Біолог за фахом, Уліцкая почала писати у зрілому віці (дебютна книжка авторки вийшла, коли їй було 50 років), вочевидь, тому її роботи вирізняються глибоким психологізмом і життєвою мудрістю. До того ж вона є активною в громадському житті – відкрито критикує російську владу й опікується зростанням рівня освіченості в країні. У 2007-му заснувала «Фонд Людмилы Улицкой» задля підтримки гуманітарних ініціатив. Одним із його напрямів є проект «Хороші книги», у межах якого письменниця сама обирає книжки російських видавництв і надсилає їх у бібліотеки.
У. Т.: Є стереотип, що написання текстів, картин, музики – ознака дивацтва, мовляв «нормальна» людина такими речами не займається. Ви з цим згодні?
– Я дотримуюся протилежної думки: людина – творча істота. Це нормально, природно і правильно. У будь-якій роботі є місце для вияву того дивовижного дару. Є лікарі, педагоги, інженери, що показують себе як люди творчі, про це відомо. Але творчим заняттям може стати будь-що: праця людини на землі, очищення від бруду будинку, вулиці, планети. Треба тільки це усвідомити і захотіти жити творчо.
У. Т.: Нерідко хороша книжка розповідає про речі, про які автор навіть не здогадувався. Ви на собі такий ефект відчули?
– Так. Із подачі одного мого близького друга, який, прочитавши роман «Даніель Штайн, перекладач», сказав мені: «Твої книжки розумніші за тебе». І я не знала, як реагувати, радіти чи засмучуватися. Потім вирішила, що коли мої книжки розумніші за мене, отже, треба до них доростати.
У. Т.: Складається враження, що багато чого в житті відбувається з вами саме по собі, тобто ви для цього зусиль не докладаєте. Це свідома позиція?
– Це влучне спостереження. Я досить рано усвідомила, що життя – потік, який тебе несе. І в моєму випадку краще в тому потоці вчитися плавати, а не намагатися йому протидіяти. Насправді життя вкрай рідко пропонує ситуації вибору. Зазвичай це тільки здається, що ти щось вирішуєш. Минає час – і усвідомлюєш, що велика частина тих рішень насправді була єдиною можливістю.
У. Т.: Ви завжди тісно спілкувалися з дисидентами. Чи заздрили Наталії Ґорбанєвской, Міхаілу Ходорковскому за їхній пасіонарний досвід боротьби?
– Про заздрість узагалі не йдеться. Наталію Ґорбанєвскую я дуже любила з юності (російська поетеса, перекладачка, правозахисниця, учасниця дисидентського руху в СРСР, учасниця демонстрації 25 серпня 1968 року проти введення радянських військ до Чехословаччини. – Ред.). Ми й досі дружимо. Що стосується Міхаіла Ходорковского, то я з ним особисто не знайома. Його унікальна біографія, яка твориться у всіх на очах, його мужність і почуття власної гідності – це уроки всім, хто готовий їх приймати. Я знаю батьків Міхаіла – вони прекрасні люди.
У своєму інтерв’ю (Уліцкая вела листування з Ходорковскім із середини жовтня 2008-го по липень 2009-го, яке згодом вийшло під назвою «Діалоги». – Ред.) запитала його: а як так вийшло, що ви, син людей, які добре усвідомлювали радянську дійсність, пішли в комсомольські керівники? Запитання саме тим і було продиктоване, що мені вони здавалися набагато кращими, ніж їхній син, якщо ми взагалі в цих категоріях оцінюватимемо людей. А тепер можу з упевненістю сказати: так, Ходорковскій – гідний син своїх чудових батьків.
У. Т.: Ґорбанєвская якось сказала: «Понад 20 років тому держава переймалася тим, що люди говорять і думають. А тепер радше байдужа до цього, головне, аби вони не діяли». Яка ситуація гірша?
– А навіщо порівнювати? І те, і те погано, але кожна ситуація має свої наслідки. Вони різні. У першому випадку в людях жив страх, а він деформує душу. У другому має місце корисливість. Нинішня російська влада пропонує з нею співпрацювати («не діяти») всім охочим і дає можливість збагачуватися будь-якими способами тим, у кого немає сумління. І це також деформує людину. Раніше було більше донощиків, тепер більше злодіїв.
У. Т.: Таємниця російської душі – потужна цільова настанова за цілковитої відсутності здорового глузду, якось заявили ви. А чим ще росіяни відрізняються від інших націй?
– Це лишень гостра фраза, сказана в запалі полеміки. Росіяни різні. Насправді я не вважаю, що за цими кліше про національні особливості стоїть якась реальність. Радше психологічна гра. Відомі кліше – це усереднене і заяложене судження. Не всі італійці люблять макарони, не всі французи жадібні, не всі англійці манірні. Боюся, що в наш час росіян вирізняє дуже погана динаміка: знижується рівень культури та освіти й водночас зростають амбіції. Це важка ситуація, і перш ніж вона буде усвідомлена, відбуватиметься той процес деградації, який нині можна спостерігати.
У. Т.: 28 (!) ваших родичів загинули в Бабиному Яру. Ваше єврейство вам колись заважало?
– Ні. Мені набагато більше заважали деякі риси мого характеру. Але єврейство – це сильна генетика, я його дуже ціную. Стародавній народ за чотири з половиною тисячі років свого існування накопичив багато цінностей. Днями мій онук запитав у мене, як так вийшло, що в нього три крові: єврейська, російська й українська. Він не знав ще про четверту – фінську… Я йому пояснила, як так виходить, і додала, що це дуже добре, оскільки в його крові досвід чотирьох народів.
У. Т.: Що то за історія з вашим дідом, якого ув’язнили в 1948 році буцімто за зв’язок зі світовим сіонізмом?
– Сиділи обидва мої діди: Боріс Ґінзбурґ і Яков Уліцкій. У родині ніколи про це не говорили. Певно, від дітей приховували. Матеріали справи Якова Уліцкого потрапили мені до рук зовсім недавно, як і його архів. Він був чудовою людиною – високоосвіченою, високоморальною, прекрасним фахівцем.
У. Т.: Старість ви порівнюєте з тривалою хронічною хворобою. Але чи є якісь її переваги над молодістю?
– Єдина перевага в тому, що ти бодай якось вчишся поводитися. Ти не стаєш ні кращим, ні гіршим, ні розумнішим (радше дурнішим), але терпимішим до тих, хто тебе оточує. Зараз у моєї подруги важко хвора 95-річна мати. В них усе життя були погані стосунки, мати була вимоглива й егоїстична. І от, уявіть, нині вона раптом цілковито змінила ставлення до доньки – стала жалісливою, турботливою. Я думаю, чи не для того їй дане таке довге життя, щоб у самому його кінці відчути любов до дочки? Може, старість – це шанс встигнути самому змінитися?
У. Т.: А як щодо ваших старших подруг, яких ви охрестили «великими старухами»?
– Вони були найзначнішими, яскравими, освіченими людьми, і я це з дитинства відчувала. Спочатку несвідомо, а потім цілком усвідомлено. То було покоління, що сформувалося до революції, і його вирізняли незнищенне почуття власної гідності, чіткі моральні установки, хороше виховання. Сьогодні всі мої подруги з цієї генерації, зрозуміло, пішли, останньою була Іріна Еренбурґ, та вона й наймолодша – 1911 року народження (російська перекладачка французької прози. – Ред.). І тепер я сама стою на місці, яке посідали вони, й, звісно, відчуваю, як мало можу відповідати тій ролі, котру відігравали вони по відношенню до нас, тогочасної молоді.
У. Т.: Ви називаєте себе фахівцем із похорону. Що для вас ідеальний похорон?
– 19 серпня я була на такому похороні. Помер приятель Михась. Він був людиною маргінальною, з хіпі, жив вічно у знайомих, бо свого житла не мав. Був нахлібником, водив чужих дітей до школи, був у всіх на побігеньках. Абсолютно безвідмовний. Старенькі, хворі діти і тварини були його полем діяльності. А коли Михась помер, усі зрозуміли, що він був святий. Його відспівували в церкві Косми і Даміана – це два святих лікарі, і було свято Преображення, і була така краса і в його обличчі, і в обличчях тих, хто проводжав Михася, і в природі, що просто подих від щастя зупинявся.
Біографічна нота
Народилася 1943-го в Башкирії, де її сім’я перебувала в евакуації. У 1944-му родина повернулася до Москви. За освітою генетик. Два роки пропрацювала в Інституті загальної генетики АН СРСР, звідки її звільнили в 1970-му. Відтоді Уліцкая назавжди покинула державну службу й протягом 10 років не працювала. У 1979–1982-му – завліт у Камерному єврейському музичному театрі. У цей час займалася літературною роботою: писала п’єси для дитячого та лялькового театрів, сценарії мультфільмів. У 1996-му вийшов роман Уліцкой «Медея та її діти» (шортліст Букерівської премії), потім повість «Веселі похорони», а 2001 року – роман «Казус Кукоцького». Роман «Даніель Штайн, перекладач» (2006) здобув статус бестселера. З 2007-го по 2010-й була організатором серії книжок різних авторів із культурної антропології для дітей «Інший, інші, про інших». Людміла Уліцкая є володарем багатьох міжнародних літературних нагород. У 2011 році письменниця представила роман «Зелений намет», який розповідає про дисидентів та життя людей покоління шістдесятників.