Як усі люди творчих професій, Кундера мав доволі ліберальні погляди, його дратували соціалістичний колективізм та нехтування такою важливою для митця індивідуальністю. Зрештою, чеські комуністи на той час доволі відрізнялися від радянських: скажімо, толерували інакомислячих, що й допомогло на початку 1968-го прийти до влади реформаторському урядові Александра Дубчека. Ініційовані зміни передбачали розширення спектра громадянських прав та рішучу лібералізацію економіки, що, звісно, аж ніяк не подобалося ідеологам у завше братньому СРСР. Наприкінці серпня того ж таки року об’єднані війська Варшавського договору впродовж кількох днів окупували всю територію країни, позбавивши чехів та словаків надто сміливих і вільнодумних перспектив. Кундера був серед тих, що закликали до рішучого спротиву, втім, марно. Так розпочався період його еміграції: спочатку внутрішньої, а потім і справжньої.
Меланхолійний настрій, приглушений тон усіх його романів виникають саме впродовж тих семи років, які він провів у окупованій Чехії, перш ніж опинитися 1975-го у Франції. Задуха підкореної країни, де ніхто більше не має права говорити чи писати, не оглядаючись на цензорів, де на кожному кроці зненацька з’являються агенти своєї та чужоземної охранки, де найкращі фахівці втрачають працю через недостатню лояльність до нового режиму й змушені перебиватися випадковими підробітками, – це реальність, із якої Міланові Кундері не вдасться вирватися, навіть опинившись на безпечному й забезпеченому Заході. Дивним чином йому щастить уникнути в’язниці, проте його книжки затавровано як антирадянські, заборонено й вилучено з бібліотек – промине більш як 20 років, перш ніж вони туди повернуться.
Розпач людини, котрій у вже немолодому віці доводиться зазнати краху всіх своїх сподівань, наростає в наступному його романі «Вальс на прощання» (1972) і сягає кульмінації у «Книзі сміху та забуття» (1978), написаній уже у Франції з чітким і жаским усвідомленням, що втекти від життєвої поразки неможливо. Набувши такого болючого досвіду, у 1984-му Кундера створює свій шедевр – роман «Нестерпна легкість буття», філософський розмисел про пошук людського щастя та призначення.
У кожного з головних персонажів тут свій рецепт досягнення рівноваги та реалізації сподівань. Томаш, котрого можна вважати alter ego самого автора, не знаходить собі застосування в окупованій країні, де його талант хірурга нікому не потрібен без прихильності до нового режиму. Він існує в соціальному вакуумі: його як дисидента ігнорують навіть колись близькі друзі, а кожен наступний співрозмовник може виявитися працівником спецслужби. Разом із тим така підкреслена опозиційність в очах багатьох оповиває постать Томаша романтичним ореолом; він непокірний, непідвладний режимові інтелектуал, і це разом із притаманним йому шармом обертається неабиякою популярністю опального «пана доктора» серед жіноцтва. Він водночас утішений і втомлений значною кількістю своїх сексуальних перемог, хоча добре розуміє, що то лише спосіб забутися, втекти від сумної, безперспективної житейської реальності. Його молода дружина Тереза хоч і викликає у читача співчуття (як усі зраджувані), насправді є чи не найбільш оптимістичним персонажем твору: вона знаходить у собі сили знову і знову створювати затишок, підтримувати фактично зламаного, інфантильного у своєму ставленні до життя Томаша. Усе, що він може запропонувати навзаєм, – це визнання своєї любові, зовсім як маркесівський Флорентіно Аріса з «Кохання під час холери», котрий нескінченно колекціонує жінок, романтично носячи в серці при цьому свою першу мрію – Ферміну Дасу (до речі, роман колумбійця з’являється друком у 1985-му – через рік після появи Кундериного у Франції). Томаш і Тереза (саме завдяки зусиллям і витривалості останньої) таки знаходять жадані свободу й рівновагу, хоча ціна такого успіху може здатися читачеві зависокою. Із цією парою пов’язаний і найсильніший емоційний удар, котрого зазнає читач роману: переживання смерті Карєніна – пародійно названого собаки Томаша. Сумна іронія, що супроводить цю смерть, може слугувати найкращою ілюстрацією головного парадоксу Кундери: людське, занадто людське виявляємо радше у дрібницях, часто забуваючи про страждання більшого масштабу, реагувати на які вже немає сили.
Читайте також: Іншими словами. Українці в чужих літературах
Метафору легкості – у творчості, у сексуальних стосунках, у готовності до зміни місць і міст – втілює молода художниця Сабіна, одна з багатьох, проте чільна коханка Томаша. Вона намагається буквально втекти від гніту соціально-політичного, мандруючи далі й далі на захід, змінюючи обстановку та людей довкола, проте в підсумку розуміє, що рятується насправді від естетичного несмаку й банальності оточення, а оцього якраз уникнути годі: кітч, пихата самовдоволеність обивателів – явище типове, що наздоганяє і полонить її, чи у вільній від радянських танків Європі, чи в далеких Сполучених Штатах. Подібно від тривіальності й безглуздя, рутинності наукової роботи намагається втекти інший її коханець, женевський професор Франц, фіаско якого стає очевидним, тільки-но він пробує принести хоч якусь реальну користь своїми знаннями та авторитетом. У постатях Сабіни й Франца втілено скепсис Кундери щодо шляхів, котрими людина його сучасності шукає виходу із задухи свого комфортного існування: і модерністська панацея мистецтва, і позитивістська раціональність більше не рятують.
Песимізм Кундери очевидний. Травма окупації обертається вселенським болем через кволість людини, більше не здатної повірити у власні сили й гідно відповісти на виклики часу. Іронія в тому, що нам обов’язково варто прочитати роман. Це тест на тривкість, котрий може обернутися розпачем або ж, навпаки, зміцнити в переконаннях. Це роман-випробування, аналоги якому знайти важко: автор не залишає жодної надії, але хто сказав, що його позиція непомильна?
Кілька років тому в Чехії вибухнув скандал: Кундеру звинуватили у співпраці зі спецслужбами, мовляв, саме так він здобув собі право на затишну еміграцію. Опубліковані документи, цілком можливо, були фальшивкою, проте письменник, схоже, сам себе ціле життя після 40 років звинувачує в колабораціонізмі. І не тому, що взаємодіяв, а тому що не спромігся на голосний протест. Не згорів, як Ян Палах, не потрапив до в’язниці, як багато чеських (і наших) дисидентів. Це один із найсумніших європейських прозаїків світового масштабу. Дальші його романи – «Безсмертя» (1990), «Непоспішність» (1995), «Справжність» (1998), «Невідомість» (2000) – варіюють мотиви страху сучасної людини перед безликістю технічного вдосконалення, байдужістю їй подібних, хисткості філософських та мистецьких прозрінь. Проте Мілан Кундера залишається одним із чільних майстрів прози у другій половині ХХ століття, а силою психологічного аналізу, можливо, перевищує будь-кого з авторів нашої сучасності.
Екранізація
Роман «Нестерпна легкість буття» був екранізований американським режисером Філіпом Кауфманом через чотири роки після його першодруку у Франції. Сценарій створив Жан-Клод Кар’єр, що був сценаристом усіх пізніх стрічок Бунюеля. Утім, історії головних персонажів фактично не змінено. Історична реконструкція Праги 1960-х і тогочасного побуту не надто акуратна, зате роль Терези виконує відома Жульєтт Бінош.
ЛІТЕРАТУРНІ ПАРАЛЕЛІ
Богуміл Грабал. «Вар’яти»
Кундера народжується із Грабала, як той, своєю чергою, з Гашека. Це шерег найвідоміших чеських романістів ХХ століття, і нам добре видно, як у їхніх текстах поступово меншає життєрадісного сміху, наростає гірка іронія. Утім, збірка оповідань Грабала, перекладена українською, що природно, Юрієм Винничуком, іще майже повністю по-бурлескному весела
й непристойна. Як і книжка оповідань Кундери «Смішні любові» (1970), більшість із яких писано до окупації.
Тамара Гундорова. «Кітч і література»
Міркування про мистецтво, його можливості й межі відіграють у романі Кундери неабияку роль. Можна сказати, тут він пропонує цілу власну теорію естетики, як свої уявлення про поетику викладає у збірці есеїв «Мистецтво роману» (1986). (Загалом Кундера написав кільканадцять різних збірок есеїстики.) Кітч, примітивне, котре видають за якісне, є для нього ворогом номер один – найбільшою проблемою сучасного арту й цілого життя. Масштабний огляд елементів кітчу в українській літературі від часів Котляревського пропонує професор Тамара Гундорова, указуючи на закономірності розвитку кітчевості в мистецтві кількох останніх століть.