У трагедії Есхіла «Перси» володарка Східного світу Атосса, друга дружина Дарія і мати Ксеркса, здивовано розпитує хор про Грецький світ після того, як поблизу острова Саламін об’єднаний флот еллінських полісів завдав нищівної поразки її співвітчизникам. «Хто ж над тим військом володар?» – запитує Атосса. «Вони нікому не слуги й не підданці, – відповідає корифей. – Тому й подолали наступ чисельно більшого війська».
Непідзвітна своєму народові Атосса – «Володарка Всього», її космократична влада не має ні земних, ні космічних меж. Це був 480 рік до н. е., тобто ще за півтисячоліття до народження Христа культура зафіксувала протистояння Сходу і Заходу, світу абсолютної влади і світу, де її формують своєю волею громадяни.
Людина як мірило буття
Географічно Європа – континент, але як культурна категорія – цивілізація з постійно рухомими межами. Від античної Греції до ЄС вона формувалась як цілісність не територіальна чи політична, а насамперед культурна, заснована на певній системі цінностей. Європа vs Азія, Захід vs Схід, Цивілізація vs Варварство – це протиставлення світу свободи й закону світові рабства та беззаконня простежується ще в еллінські часи. За Геродотом, вільні греки – підданці лиш поліса. Евріпід у «Єлені»: «Між варварів усі, крім одного, раби». Чи Геракліт: «Закон треба обороняти, як мури власного міста».
Упродовж віків категорія Азії, Сходу консолідувалась як опозиційна щодо цінностей Європи. Остання (загалом демократичний світ як спадок Давньої Греції) – горизонтальна реальність, заснована на ідеї вільної людини, якій служать держава й закон. Поза межами демократії простягається вертикальний світ, де особистість приречена бути обслугою безконтрольної влади.
Зрозуміло, не все так однозначно. Європа теж продукувала рабство та колоніалізм, знищувала народи й самознищувалась у локальних та світових війнах. Але Європа – це мозок людства, у якому народжувались і геніальні прозріння, і монстри. А найголовніше – те, що вона від початку володіла колосальним потенціалом критичного мислення, яке давало їй змогу аналізувати й перестворювати себе, ніколи не відмовляючись від своїх основ.
Dura lex, sed lex. Римське право стало першоосновою юридичних систем у континентальній Європі
Від Еллади до часів романтизму – доби творення національних держав – у різні періоди кожна із країн Європи зробила свій внесок у побудову єдиної цивілізації. Модерна демократія закорінена у філософії давньогрецького поліса. Юридичні підвалини сучасної Європи закладає Давній Рим, який до ідеї свободи та громадянина, відповідального перед власною батьківщиною, додає ідею закону як універсального інструмента регулювання відносин між владою і суспільством, з одного боку, та між різними народами – із другого.
До середніх віків серцем Європи було Середземномор’я. Згодом її культурні кордони розширюються, збігаючись із географічними межами християнства. Завдяки цьому відбувається поступовий синтез латинського та германського світів, водночас посилюється протиставлення західного християнства східному, а також ісламові. До речі, латинська Європа віддавна з повагою дивилася на північноєвропейські народи, шануючи їхній волелюбний дух та суспільну організацію, в якій король був primus inter pares («першим серед рівних») подібно до давньокиївських князів.
Розкол Римської імперії на Західну та Східну в 395 році змінює геокультурні координати цієї частини континенту. Константинополь як Новий Рим протиставляє себе Першому, відтак грецька культура ідентифікується як східна стосовно римської, західної. Це протиставлення триватиме кілька століть, аж поки оформиться 1054 року у Великий розкол християнської церкви. І вже частиною цієї історичної діатриби стане Київська Русь.
У наступний ключовий для континенту період – епоху Гуманізму та Відродження – Італія зробила максимальний внесок в інтелектуальне становлення Європи. Народившись у Флоренції на початку ХІV століття, ця нова культура ширилась по всьому Старому світу практично до кінця ХVІ.
Тоді європейська культура продемонструвала одну з основоположних своїх властивостей: уміння стратифікувати культурні періоди, інкорпорувати минуле в теперішнє, модернізуючи його. Відродження античності актуалізувало високий інтелектуальний спадок грецько-римського світу, дало йому змогу жити в Новому часі.
Стовпи Старого світу. Розписуючи парадні зали Ватиканського палацу, італійський живописець Рафаель у чотирьох великих композиціях показав чотири основи, на яких, на його думку, мало спиратися людське суспільство: розум, доброта та любов, краса, справедливість
Перше, що ви бачите, прилетівши до Рима, в аеропорту, названому на честь Леонардо да Вінчі, – саме його малюнок, так звану Людину Вітрувія. Це знаковий образ Відродження, символ антропоцентричної культури: тіло, ідеальні пропорції якого (вписаність у квадрат і в коло) символізують божественну гармонію, побачену людськими очима. А ще раніше Джотто відкриває перспективу. І це не лише новий мистецький метод – це зміна погляду на світ. Раніше мистецтво зображало його під кутом зору божественної перспективи. Тепер у сакральну перспективу вписалася профанна, забезпечивши секуляризацію культури, а з нею і концепцію розділення духовної та світської влади.
Віра в людський розум
Не менш важливим є і те, що народжується – значною мірою завдяки Макіавеллі – політична Європа, Європа інституцій. Великим здобутком цього витонченого флорентійського розуму був політичний реалізм, раціональний погляд на функції та стратегію держави, покликаної слугувати благополуччю громадян. Макіавеллі стоїть біля джерел англійської та американської політичної думки ХVІІ–ХVІІІ століть, французького Просвітництва й загалом модерної політичної філософії.
Гуманістична й ренесансна культура була потужним структуруючим чинником Європи. Цьому сприяв і певний тип ерудиції, що солідаризував тамтешніх інтелектуалів, творячи ідею res pubblica litterarum, «літературної республіки» мислителів різних націй, об’єднаних гуманістичними ідеалами та комплексним природничо-гуманітарним знанням.
Водночас у цей період відбуваються три грандіозні події, що змінюють геокультурні параметри Європи, наповнюючи її концепцію новими моральними смислами. У плані політики – це поява «східного питання» через падіння Константинополя в 1453 році під ударами турків-османів. Тепер колишня Візантія бачиться швидше як утрачена частина Заходу, а християнський світ консолідується перед новою східною загрозою. У плані соціоекономічному – це плавання до Америки в 1492-му, що розпочинає епоху великих географічних відкриттів.
Європа після цього відчула себе частиною великого світу, де існують древніші від неї цивілізації із власною системою цінностей: індійська, китайська, перська. Поглиблюється її критична самосвідомість: «інший» уже не є конче «варваром» стосовно Заходу, який поволі відмовляється від уявлення про свою вищість і унікальність. Звідси бере початок і антиколоніальна традиція у творах європейських мислителів – від Монтеня й Еразма до французьких просвітителів, які захищатимуть цінності, щонайактуальніші й для ХХ століття: толерантність, повагу до іншості, свободу думки, необхідність боротися проти релігійного фанатизму та деспотичного правління.
І нарешті, ще одна подія – у сфері релігійній: протестантська Реформа. 1517 року починаються розкол західного християнства та глибоке переосмислення його основ, яке триває і досі. Воно вплине й на економіку, де, як пізніше неспростовно доведе Вебер, домінуватимуть протестантські країни із сильнішим почуттям індивідуальної відповідальності громадян, а відтак вищою здатністю до модернізації та ефективності інституцій.
Томас Гоббс та Джон Локк (багато в чому антагоністи) у ХVІІ столітті зроблять із острівної Англії центр політичної філософії і теорії держави. «Левіафан» (1651) Гоббса – визначна пам’ятка європейського раціоналізму та англійського емпіризму. Предтеча Просвітництва, Локк є також батьком класичного лібералізму і одним із найважливіших представників так званого контрактуалізму – теорії суспільного договору, яка буде викладена в Декларації незалежності Сполучених Штатів і вивершиться у філософії Руссо та Канта.
Загальноєвропейським явищем, яке утвердило ідентичність Європи, була й німецька класична філософія кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття, що критично систематизувала й синтезувала всю західноєвропейську традицію, творячи основи для модерної філософії Заходу.
Небесна механіка. Віра в можливості людського розуму і безперервний прогрес перетворилася на складову європейського світогляду з часів Відродження та Просвітництва
Французька революція змінює обличчя Європи, модернізує концепцію демократії. Основні цінності – свобода й рівність. Монтеск’є у своєму «Духові законів» (1748), видатній пам’ятці ліберальної думки, висуває теорію розділення трьох гілок влади, закладає основи суспільних та економічних наук. «Енциклопедія» (1751–1780) Дідро й Д’Аламбера поширить принципи Просвітництва по всій Європі.
«Декларація прав людини і громадянина» (1789), заснована на Декларації незалежності Америки, цілісно викладаючи відповідні основоположні права (де серед інших фігурує і виборче), остаточно утверджує народ як єдине джерело влади, зокрема й у площині юридичній. У той самий період формулюються теорії стримування імперських амбіцій та мирного співіснування народів. І якщо Вольтер та Дідро ще підтримують імперську Росію, то Руссо захищає повсталу Польщу. Хитається монархічна Європа під натиском «Весни народів». Європа народів бореться проти Європи монархій та імперій.
Великі здобутки ліберальної думки Старого світу зазнають кризи у ХХ столітті. Після Першої світової падають три імперії, що домінували в Європі й тримали у своїй тіні всі слов’янські народи: Російська, Австро-Угорська та Оттоманська. Але надія націй на звільнення не справдилась: упродовж «століття зла» (Безансон) Європа переживає гуманітарну катастрофу і драматичні поділи на антагоністичні блоки. В «Ялтинській Європі» 1945-го давня опозиція Заходу як демократії і Сходу як тиранії оновлюється й актуалізується.
Падіння Берлінського муру в 1989-му та розпад СРСР у 1991-му ще раз підтвердили, що базовими матрицями політичних трансформацій є культурні парадигми. Сам слов’янський світ розділений між двома цілісностями: Slavia Romana і Slavia Orthodoxa (Ріккардо Піккйо). Країни західного християнства безпроблемно інтегрувалися в Європу. Країни східного переживають відтворення тоталітарної системи. Болгарію, що виламалась із цієї парадигми, та Сербію, що після балканської бійні все-таки прямує до Заходу, попри все, розглядають як троянських коней Кремля. Росія остаточно протиставила себе Європі як антагоністична до європейських цінностей цивілізація.
Україна опинилася в центрі цього епохального цивілізаційного поєдинку, будучи як його детонатором, так і об’єктом. Від її вибору залежить останній кордон Європи.
Україна як візантійський виняток
Геополітичні теорії останнього часу – Гантінґтона і Бжезінського, Дарендорфа і Кундери, Ґедройця і Ґлюксмана – трактують Україну як фатальну межу цієї цивілізаційної сутички.
Середньовічна Русь-Україна перейняла культурну модель Візантії, експортувавши в Московію-Росію модель політичну. І все-таки разом зі східним християнством Україна успадкувала і його культурні гальма: повільну секуляризацію, традиціоналізм, розмитість ідентичності, ослаблену ініціативність громадян.
Водночас Україна є виламом у системі візантійського православ’я. До цього спричинилася її еволюція в одній державі з Польщею в ХVІ–ХVІІ століттях – у період формування основ модерної нації. У процесі культурного діалогу з Польщею, попри воєнні конфлікти, відбувалася циркуляція юридичних і політичних текстів європейської орієнтації. Особливий демократичний тип української освіти – слов’яно-греко-латинські школи – пронизував собою всю територію країни. Нарешті, постала греко-католицька церква – грандіозна культурна операція синтезу християнства. Так повільно, але неухильно у глибинах української культури творилась громадянська свідомість європейського типу.
Часом Україна навіть випереджала європейські події. Конституція Пилипа Орлика (1710), зрозуміло, менш артикульована порівняно з американською, польською та французькою, з’являється на плюс-мінус 80 років за них раніше. Україна постає як країна із сильною концепцією «контрактуалізму» з ідеєю необхідності обмежувати владу та баченням держави як утворення, зобов’язаного дбати про громадян. Традиція захисту свободи як природного права, хай і не настільки структурована, як на Заході, попри все, була укорінена так глибоко, що дотривала до сьогодні. А це основний ресурс для формування громадянської свідомості.
У теоріях ХІХ століття можемо вичитати й суперсучасні геополітичні проекти. Драгоманов уже передбачав утворення Об’єднаної Європи. І в часи Розстріляного відродження, і серед шістдесятників значна частина інтелектуалів виявила цілком європейську ментальність. Зрештою, Хвильовий казав про присутність України в «психологічній Європі» Фауста, Зеров – про повернення ad fontes, до європейських джерел, Донцов – про неминучість протистояння Європи та Росії. Українська культура відкидає імперську модель, віднаходячи себе в руслі європейської ліберальної думки.
Інтелектуали згаданих двох періодів дали наступним поколінням ключі для відмикання Бастилії, однак ті не зуміли їх узяти. Загострились парадокси української ментальності: є порив до свободи і брак волі за неї послідовно боротись. Є прагнення бути в Європі, але без дисциплінованого зусилля розбудовувати громадянське суспільство. Є здатність критикувати владу без пасіонарності й фантазії у творенні альтернативних проектів.
Попри те, єдиною історичною долею для України може бути тільки Європа – не міраж на горизонті, а вперта системна праця задля остаточного відновлення власних філософських і моральних джерел.