Хронотоп Брюгге

Якщо пишно-сірий Брюссель нагадує діловий костюм типового євробюрократа, то Брюгге – це натуральний кежуал. В ансамблі найгарнішого бельгійського міс­­та домінують кольори пожухлої черепиці й нетинькованої цегли. Утім, будь-яке порівняння кульгає. Порівнювати Брюссель і Брюгге теж, мабуть, не до кінця коректно. Все одно що Голіафа й Давида. У столиці Бельгії є ажурна Гран-плас і помпезний Євроквартал, лискучий Атоміум і анекдотичний «Маннекен піс». Тобто розтиражовані туристичною індустрією об’єкти, які лег­­ко ідентифікуються, а тому розчаровують. У Брюгге немає нічого подібного. Будь-яка тутешня пам’ятка, вирвана з контексту, блякне, як морський крем’ях на суходолі. Це місто хапає за барки своєю цілісністю, атмосферою, де звичні закони часу не діють. Складається враження, що його на кілька століть поклали в камеру схову, а зараз вийняли на радість туристам і місцевому малому бізнесу, який процвітає за рахунок приїжджих.

Вичищене середньовіччя

Наприкінці ХІХ століття європейським бестселером став роман Жоржа Роденбаха «Мертве Брюгге», який моментально зробив місто в рази відомішим. Через сто з гаком років його популяризації не менше прислужилася кримінальна драма Мартіна МакДонага «Залягти на дно у Брюгге». У творінь обох митців є виразна спільна риса: вони наскрізь уражені депресією, до того ж невиліковно. І що симптоматично, й Роденбах і МакДонаг її джерелом вважають власне Брюгге. Даремно. Буває, місто настроює на меланхолійний лад, особливо надвечір, але в смур аж ніяк не вганяє. Саме в сутінках у спорожнілих закапелках середньовічний дух Брюгге вчувається особливо гостро, аж пряно.

Читайте також: Як живе нетуристичний Лондон

А в денному світлі місто бачиться бадьорим, інколи аж занадто акуратним. Історичним артефактам місцями бракує мо­ху, павутиння й пилу віків. До Брюгге міцно прилипло заяложене наймення «Північна Венеція». Каналів тут справді вдосталь (фото 5), але от характерною венеційською обшарпаністю й не пахне. Усе підлатано, підфарбовано, наглянцьовано. Милі дво-, триповерхові котеджики, з ґаночками, фіраночками, фальбаночками, стоять рядами, як браві олов’яні солдатики на плацу (фото 2). Можна видертися на центральну вежу Брюгге – Бельфорт (триста з лиш­­­­ком сходинок угору) і уявити на хвилину, що саме ти командуєш цим парадом, а черепична армія віддає тобі честь (фото 1). Або ж дійти до східної околиці старого міста, де на земляному валу дислокується ціла ескадрилья вітряних млинів (такий собі рустикальний фламандський пейзаж). Із-під їх пропелерів центр Брюгге – теж як на долоні.
Звідси на власні очі видно, що його не спаскудив жоден модерновий бізнес-центр, банк чи супермаркет, та і взагалі будь-який новобуд. Навіть білбордів немає. Єдиний виняток зробили для зведеного у новаторському стилі театрально-концертного комплексу, який згори нагадує рудий БТР, що припаркувався з самого краєчку історичної частини так, ніби готовий у разі потреби миттю чкурнути за її межу.
.
Бельгійський Ґрааль

Хоч Брюгге й за настроєм, і за гамою – радше осіннє місто, але не гіршою порою року для його відвідин є пізня весна. Тоді воно набуває ще й легкого ідилічного відтінку, як на найкращих іконах фламандців. Кругом білі лебеді (фото 6), білі нарциси, а якщо вдало підгадати час, то можна застати ще й Ходу зі Святою Кров’ю.

Читайте також: Казкові замки Баварії

Відбувається вона щороку в де­нь Вознесіння Господнього. І тут уже мешканці Брюгге не відмовляють собі в пишноті дійства. Понад 600 років у місті діє спеціальне братство, яке займається організацією церемонії, об’єд­­нуючи у своєму складі 30 найпочесніших городян. Його символом є білий пелікан, який розклював собі груди, щоб напоїти кров’ю зголоднілих пташенят. Костюмована процесія може тривати кілька годин, із показом біблійних та історичних сценок, але традиційно завершує її кінний воїн-хрестоно­­сець, що везе вулицями капсулу з кров’ю Христа.

Свою головну релігійну реліквію Брюгге здобуло у ХІІ столітті, за тих благословенних часів, коли воно було найзаможнішим містом на землях сучасної Бельгії. В епоху Хрестових походів це вважали звичною справою – умкнути з Єрусалима якусь святиню і як сувенір привезти землякам. Так, Теодор Ельзаський, граф Фландрський, допровадив додому посудину з краплями Крові Господньої. Для зберігання трофея у Брюгге збудували окрему базиліку: во­на притулилася в закутку Ратушної площі – відразу й не помітиш. Орієнтуйтеся на вишкірених кам’яних левів, що охороняють вхід (фото 3).

«Десять виноградників»

Не певен, чи дозрівав колись у Брюгге виноград, але саме таку поетичну назву має місцевий бегінаж. Цей заклад – щось середнє між жіночим монастирем і комуною. Як явище орден бегінок виник у ті ж таки часи Хрестових походів, коли чоловіки масово гинули в далеких краях чи в кращому разі роками перебували поза домом. Аби вдовам та самотнім дружинам не лізли в голову дурниці, один із фламандських священиків запропонував ідею: організувати спеціальні громади, де жіноцтво присвячувало б себе молитвам та різним корисним справам, наприклад плетінню мережив, якими славляться ці краї (фото 7).

Ініціатива прижилася в багатьох країнах Європи, але наймасовіше – на територіях сучасних Нідерландів і Бельгії. Зрештою, для багатьох жінок переселення до бегінажу ставало й порятунком від злигоднів після втрати годувальника. Утримувалися та­кі заклади за рахунок меценатів чи й міської скарбниці. Уклад життя в них був близький до монастирського, але прийма­­ти постриг нікого не зобов’я­­зували. Жінка могла за бажанням покинути спільноту, вийти вдруге заміж чи возз’єднатися зі своїм-таки чоловіком, який повернувся з війни. Споруджували бегінаж за принципом «міста в місті»: по суті, це жменька оточених зусібіч муром дрібненьких будиночків, розрахованих на проживання двох-трьох (не більше) осіб.

Ще одна місцева «річ у собі» – шпиталь Св. Яна. Це ще один зразок середньовічної взаємодопомоги, всупереч узвичаєній думці, що в ті часи світ був далекий від постулатів гуманізму. Цей заклад заснували сестри-августинки, аби лікувати немічних і прочан. За легендою, одним із його пацієнтів був такий собі Ганс Мемлінг, котрого черниці зцілили від ран. А він відплатив своєю творчістю. Мемлінг – мистецький геній міста Брюгге. Так само, як Антверпен – Рубенса, Гент – ван Ейка, Брюгге має Мемлінга. У шпиталі Св. Яна зберігаються лише п’ять робіт художника, але кож­­на є шедевром. Пронизлива смиренність, – мабуть, найкоротша характеристика стилю цього мит­­ця. Згідно зі ще одною легендою, під час наполеонівських війн августинки навіть вдалися до колективного гріха, збрехав­­ши французьким комісарам, ніби жодних творів майстра у них у шпиталі нема. Допустити вивезення їх із Брюгге вони вважали значно тяжчою провиною.

Читайте також: Париж на берегах Одри