З фінською журналісткою Анною-Лєною Лаурен українці познайомилися, коли вийшов переклад її книжки «У них щось негаразд з головою, у тих росіян…». Назва провокативна, а характер нашого спільного сусіда зображено пристрасно, хоч і без жодного намагання образити чи звинуватити — авторка просто описує те, що дивує іноземця. Вона добре знає, про що пише: багато років Лаурен або мешкала в Росії, працюючи московським кореспондентом фінської ТРК Рунрадіо. За рік українською було перекладено книжку «У горах всі рівні. Про Кавказ і його народи» — результат поїздок Лаурен у Чечню, Дагестан, Інгушетію, Північну та Південну Осетії, Абхазію, Кабардино-Балкарію і Грузію. Її нова книжка, де один із трьох розділів присвячено нашій країні, цьогоріч вийшла у Фінляндії, а віднедавна з'явилася друком і в Україні. «Невідома ціна свободи: демократичні революції у Грузії, Україні та Киргизії» оповідає про Грузію після «трояндової революції» 2003 року, про Україну — після «помаранчевої» 2004 року і про Киргизію — після «тюльпанової» 2005 року.
Тиждень.ua: У книжці «Невідома ціна свободи…» ви стверджуєте, що для народів пострадянських країн демократія означає щось інше, щось, що має мало спільного зі справжніми демократичними цінностями. Що таке, на ваш погляд, демократія для українців, для грузинів, для киргизів?
– У своїй книжці я маю на увазі, що в пострадянських країнах ідея демократії має надто мало спільного з тим, що, згідно з визначенням, має нести демократична система. Вона зовсім не призначена влаштувати чудове життя для кожного, натомість пропонує кожному можливість брати участь у прийнятті рішень. І це зовсім не передбачає, що кожен може робити що йому заманеться. Демократія означає компроміси, які екс-радянські країни трактують як вияв слабкості. В більшості випадків демократія — це надзвичайно нудний, повільний процес і значно рідше це драма, мітинги та емоції (саме так сприймають демократію грузини, українці та киргизи).
Тиждень.ua: Ви не боїтеся говорити про те, що дуже часто західні країни бувають неактивні в ситуаціях, де могли б виявити більшу принциповість. Що, на вашу думку, могли б робити ЄС та США під час чеченських воєн, протягом російсько-грузинської війни 2008 року або у конфліктному 2010 році в Киргизії?
– Щодо російсько-грузинської війни, то Захід, на мій погляд, мав би бути більш активним ще до її початку, ще в кофлікті з Абхазією та Південною Осетією. Проблема в тому, що багато років ніхто не цікавився цими народами, і абхазці та осетини небезпідставно вирішили, що нікому немає до них діла. Тому звернулися до Росії. Схожа проблема спричинила конфлікт в Оші 2010 року: Захід дуже довго ніяк не виявляв своєї позиції щодо ситуації в Киргизії. Я думаю, що коли йдеться про етнічні конфлікти, то керівництво ЄС, ОБСЄ та інші такі організації мають ставитися до цього відповідально, а політика повного невтручання — це безвідповідальна політика. Не можна лишати це на самоплин, адже країни, про які я пишу, дуже мало знають про те, як цивілізовано вирішувати етнічні конфлікти, і насильство — це, на жаль, єдиний наразі знаний їм метод.
Тиждень.ua: У своїй книжці «У них щось негаразд з головою, у тих росіян» ви пишете, зокрема, про «загадкову російську душу». Я розумію ваше захоплення цією субстанцією, але чи не думаєте ви, що проблема не тільки в тому, що росіяни не хочуть жити так, як звикла Європа? Проблема більше в тому, що росіяни хочуть, аби всі довколишні народи жили по-російськи.
– Я не захоплююсь російською душею, а намагаюся її аналізувати. Особливість, загадковість Росії, на мій погляд, — це одне, а російська експансіоністська політика — це інше. Але, звичайно, ви цілком праві в тому, що коли Росія завойовує нові землі, то виправданням цьому служить «особлива місія російського народу». Звісно, це дуже велика проблема і особисто я це ані не сприймаю, ані тим більше не схвалюю.
Тиждень.ua: Чи можливий зараз у Росії соціальний вибух?
– Я бачу несприйняття ситуації в країні і готовність до протестів. Протести відбуваються — наприклад, у столиці, і це доказ того, що частково Росія змінюється. Але тільки частково, бо Москва — це Москва, а решта Росії — це зовсім інше.
Мені важко повірити, що росіяни «скинуть» путінський режим, і, якщо чесно, я би цього не хотіла — не хотіла б задля блага самих росіян, адже революції тут, як правило, криваві. Я думаю, що зараз Росія в тій ситуації, коли Путін повільно втрачає ґрунт. З часом щось станеться.
Тиждень.ua: У «грузинському» розділі вашої книжки ви багато пишете про Саакашвілі. Одна з ваших співрозмовниць сказала, що він викорінив у Грузії пострадянську ментальність. Ви самі з цим погоджуєтесь? Що ви можете сказати про зміни в грузинському способі мислення після 2003 року?
– Я погоджуюсь і не погоджуюсь одразу. Саакашвілі довів, що демократичні реформи в пострадянській країні можливі, що вже саме по собі є великим досягненням. З іншого боку, менталітет — це не та річ, яку хтось може змінити за 10 років і, як я пишу в своїй книжці, менталітет — надто небезпечне слово для використання, бо цим словом ми прагнемо пояснити або виправдати ледь не все на світі. Та насправді, я все-таки вважаю, що щось таке, як пострадянська ментальність, існує, хоч вона і не все пояснює. Що ж стосується Грузії, то це тисячолітня країна з сильним відчуттям власної історії, а радянське минуле — це лише один із компонентів її самоідентифікації.
Тиждень.ua: Чимало українців дуже здивовані минулорічним вибором Грузії. Більшість моїх знайомих думають, що «у них щось негаразд з головою», в цих грузинів, якщо вони не проголосували за Саакашвілі у 2012 році. Чому так сталося?
– Помилка Саакашвілі вкладається в два слова: пиха і самонадіяність. Йому варто було б зважати на відтінки, а не сприймати все винятково чорним і білим.
Тиждень.ua: Поговорімо про Україну. У книжці «Ціна свободи» ви називаєте її країною з невизначеною ідентичністю. Чи бачите ви якісь рішення для такої країни?
– Ідентичності — це дуже колюча річ. Мені цілком зрозуміло, чому в російській мові вбачають загрозу для української, і я згодна з тим, що українська потребує захисту. Але треба також розуміти, що суспільства та культури ніколи не творяться одновимірно, одномовно, прямо й логічно. Історія нелогічна, несправедлива і її важко вхопити. Немає простих істин, і на це не варто скаржитись — це життя. Неможливо змінити чиюсь ідентичність силою, неможливо змусити когось думати інакше. Більше того, я думаю, що робити це — небезпечно, бо пригнічена особа, особа, щодо якої чинять примус, починає захищатись і врешті-решт це веде до насильства. Один із прикладів — громадянська війна між узбеками та киргизами в Оші у 2010-му. Україна — це країна з багатьма ідентичностями і потребує ідеї, яка б об'єднувала.
Тиждень.ua: В останні роки в Україні перекладено чимало книжок про різні країни авторства сучасних польських репортажистів (Маріуша Щиґела про Чехію, Вітольда Шабловського про Туреччину, Яцека Гуґо-Бадера про Росію і частково Україну…). Чи можете розповісти про свій метод репортажу?
– Мій метод старосвітський і простий: я говорю з людьми. З людьми в містах, на селі, зі старими й молодими, з чоловіками та жінками, етнічними більшостями та мешинами. Я намагаюся розмовляти з якнайбільшою кількістю людей. Також намагаюся знайти доступ до можновладців, і скажу вам, що це непросте завдання для людини з маленької країни і яка представляє, умовно кажучи, не Бі-Бі-Сі. Важливо просто — йти і стукати в двері, говорити людям: «Я журналістка з Фінляндії. Чи не хочете ви розповісти мені про вашу країну, про ваше життя?». І в більшості випадків люди погоджуються, за що я їм надзвичайно вдячна. Вони погоджуються, бо відчувають, що мені це справді важливо і мене цікавить їхнє життя.