Така вже природа капіталу: в пошуках прибутків він долає тисячі кілометрів за лічені хвилини. Якщо в країні достатньо ідей для підвищення ефективності бізнесу або започаткування виробництва нових товарів та послуг, він тут як тут. Та щойно вони вичерпуються, а менеджери розслабляються (це трапляється раніше чи пізніше), капітал зникає. Таке стається нині в країнах, що розвиваються: їхні економіки вповільнюються, і він утрачає мотив залишатися там надалі.
На початку вересня тижневик The Economist опублікував Індекс ризику зупинки припливу капіталу (див. «Турецький синдром»). Він інтегрує чотири показники (дефіцит поточного рахунку; достатність резервів для покриття короткотермінового боргу; темпи внутрішнього кредитування; відкритість фінансової системи), оцінюючи ризик зупинки припливу капіталу за 20-бальною шкалою (20 – найвищий ризик). Україна дістала 12 балів і поділяє четверте – сьоме місця (серед 26) з південноамериканськими країнами: Бразилією, Аргентиною, Венесуелою, що відповідає одному з найвищих на сьогодні ризиків виникнення дефіциту зовнішнього фінансування. Утім, це не привід для паніки, а до того ж добра нагода проаналізувати, що діється із платіжним балансом.
Темна конячка
Розглядаючи стан платіжного балансу України, більшість експертів звертає увагу на два негативні чинники. Передусім на величезний дефіцит поточного рахунку, який, щоправда, нібито зменшувавсь у першому півріччі 2013 року. Наше видання писало, що це покращення є штучним і тимчасовим, а останні конфлікти з Росією довкола експорту справлять помітний негативний вплив на торговельний баланс до кінця 2013-го (див. Тиждень, № 37/2013). Та хоч би яким був дефіцит, його завжди реально профінансувати боргами й надходженнями від іноземних інвестицій. Тож він не вказує на момент, коли почнуться справжні проблеми; країна може роками жити з дефіцитом поточного рахунку, і таких випадків чимало.
Другий негативний фактор: відплив готівкової валюти з банківської системи, спричинений здебільшого її нетто-купівлею населенням. Але цей показник останнім часом також засвідчує, що все не настільки критично: за сім місяців 2013-го рух валюти з банків зменшився на 36% порівняно з аналогічним періодом минулого року.
Тенденції, зафіксовані статистикою в обох зазначених показниках, є позитивними, тому може здатись (і багатьом аналітикам таки здається), ніби платіжний баланс перебуває в хорошій формі. Тож ані відсутність зовнішніх запозичень уряду впродовж майже п’яти місяців, ані падіння золотовалютних резервів до $21,7 млрд (-12% від початку року) не бачиться проблемою. Мовляв, вікно ліквідності згодом відчиниться – тоді будуть і запозичення, і зростання резервів. Але таке враження оманливе, бо ж не враховано зовнішніх запозичень приватного сектору. А їх динаміка перекреслює перші враження від стабільності, про яку невпинно говорить уряд.
Саме вони (кредити та облігації) – ключовий елемент українського платіжного балансу (див. «Хитка опора»). Чисте надходження валюти від цієї статті покривало 41% дефіциту поточного рахунку в 2011 році й 47% у 2012-му. Так, ми жили в борг, але це була здебільшого заборгованість приватного сектору, виробничих підприємств України. Саме тому часто мають рацію фахівці, які стверджують, що ані обсяг держборгу України, ані його частка у валовому зовнішньому боргові не є критичними.
Але цього року тенденція змінилася: валові залучення зовнішнього боргу нефінансовим сектором пішли на спад. Водночас обсяги його погашення не зменшуються, адже потрібно повертати позичене в попередні роки. Відтак упродовж трьох із семи місяців 2013-го чисті надходження валюти від приватного боргу були від’ємними, а покриття ними дефіциту поточного рахунку за січень – липень становило лише 11%. Ситуація була б іще гіршою, якби протягом останніх двох-трьох кварталів держкомпанії (Укрзалізниця, Укравтодор та ін.; державні Ощадбанк та Укрексімбанк також включилися до цієї схеми) за наказом уряду не стали посередниками в зовнішньому фінансуванні бюджету й не почали одна за одною виходити на глобальні ринки в пошуках запозичень. Деяким із них гроші на розвиток зовсім не потрібні. Це підтверджує обсяг залишків на їхніх поточних рахунках, який упродовж трьох останніх років перебував у діапазоні 8–10 млрд грн, але збільшився до 20 млрд у грудні 2012-го й залишався на рівні 18 млрд на початок серпня. Тобто державні фірми позичають за кордоном, відтак отримані гроші кладуть на рахунки в наперед визначені банки, які за них купують облігації внутрішньодержавної позики (ОВДП). Досі це прикрашало статистику зовнішніх запозичень, але так триватиме недовго.
Негативна перспектива
Чисті залучення зовнішнього боргу виробничими компаніями надалі зменшуватимуться. Виплати тіла боргу, накопиченого за роки, поступово зростатимуть, а ось здійснення нових запозичень у колишніх масштабах бачиться нереальним. Однією із причин є ситуація на глобальному фінансовому ринку. Хоч на ньому і обертаються трильйони доларів, яким дедалі важче знайти прибуткове застосування, однак від початку 2013 року окреслилася стійка негативна тенденція. Капітал масово залишає країни, що розвиваються, зокрема низку азійських, які останніми роками демонстрували дуже динамічний і стійкий розвиток, дозволяючи йому непогано заробити. Відтак їхні валюти демонструють значну девальвацію (див. «Удавана стійкість»), що має адаптувати тамтешні фінансові системи до нових реалій. Із гривнею цього не відбувається. Тож відплив капіталу через девальваційні очікування з компаній реального сектору може різко пришвидшитися, особливо з огляду на сьогодення економіки України (від’ємне економічне зростання, слабкий розвиток фінансової системи, значний дефіцит поточного рахунку, а також високий ступінь відкритості для відпливу).
Україна могла б уникнути глобальної відпливної тенденції, притаманної нерозвинутим країнам, адже її апетити щодо іноземного капіталу є мізерними у світовому масштабі. Однак для цього вітчизняний бізнес повинен мати добрі фундаментальні показники. А тут, м’яко кажучи, не все гаразд. З одного боку, коефіцієнт левериджу (відношення боргу, за яким платять відсотки, зовнішнього та внутрішнього перед банками, до власного капіталу) українського нефінансового бізнесу на початок 2013-го був досить адекватним: близько 60% (при нормі менш ніж 100% і критичних значеннях понад 200%). А сам зовнішній борг реального сектору, за яким нараховують відсотки і в якому не враховано торговельних кредитів та міжфірмового боргу, наприкінці минулого року становив $43,9 млрд.
Із другого – відношення внутрішнього та зовнішнього боргу до операційних результатів українських підприємств має куди гірший вигляд. Так, відношення боргу до EBITDA (одного із показників прибутку – суми всіх прибутків і збитків до оподаткування, виплати відсотків та амортизації) для всіх виробничих компаній за результатами минулого року становило 3,1 (при нормі менш ніж 3 та критичних значеннях понад 4–5). А коефіцієнт покриття відсотків – співвідношення між прибутком до оподаткування та їх виплати (ЕВІТ) і сумою виплачених відсотків – дорівнював 1,9 (при нормі вище 1,5 та критичних значеннях менш ніж 1).
Оскільки в першому півріччі 2013-го прибутки до оподаткування українських підприємств знизилися на 74% порівняно з аналогічним періодом 2012-го (від 29,2 до 7,6 млрд грн), наведені коефіцієнти вже в цьому ж таки році можуть досягти критичних значень. Відтак українські банки та фінансисти-нерезиденти перестануть позичати вітчизняному бізнесові через його низьку платоспроможність, на яку вказують коефіцієнти. А отже, водночас із зупинкою припливу капіталу в реальний сектор Україну може накрити хвиля приватних банкрутств, і ознаки цього вже простежуються. Та й не дивно: розвиваючись, бізнес мав би прибутки, з яких потенційно профінансував би повернення дедалі більших сум. Це стимулювало б фінансистів, зокрема іноземних, давати йому гроші, а потік капіталу сприяв би економіці. Однак влада заважає підприємництву розвиватися, тож наслідки її політики ще попереду, зокрема і для платіжного балансу.
Зупинка припливу капіталу загрожує Україні не лише із зовнішніх, а й передусім із внутрішніх причин. Тому чисті запозичення нефінансового сектору, які останніми роками компенсували принаймні відплив готівкової валюти з банків (див. «Хитка опора») й були основою для здійснення запозичень фінустановами та урядом, можуть стати від’ємними. І цей процес, схоже, не стримати. Разом із дефіцитом поточного рахунку, який знову зростатиме після тимчасового ручного покращення, та відновленням масової купівлі валюти громадянами (ця тенденція так само вже простежується: у серпні чистий попит на неї становив $136,2 млн, тобто вперше за останні п’ять місяців українці купили в банків більше готівки, ніж їм продали) це може сильно похитнути курс гривні. Адміністративні методи тут не спрацюють. Єдиний вихід для держави – розвивати бізнес, а для цього уряд має визнати свої помилки, розвернутися в бюджетній та фіскальній політиці на 180° і набратися терпцю. Утім, з огляду на останні ініціативи молодореформаторів, основою яких є податковий тиск на неолігархічний бізнес, такі очікування бачаться фантастичними.