формувати певний світогляд, ідеологію, любов до старожитностей. У нашому музеї звучать українська мова і українська музика. Наші експонати – це і класика, створена століття тому, й сучасні твори. Показуючи їх, ми виховуємо художні смаки й водночас підкреслюємо самобутність українських майстрів, ставлячи їхні роботи поруч із чужоземними. Коли відвідувачі оглядають експозицію, бачать наше ставлення до гончарства, слухають наші розповіді, вони починають відчувати себе українцями.
Музей має нав’язувати суспільству певний культурний продукт, а не навпаки. Інакше кітч з етнографічних ярмарків проникне і сюди. Безкультур’я виплюхнулося на вулиці, і якщо йти за його логікою, то музеї повинні показувати так зване актуальне мистецтво, перформенси і тому подібне. Це не має нічого спільного з високою культурою. Як заклад музей здавна має конкретні функції, з яких найважливіша – зберігати культурні цінності для майбутніх поколінь. Особливо ж, якщо цей музей державний. Він має виховувати у громадян усвідомлення себе спадкоємцями культури, що творилася на їхній землі впродовж тисячоліть. А цього не можна досягти, якщо самозабутньо потурати бажанням населення, чий культурний рівень, на жаль, стає дедалі нижчим. Неправильно, що музей нині перетворюють на павільйон для весіль, концертів і кінозйомок.
ОСУЧАСНЕННЯ МУЗЕЮ
Варто зробити ревізію музеїв. Закрити всі зайві заклади, передавши вартісні експонати до профільних музеїв. До совєтів музеї створювали колекціонери: багаті люди з вишуканими смаками, яким щиро подобалося мистецтво. Та з радянської доби нам у спадок лишилося багато музеїв-рудиментів – відкритих директивно, заради прославлення чужих вождів. Нині вони є нежиттєздатними. Скажімо, чимало районних краєзнавчих музеїв чи музеїв при школах. Повноцінно музейної ролі вони не виконують, а тому можуть бути хіба що наочним матеріалом для навчання. Районні музеї малоефективні й частіше нецікаві, а місцевим громадам байдуже, що там відбувається. Туди рідко ходять більше одного разу. Ані громада, ані місцева влада часто не зацікавлені в їхньому існуванні. До речі, стан музейної справи – віддзеркалення економічної, політичної і загальнокультурної карти України.
Наш музей в Опішному не має традиційної експозиції – в цьому його унікальність. З моменту створення 1986 року для нього не було збудовано жодного нового приміщення, попри те, що приймали десятки рішень про будівництво. За 25 років на ремонт був виділений 1 мільйон гривень, лише раз, 2007 року. Найголовніше, музеєві бракує фінансування на придбання експонатів. Ми знайшли вихід, започаткувавши симпозіум керамістів – спочатку національний, потім – міжнародний. Запрошуємо мистців, які створюють тут роботи, й наші фонди поповнюються унікальними експонатами. На сьогодні в колекції музею – понад 50 тисяч виробів, що представляють практично всі осередки гончарства в Україні – від аматорських до народних і академічних. Ми також почали проводити симпозіуми монументальної керамічної скульптури – усі ці роботи виставлені на території музею, відтак сформувалася унікальна експозиція просто неба, яка приваблює найбільше відвідувачів. Експонатів можна торкатися – більше ніде в Україні ви такого не побачите. У нашому музеї можна поспілкуватися з досвідченими майстрами, самому погончарювати й декорувати вироби – а головне, забрати результат своєї творчості додому, разом із подарунковим буклетом і традиційним опішненським свистунцем. Усе це входить у вартість музейного квитка.
Під тиском економічної ситуації ми весь час вигадуємо щось нове: почали дослідницьку роботу й заснували академічний Інститут керамології; проводили експедиції, активно збирали експонати, заснували власне керамологічне видавництво й навіть включили в структуру музею Колегіум мистецтв. Як з’ясувалося, забороняти фото- і відеозйомку в музеях чи брати за неї гроші – велика дурниця. Дозволивши знімати в музеї, ми отримали безкоштовну рекламу у вигляді фото і відео, які друзі музею викладають в мережі Інтернет.
ПРЕМІЯ ВОЗНИЦЬКОГО
Премія ім. Бориса Возницького насамперед примусила мене замислитися: чим і як я займався раніше. Розбудовуючи музей в Опішному, я не встигав розмірковувати, чи все роблю правильно. Завжди працював на рівні якихось підсвідомих поштовхів – часом здається навіть, що мене щось веде. Премія стала приводом зупинитися і все обдумати. Чи робив би я щось інакше? Ні, не робив би.
Я не боюся ризикувати – можливо, тому мені багато що вдалося. Одна з найважчих частин роботи директора музею пов’язана з правовою відповідальністю. Правова система в Україні негармонізована, тому ця робота сповнена відкритих і прихованих кар’єрних ризиків. Директори більшості сучасних музеїв є маріонетками чиновницьких органів, то хіба можна вести мову про їхню повноцінність як керівників? А відсутність лідерства гальмує розвиток будь-якого закладу.
У зв’язку з цією премією маю сказати, що всім нам варто рівнятися на Возницького. Він був унікальною людиною, яка надзвичайно багато встигла зробити – не з примусу, а тому, що відчував музейництво як свою місію. Саме завдяки йому майже 30 тисяч унікальних експонатів збереглися в українських музеях, замках і церквах. Утім, рівнятися – не означає йти його шляхом. Шлях кожного музейника унікальний.
Сьогодні простіше створити новий музей і розбудувати його за кілька років, аніж утримувати й повсякчас осучаснювати ті з них, що вже давно існують. Зрозуміло, що будь-який музей має йти в ногу з часом, але універсального рецепту вдосконалення не може бути – для кожного потрібен свій. Одне напевне: якщо керівник не живе своїм музеєм, результатів буде небагато. Жоден музейний менеджер, якщо він не є одночасно директором і не любить цю справу, а є просто призначеним працівником, ніколи не буде по-справжньому рухати діло вперед. Кажу це з особистого досвіду. Вимагати від усіх бути возницькими неможливо… але прагнути треба.
Я вважаю, що мрії – занадто інтимна річ, щоб ними ділитися. Намагаюся ніколи не говорити про щось наперед, бо це може вплинути на успіх справи. Завжди знайдуться недоброзичливці, які захочуть перешкодити. До мрії треба йти тихо. Принаймні, я буду щасливий, якщо музей в Опішному надалі розвиватиметься так динамічно, як це було за проминулі роки.