Регіональна управлінська криза, що нині спостерігається в Росії, провокує виникнення й наростання відцентрових тенденцій. Проявляються вони по-різному: від мирних форм протесту проти необмеженого диктату Москви у вигляді громадських ініціатив та рухів до терактів. Найбільшим сюрпризом для Кремля стало посилення сепаратизму в регіонах, де більшість становлять етнічні росіяни: Калінінградська область, Санкт-Петербург із Ленінградською областю, Урал, Сибір і Далекий Схід.
Інгерманландизація Росії
2010 року Владімір Путін, рятуючи від банкрутства завод «АвтоВАЗ», запровадив заборонні мита на ввезення вживаних автомобілів і тим самим завдав удару по важливому для жителів Калінінградської області сектору зайнятості. Масові протести, які спалахнули після цього, нагадали підприємцю Сєрґєєві Паську про ідею перетворення області на Балтійську Республіку під протекторатом ЄС. Планували, що нова держава буде лише формально пов’язана з Росією і запровадить у себе верховенство права за європейським зразком, адже його відсутність бачилася в регіоні основним джерелом проблем.
Читайте також: Хвороби імперії
Загрозу наростання сепаратизму там підтверджують і соціологічні дані. Так, у березні Всеросійський центр вивчення громадської думки провів опитування, в ході якого 10% місцевого населення заявили про необхідність виходу Калінінградської області зі складу РФ. Ще 20% допускають такий сценарій розвитку подій як можливий.
Виникають навіть ідеї створення з міста й західної частини Ленінградської області незалежної держави, тобто відродження Інгерманландії (так до завоювань Пєтра I називалася шведська провінція, що там існувала).
Кремлівські функціонери з усією серйозністю поставилися до петербурзьких демонстрацій під гаслом «Хватит кормить Москву!», учасники яких вийшли на вулиці з жовто-синіми інгерманландськими прапорами. Сильне враження справили й фанати місцевої футбольної команди «Зеніт», які вивісили гасла на підтримку цього державного проекту під час матчу з московським «Динамо».
Іще один проект російських сепаратистів – Уральська Республіка зі столицею в Єкатеринбурзі, яка прожила лише п’ять місяців на початку 1990-х. Ініціатором її створення був губернатор Едуард Россєль, котрий хотів таким чином виторгувати в Москви більше прав. 25 квітня 1993-го на референдумі щодо проголошення на території Свердловської області Уральської Республіки 83% громадян проголосували за цю ідею, і явка тоді становила 67% (на парламентських виборах 2011 року її показник у регіоні дорівнював лише 51%).
За правління Путіна ця ідея знову актуалізувалась, адже, як кажуть місцеві підприємці, кремлівські чиновники буквально грабують Урал. А відбирати в нього є що: на величезній території із 15-мільйонним населенням сконцентровано 70% природних багатств, завдяки яким Москва, куди переводять більшість доходів і податків, забезпечує собі небідне життя. У соцмережах навіть з’явилася група під назвою «Федеративная Республика Великий Урал». Її учасники (а таких понад 8,5 тис.) виступають за інтеграцію регіонів Великого Уралу, розділеного між РФ і Казахстаном, і формування там єдиного економічного, політичного та культурного простору – від Арктики до Каспію і Аралу.
Читайте також: Липова федерація
«Все мы сибиряки»
Найбільш загрозливою для Кремля може бути активізація сепаратистських рухів у Сибіру, відокремлення якого зменшило б територію РФ удвічі. Ці тенденції накреслились іще в середині 2000-х. Тоді в результаті регіональних виборів у Іркутській області до місцевих законодавчих зборів під другим номером потрапив рух «За родное Приангарье». А 2006 року на сесії Міжрегіональної асоціації «Сибирское соглашение» частина місцевих лідерів висловила різку критику на адресу федерального центру. Зокрема губернатор Томської області Віктор Крєсс заявив «о насущной необходимости регионам Сибирского федерального округа осознать свои особые интересы и для их защиты и обеспечения объединиться в особый субъект Федерации». А його іркутський колега Алєксандр Тішанін висловився прямо, у стилі «сибірських націоналістів»: «Все мы – одна сибирская нация».
Отож-бо в діяльності Дмітрія Вєрхотурова, який розробляє «концепцію сибірської нації» і пропонує створити Сибірську автономну область, що перебувала б у конфедеративних зв’язках із Росією, зацікавлені не тільки його прихильники на регіональних інтернет-ресурсах, а й представники місцевої еліти. Із їхньою підтримкою, зокрема, був розроблений словник сибірської мови.
У червні 2007 року лідер «Областнической альтернативы Сибири» Міхаіл Кулєхов опублікував на московському сайті огляд «Доживет ли Российская Федерация до 2014 года?». Він зазначав, що, за даними соціологічних опитувань, проведених в Іркутську та Братську місцевим агентством «Кто есть кто», за автономію Сибіру виступали близько 60% опитаних, а за його державну незалежність – 25%. На запитання «Ким ви себе вважаєте: росіянином чи сибіряком?» 80% відповіли «сибіряком», і лише 12% «росіянином». Варто, до речі, зазначити, що від третини до половини іркутян мають бурятське або евенкійське коріння.
2010 року під час перепису населення багато жителів Сибіру заявили, що їхня національність – «сибіряк», однак чиновники намагалися записувати таких людей росіянами. У відповідь найсвідоміші навіть вийшли протестувати на вулиці з біло-зеленим сибірським прапором, зображенням свого федерального округу та написом «Покажем Москве Сибирь!».
Читайте також: Дерусифікація
Боротьба за «суверенітет»
Іще складніша ситуація в жителів Далекосхідного федерального округу: їх тільки 6 млн – на противагу 110-мільйонному населенню прикордонних провінцій КНР, звідки відбувається активна демографічна й економічна експансія на необжиті східні простори Росії. Поруч із економічно успішними сусідами (Південна Корея, Японія, Китай) 20% жителів Далекого Сходу РФ живуть за межею бідності.
Така ситуація склалася значною мірою внаслідок стримування Москвою розвитку регіону та проведення політики спільної колоніальної експлуатації цих територій разом із Пекіном. Влада Росії всіляко обмежує діяльність своїх бізнесменів із Далекосхідного округу на території КНР. Зокрема було встановлено прикордонну зону із забороною поселення та перетину рубежу на особистому автотранспорті. Останнє новвоведення паралізувало економічну активність регіону, основою якої були «човники». По Владивостоку, як і по Калінінграду, сильно вдарили заборонні мита на імпорт машин із Японії. Крім того, місцеві жителі не можуть пробачити владі розгону протестної демонстрації у Владивостоку наприкінці 2008-го, де було задіяно привезений із Москви ОМОН. Оскільки демонстранти несли прапори Японії, Кремль відчув сепаратистську змову, посиливши репресивний тиск на активістів Товариства ініціативних громадян Росії, яке є флагманом сецесіонізму на Далекому Сході.
Мета діяльності цієї організації – повернути свободу підприємцям та місцевому самоврядуванню, домогтися приведення законів у відповідність зі специфікою регіонального співробітництва з Китаєм. Лише реалізація цих вимог, на думку представників руху, залучить іноземних інвесторів і загальмує відплив населення в європейську частину Росії. Ініціатива уже домоглася перших успіхів: на останніх парламентських виборах прокремлівська партія «Единая Россия» у федеральному окрузі здобула на 20% менше голосів, ніж попереднього разу, і громадські активісти дедалі голосніше говорять відтак про перспективи створення Далекосхідної Федерації у співпраці із Сибірським Союзом.
Зростає невдоволення й серед неросійського населення в регіонах. Найнебезпечнішою ситуація є на Північному Кавказі. Майже щодня тут лунають постріли й вибухи, точиться справжня війна ісламістів за створення Імарату Кавказ. У цьому регіоні, за даними експертів, торік від рук терористів загинуло 659 осіб, 490 було поранено, вчинено 182 теракти (див. Тиждень, № 24/2013).
Гострою залишається проблема сецесіоністських настроїв і в Татарстані. Він де-юре й дедалі більше де-факто не є суб’єктом Російської Федерації. Уже кілька років Конституційний суд РФ безуспішно намагається змусити республіку привести свій Основний закон у відповідність до загальноросійського, зокрема вимагаючи вилучити положення про державний суверенітет. Однак у Татарстані не поспішають виконувати рішення центру під різними приводами, аж до створення спеціальної групи вчених «для уточнення семантики слова «суверенітет».
Тут теж посилюються націоналістичні настрої, а політика Кремля лише каталізує ці процеси. Так, торік наприкінці грудня було прийнято новий закон РФ про освіту, який фактично зробив пріоритетним вивчення саме російської мови й відкриває шлях для русифікації Татарстану та інших національних республік Федерації.
Читайте також: Російська економіка скочується до рецесії
Зросли антиросійські настрої і в тих регіонах, що утворилися в результаті проведення Кремлем політики укрупнення суб’єктів РФ у 2003–2008 роках. Так, на території столиці колишнього Комі-Перм’яцького автономного округу влітку з’явилися відверто антиросійські націоналістичні написи («Русские, прочь из Перми!», «Пермь для коми»). Для Кремля це несподіванка, адже регіон завжди відзначався толерантністю й міжнаціональним миром. Однак такою є реакція комі-перм’яків, яким напередодні референдуму про об’єднання з Пермською областю обіцяли суттєве підвищення рівня життя. Насправді за 10 років їхній побут тільки погіршився, а округ залишивсь одним із найбідніших закутків Росії.
Кремль не розуміє (чи не хоче розуміти) справжніх причин кризи регіонального управління й не має наміру проводити децентралізацію бюджетної та податкової системи з метою подолання дотаційності регіонів та збільшення їхньої ініціативності у вирішенні власних проблем. Замість проведення реформи регіональної політики Москва не перестає розігрувати карту «сепаратистських змов, фінансованих зі США», які виявляються чудовим аргументом на користь збереження сильної влади над суб’єктами Федерації та посилення репресій. Така реакція аж ніяк не вирішить проблеми, хіба що сприятиме появі нових, радикальніших осередків опору всесильній гегемонії Кремля.