Утім, міжнародний музичний сленг грішить однією мовною фігурою: приміром, «погано» дорівнює слову «добре» і навпаки, тож назву платівки за цією іронічною логікою можна прочитати як «Old». Проблема в тому, що в більшості фанів МакКартні з гумором не все гаразд (чи не тому диск найгірше сприйняли саме давні віддані прихильники колишнього бітла?). Від кожної його платівки вони чекають чогось такого, чого він не дає і ніколи не давав: якоїсь смислової маріанської глибини, одкровення. А цей альбом потребує просто почуття гумору…
Певно, його мають західні критики, які незалежно від власного віку одностайно добре сприйняли диск. Вони навіть забули, що хвалити МакКартні вже якось нехіпово. Тим більше багато хто вважає, що йому давно час на пенсію. Однак сер Пол спочивати на лаврах не збирається. Хоча якось зізнався в інтерв’ю, що інколи сам думає: досить, але щоразу відчуває музичний голод, прагнення зробити щось і сподівання, що наступного разу зможе краще. Йому це не завжди вдавалося, але цього року вийшло справді ліпше, ніж за багато минулих. Спеціально для охочих відправити його на пенсію два факти. Наприкінці 2012-го він виступив з учасниками гурту Nirvana, а під час розкрутки нового диска без попереднього плану (про це повідомив тільки у Twitter) заїхав фурою на Таймс-сквер у Нью-Йорку і дав невеличкий імпровізований концерт із новими піснями. Наступного дня вже виступав перед лише кількома сотнями учнів однієї зі шкіл. Це при тому, що в інтернеті квитки на його концерт у Чикаго для 30 тис. глядачів розкупили за 6 хв.
Мабуть, найвиразнішою піснею альбому є заголовна «New» – карколомна, задиркувата… майже клон бітлівських «Penny Lane» та «Got To Get You Into My Life»: жвавий клавесин, молодий рокерський драйв. Це не єдина композиція в альбомі, сповнена дуже специфічних звуків, мелодичних ходів та фішок, які повертають тебе до останніх дисків The Beatles і ранніх сольних доробків МакКартні & Wings початку 1970-х. І таке вже навряд чи можна назвати самоповторами – то повноцінна стилізація, свідоме повернення до чогось важливого. Але водночас «New» в останню чергу назвеш ретро-доробком.
Коли вперше слухаєш платівку, відбувається певний розрив шаблону: це не те, чого чекаєш від старого всім знайомого МакКартні. Тут жорсткий гітарний рокешник і сучасне, щільне звучання. Перша пісня «Save Us» нагадує гаражний рок останніх років десяти, в інших треках є свої сучасні та доісторичні складові – від південного блюз-року до електроніки (не в клубному розумінні). Фінальна пісня «Scared», виконана лише під рояль, – один із найкращих зразків МакКартні всіх часів. Є й дві майже бардівські гітарні балади, де основну увагу привертає текст. Ні, сер Пол ніколи не був філософом. І хоча деякі фрази спершу викликають посмішку (на кшталт «ну скільки можна гратися в підлітка?»), потім починаєш йому співчувати, бо МакКартні – це не пам’ятник і не статус, а звичайна вразлива людина, яка не боїться співати про якісь острахи (зокрема, кар’єрні) та банальні радості. Вірити йому чи ні – інтимна справа кожного з нас. Нещодавно він зазначив, що відчуття незахищеності й того, як хтось дихає тобі в спину, – то дуже хороша мотивація для творчості…
Своїм звучанням диск великою мірою завдячує не так самому серу Полу з його прагненням перевершити себе, як чотирьом зовсім різним, утім, визнаним продюсерам. Марк Ронсон, Ітан Джонс, Пол Епворт – кожен підійшов до «своїх» пісень по-своєму, а більшість зробив виконавчий продюсер Джайлз Мартін (так-так, син того самого Джорджа Мартіна, одного з найвидатніших продюсерів ХХ століття, який створив звучання The Beatles). Відомий та визнаний у рок-колах і не тільки Джайлз не лише відчуває сера Пола, так би мовити, генетично, а ще й працював над реміксами бітлівських пісень для театрального проекту «Love» (для Cirque du Soliel) і займався «Антологією The Beatles». Саме під його орудою сер Пол заспівав найменш бітлівські за звучанням, проте найбільш маккартнівські за духом пісні з альбому.