Виступ президента Росії на Валдайському форумі привернув увагу ЗМІ та експертного співтовариства далеко за межами його країни, що вже й казати про сусідів. Цей спіч є віддзеркаленням напруженого пошуку верхівкою РФ якогось ефективного концепту, якоїсь національної ідеології, що вивела б державу з духовного вакууму. Адже насправді нинішнім кремлівським вождям нічого в ідейному сенсі запропонувати своєму народові, пострадянським теренам і світу. Ось чому Путін згадав про російську національну ідею, одначе, як здається, нічого новаторського в ній не буде, хіба ще якась модифікація «збирання земель».
Звісно, оглядачі, як зазвичай, посміялися, покепкували з путінського ретроградства, застарілості поглядів лідера РФ, себто поставились до його виступу вкрай легковажно. А дарма. Там були дуже цікаві й сильні моменти щодо нинішнього стану західної цивілізації. Путін непомильно намацав больові точки Заходу. Власне, навіть не намацав, а вказав на очевидне, про що там бояться говорити та й узагалі чого воліють не помічати. Сказав він про це не з академічного інтересу виходячи, а маючи на увазі деякі цілком прагматичні елементи російської політики та піар-акцій на західному напрямку. Понад те, є підстави вважати, що його заяви не зостануться без відгуку в доволі значущому сегменті західного соціуму.
Насамперед російський лідер торкнувся проблеми нинішньої «гомосексуальної революції», що ламає усталені норми й традиції європейської цивілізації і за своїми наслідками та впливом на всі сфери життя може бути порівняна хіба що з Жовтневим переворотом 1917 року в Росії. Це потужний удар по традиціоналізму, по багатьох цінностях, на яких Європа будувалася тисячоліттями. Було б наївно вважати, що більшість населення тамтешніх країн цих цінностей уже зреклась. Нещодавні протести проти одностатевих шлюбів у Франції, в яких узяли участь близько 1 млн осіб (а ще мільйони, як можна думати, поділяють їхні погляди), підтверджують це. Однак в умовах дещо специфічної свободи слова, коли існує чимало «політкоректних» табу, більшість часто змушена бути мовчазною. А крім того, посилюється культ меншини та її нібито серйознішої суспільної цінності. Певно, тому протестувальники залишилися без промоутерів своєї позиції на рівні політиків національного масштабу. І саме в цей історичний момент у повній відповідності до законів драматургії пролунав голос із Валдая: «Ми бачимо, як багато євроатлантичних країн пішли шляхом відмови від свого коріння, зокрема від християнських цінностей, що є основою західної цивілізації. Заперечується моральний стрижень і будь-яка традиційна ідентичність національна, культурна, релігійна й навіть статева. Проводиться політика, що ставить на один рівень багатодітну родину й одностатеве партнерство, віру в бога й віру в сатану. Ексцеси політкоректності доходять до того, що серйозно заявляють про реєстрацію партій, які ставлять собі за мету пропаганду педофілії. Люди в багатьох європейських країнах соромляться й бояться говорити про свою релігійну належність (ну, це стосується лише християн та юдеїв, прихильники ісламу таких проблем у Європі не мають – Авт.)… І цю модель намагаються агресивно нав’язувати всім, усьому світові. Переконаний, що це прямий шлях до деградації та примітивізації, глибокої демографічної та моральної кризи».
А тепер забудьмо на хвилинку, що це сказав Путін, а уявімо, ніби це слова Безансона, Ґлюксмана, Габермаса та інших знаменитих західних філософів. Ми й тоді будемо переконані, що сказане є неправдою? Як може оцінити цей текст звичайний європеєць, який не належить до меншин? В інтернет-просторі з’явилися повідомлення про плакати на кшталт «Путін! Ми з тобою!» в деяких західних містах. А дехто з європейців у тій-таки мережі заявляє, що сьогодні поміж світових політиків першого ешелону російський лідер – єдиний захисник традиційних цінностей родини, шлюбу, сімейного виховання дітей, громадської пристойності тощо. У цьому контексті немає суттєвого значення, чи відповідає особисто Владімір Путін цим ідеалам. Тут він є важливим як символ і прапор. Західні політики лякаються добре організованого медійного остракізму, ізоляції, а Путін не боїться говорити неприємну правду, що не може не викликати до нього симпатії в середовищі європейських традиціоналістів, а таких, попри все, залишається багато. І вони вважатимуть господаря Кремля своїм природним союзником у боротьбі за збереження традиційного способу життя, зокрема й християнського характеру Європи. Згадаймо, як чимало європейців визнавало Сталіна природним союзником у протистоянні імперіалізму, тоталітаризму й розпалюванню війни…
Інша річ, що Сталіну, як і Лєніну, ці європейці бачилися «корисними буржуазними ідіотами», яких годилося використовувати для ідеологічної експансії, що й роблено було з чималим успіхом… Лєнін та Сталін, як і Гітлер, грали на дурощах і боягузтві популістичних західних політиків, готових іти за своїм електоратом хоч у прірву, остерігаючись найдужче не падіння держави, а падіння рейтингу, громадського (медійного) осуду та політичної ізоляції з боку «мейнстриму» маси. Саме про таких політиків, що напередодні Другої світової війни намагалися за будь-яку ціну «порозумітися» з Гітлером, сказав Вінстон Черчилль: «Ви мали вибір між ганьбою і війною. Ви обрали ганьбу – і дістали війну».
На експлуатації демократично-миролюбних гасел СРСР свого часу вдалося сформувати свою потужну п’яту колону в західному світі, до якої належала насамперед тамтешня ліва інтелігенція, зокрема й справжні інтелектуальні зірки, всі ці Барбюси, Араґони, Роллани, Шоу, Фойхтванґери та ін.
Читайте також: Росія прагне повернутися на Близький Схід
Сьогодні мовчазна більшість Заходу, не знаходячи розуміння своїх почуттів удома, звертає погляд на Схід («Ex Oriente Lux!»). І Владімір Путін, який формує собі загін підтримки всередині західного суспільства, стає її неформальним лідером, оскільки демонструє, що бачить болючі кризові проблеми західного суспільства, про які бояться говорити і яких воліють не помічати політики Заходу. Аж ніяк не все добре в «Данському королівстві»… Проте в «Московському царстві» – значно гірше, що аж ніяк не заважає чекістові Путіну проголошувати в даному випадку цілком справедливі заяви про «занепад Європи»: «Що ще може бути більшим свідченням моральної кризи людського суспільства, ніж утрата здатності до самовідтворення?
А сьогодні практично всі розвинені країни вже не можуть відтворювати себе, причому навіть за допомогою міграції. Без цінностей, що закладені у християнстві та інших світових релігіях, без норм моралі, що формувалися тисячоліттями, люди неминуче втратять людську гідність. І ми вважаємо природним і правильним ці цінності обстоювати. Треба шанувати право будь-якої меншини на відмінність, але і право більшості не можна ставити під сумнів».
Справді, дехристиянізація Європи зробила її духовно беззбройною проти агресивного фундаменталізму з боку деяких інших світових релігій. Понад те, позбавила глибинних світоглядних основ соціального устрою. Адже, як стверджував Томас Манн, без християнства західна культура неможлива – воно забезпечує їй глибину й перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму та моральний закон, визначає гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер, бо демократія, на його думку, якраз і є «політичним аспектом західного християнства». Як висловлювався письменник про християнство, цей «цвіт іудаїзму» є тією підвалиною, на якій стоїть європейська цивілізація.
Папа Іван Павло ІІ, який не йшов на жодні поступки у фундаментальних питаннях християнського віровчення, наполягав на тому, щоб у проект Європейської Конституції було внесено пункт про особливу роль християнства у цивілізації континенту. Проте під тиском прихильників суперсекулярності цього не було зроблено. Утрата християнської культури (в обмін на суто матеріальні цінності та особисту свободу без жодних моральних обмежень) виявилась водночас і втратою європейськості. Культура, як і природа, не сприймає порожнечі: на території, покинуті християнством, прийшов іслам. Дуже специфічні плоди дає і так звана політкоректність, котра реально виступає забороною називати речі власними іменами, говорити правду, якщо вона може бути неприємна для якоїсь меншини.
Читайте також: Кремль-Захід: Холодний мир чи війна?
У США довелося створити спеціальну організацію, яка захищає жертв переслідування за звинуваченнями в неполіткоректності – FIRE; засновником її є професор Алан Корс. Політкоректність часто виступає запереченням першої поправки (про свободу слова) до Конституції США. На думку Алана Корса, зокрема, в американських університетах примусово на засадах політкоректності насаджується інтелектуальна одностайність: «У середовищі лівої професури існує неписана ієрархія цінностей, згідно з якою інтереси сексуальних меншин домінують над інтересами більшості. Расова належність стоїть за важливістю вище за сексуальну орієнтацію. Поняття гендеру… вище за поняття раси. Але важливішим за все є конформізм». Політкоректність часто виступає доволі деспотичним засобом обмеження свободи слова, самовираження, альтернативних думок тощо. Недаремно колишній політв’язень, дисидент, який пройшов катівні КГБ, а нині є професором біофізики Кембриджського університету Владімір Буковскій (якого колись СРСР обміняв на генсека чилійських комуністів Луїса Корвалана) сказав: «Політкоректність гірша за лєнінізм». Він має змогу порівнювати… У реальному житті боротьба за неї доходить до абсурду, до ексцесів і починає нагадувати новітню інквізицію з полюванням на відьом. На кожному кроці в безвинних проявах захисники політкоректності знаходять «расизм», «нацизм», «гомофобію», «чоловічий шовінізм» і демонструють таку вишукану підступність, на яку рідко бувала спроможна навіть радянська цензура брєжнєвських часів.
Усе це правда, що Путін каже про Захід. До речі, Сталін, особливо після 22 червня 1941 року, казав правду про Гітлера, а Гітлер казав правду (ще й раніше) про Сталіна, вони брехали, коли розповідали про себе та свої режими. Путіна також легко спіймати на брехні, коли він розповідає про сучасну Росію (і несучасну також). А про Захід – правда… І це справляє глибоке враження на багатьох тамтешніх нонконформістів. Ось чергова істина: «Ще на один принциповий аспект хочу звернути увагу. В європейських, та й у низці інших країн так званий мультикультуралізм – у багатьох сенсах принесена модель, штучно насаджувана згори, – ставиться нині під сумнів і зрозуміло чому. Бо в основі лежить свого роду розплата за колоніальне минуле. Не випадково сьогодні політики і громадські діячі самої Європи дедалі частіше говорять про крах мультикультуралізму, про те, що він не здатен забезпечити інтеграцію в суспільство іншомовних та іншокультурних елементів».
Справді, мультикультуралізм передбачає утворення такої собі мозаїки різних в етнічному плані культур в одній державі, де в ідеалі жодна з них не повинна бути пріоритетною. Це, як відомо, призвело до виникнення багатьох паралельних, самодостатніх і незалежних один від одного культурних світів на території однієї країни. Іммігранти використали відповідну модель, щоб відмовитися від вивчення мови країни перебування, щоб існувати виключно в просторі власної етнічної культури.
Вони не асимілювалися з корінним населенням держави, куди прибули, а почали асимілювати «тубільців». Ця модель вела до національно-культурної, етнічної, політико-правової фрагментації європейських країн, до розмивання єдності суспільства, зрештою до поступової заміни населення. Нещодавно лідери провідних держав Європи – Британії, Франції, Німеччини – публічно визнали, що мультикультуралізм не спрацював. Однією з ознак провалу мультикультуралізму є те, що мігранти почали в доволі суворій формі нав’язувати європейцям привезені із третього світу цінності. Європейцям поки що доводиться приймати факт існування багатьох локальних «не-Європ» на їхньому континенті. Кількість останніх постійно збільшується. Водночас зростають асиміляційні настрої, переконання в тому, що іммігранти повинні культурно асимілюватися.
Натяком Путін торкнувся ще однієї теми – становища християн у світі, що в багатьох країнах Сходу є катастрофічним. Повідомлення про релігійно мотивовані їх убивства (лише за те, що вони християни) вже стали рутинними. У Пакистані, Індії, Сирії, Єгипті, Іраку прихильники Христової віри гинуть тисячами й навіть десятками тисяч від рук представників релігійної більшості. На території арабської Республіки Судан довелось утворити окрему державу Південний Судан, щоб урятувати тамтешніх християн від цілковитого винищення мусульманами.
Захід християн не захищає, та й що таке насильницька смерть десятків тисяч хрещеного люду в мусульманському світі порівняно з невимовними стражданнями арабської дівчини, якій не дозволяють надягти хіджаб (хустку) на лекції в Сорбонні?.. Тож вакансія захисника християн у всьому світі поки що вільна, але Владімір Путін уже дав зрозуміти, що є на неї головним претендентом. Тим більше що це російська імперська традиція. Росія у ХVІІІ–ХІХ століттях патронувала християн Османської імперії, через що розпочався конфлікт зі Стамбулом, який спровокував Кримську війну. Адже Петербург вимагав особливого статусу для християн на Близькому Сході, контролю над святинями Палестини, що суттєво обмежувало суверенітет Османської імперії. Російсько-турецька війна 1877 року розпочалась також під гаслом захисту балканських християн. Що ж, кремлівський лідер має змогу перевірити цю схему в Сирії, посприявши створенню на її середземноморському узбережжі алавітсько-християнської держави під московським протекторатом…
Путін майстерно використовує помилки, дурість, боягузтво західних політичних кіл, спекулюючи на слабкостях сучасної західної цивілізації, миттєво реагуючи на її глухі кути. Творці комуністичної імперії діяли таким самим чином і проіснували майже 70 років, реально загрожуючи Заходу. Наразі Путін на Валдаї запропонував свою альтернативу виходу з геополітичної, культурної та моральної кризи для європейського суспільства, де, безперечно, є ґрунт для його ініціатив. Принаймні, Захід чекає на важкі ідеологічні часи й доволі провокативні виклики…