Містичне серце Азії

Дорога на Алтай почалася з аеропорту Новосибірська. Наша «Газель» із «нелюдською» швидкістю 50 км/год мчала легендарним Чуйсь­­ким трактом. Краєвиди вздовж нього досить мінливі: тайга змінюється степами, скелясті стіни обіч асфальту сигналять про стрімке наближення до гірської країни, повноводні сибірські річ­­ки (Об, Катунь) протікають зовсім поруч – відразу за вікном.

Подорож відбувається не тільки у просторі, а й певним чином у часі. Архітектура стає дедалі більш «народною», а блага цивілізації в поселеннях – розмитими. Російські назви сіл поволі поступаються незвичним для вуха місцевим, поля переходять у пасовиська, на подвір’ях частіше трапляються юртоподібні дере­в’я­­ні споруди – аїли. Для місцевого населення – алтайців – це щось на кшталт основи національної самоідентифікації. У минулому алтайці (загальна назва різноманітних місцевих племен, споріднених із киргизами та іншими кочівниками) перейняли ази дерев’яної архітектури в росіян, але будинки зводили за звичкою у формі юрти. Тепер-от живуть у дерев’яних, «як усі в Сибіру», але поруч завжди красується аїл. Використовує кожен хазяїн цю споруду як заманеться: однозначних інструкцій тут немає. Однак є чіткий розподіл: у центрі вогнище, ліва половина споруди чоловіча, права – жіноча, як колись у юртах.

Гірське життя

У степовій частині гори навдивовижу живі. Це відчутно відразу по прибутті: у кущах і поміж каміння вовтузяться пищухи, а над головами, в погоні за здобиччю, не звертаючи на нас жодної ува­­ги, ідуть у піке хижі птахи. Пищухи, невеликі гризуни, які постійно нагадують про себе тонки­­ми пронизливими звуками, особливо привертають увагу. Як виявилося, ці звірятка здатні витягнути цукерки просто з рюкзака в недбалих туристів. Пощастило натрапити на величезне (кількасот голів) стадо яків – великих, граціозних, кудлатих биків.

Прямуючи до зони вічного снігу й льоду, що вище підіймаєшся, то більше помічаєш, як жвава природа поступається непорушним та мовчазним пейзажам. Високогір’я на Алтаї традиційно називають «бєлки» (через білизну сніжних хребтів). Наш маршрут пролягав Південночуйськими (найменш відвідуване пасмо) та Катунськими бєлками (а є ще Північночуйські).

Дивіться також: Найбільш важкодоступні туристичні місця на планеті

Узагалі Алтай – країна озер, кількість їх на маршрутах перевищує будь-які сподівання. Впродовж ходового дня вони трапляються абсолютно різного розміру – від невеликих «оченят» до солідних плес. Значна кількість водойм, хоч як дивно, не полегшує пошуку води для споживання та інших потреб (в озерах вона малоприємна, тала, сіра чи біла, зі значними домішками вимитої породи й надзвичайно холодна), хоча естетики навколишнім краєвидам, безумовно, додає.

Із північного боку хребта степи змінилися на справжню тайгу – дику, з віковими соснами, м’яким мохом замість трави, розсипами грибів, ягодами, кедровими горішками, велетенськими комарами та кусючою мошкарою, бурундуками. Після високогірних ночівель, відпочинок у такому лісі дивує комфортом.

Уночі Алтай теж здатний піднести естетичні сюрпризи.

У темну частину доби тут побачите контрастне і яскраве світло, котре створює ефект повноцінного місячного пейзажу, такого як на знімках НАСА.

Кочова кров

Із побутом та жителями Алтаю ми мали змогу достатньо тісно познайомитись у селі Джазатор. Воно не вельми відрізняється від тих, що розкинулись уздовж Чуйського тракту – повсюдно дерев’я­­­ні ізби та юртоподібні аїли у дворах. Багато дітей та худоби, мало дерев і бодай якоїсь інфраструктури. Відразу привертають увагу шуліки: схоже, що хижаки тут посідають екологічну нішу ворон, бо так само кружляють над селом, товчуться на смітниках та подвір’ях.

Місцеве населення сформоване двома етносами: казахами й алтайцями, традиційно всі вони скотарі, мають репутацію людей мирних і гостинних. Детально познайомитися з особливостями їхнього менталітету часу не вистачило, але темпераментні перепади настрою від люб’язності до агресивності й навпаки тут вам точно не загрожують – усе досить спокійно й урівноважено. Кочова кров казахів та алтайців проявляється повсюди – діти роз’їжджа­ють селом верхи (на противагу дорослим, які катаються переважно уазиками), на місцевому стадіоні поганяти у футбол проблематично, зате він чудово обладнаний для кінних змагань. А ще, як справжні азійські кочівники, тутешні жителі тамують спрагу кумисом – таким собі квасом із кобилячого молока.

Людину, яка нас тут прий­мала й допомагала з організацією подорожі, звати Альбертом. За освітою – ветеринар, що помітно й по великій кількості тварин на подвір’ї. Його турфірма чимось нагадує кланову структуру, де в обслуговуванні туристів задіяне мало не все село: коні, якими возять гостей у походи, позичені в мешканців, що висловили на те свою згоду; юнаки працюють провідниками та обслугою наметових містечок; жін­­ки допомагають господарювати. Давно контактує з чехами, те­пер-от і сам у гості до Європи зібрався (вперше). Із розповідей дізналися, що в навколишніх лісах водяться не тільки звичні ведмеді, кабани та олені, а й зрідка снігові барси. Нам, однак, зустріч із ними не світить – надто високо ходимо.

Сакральний світ

Традиційна релігія Алтаю – древній і водночас новомодний шаманізм. Споконвіку алтайці вірили в уміння служителів культів, яких тут називають камами, взаємо­дія­ти з різними потойбічними силами через «прогулянки» до інших світів. Наприклад, підземного, щоб поспілкуватися з померлими чи божествами-духами. Інший шлях мандрівки – до світу тварин (як представників різноманітних божественних сил у нашій дійсності). Хоча може шаман нікуди й не «ходити»: духи самі завітають поспілкуватись, якщо їх гарненько закличеш за допомогою співів, ритмічно поєднаних з ударами в бубон. Цей обряд називається камланням. А бубон у шаманів є предметом гордості й характеристикою статусу.

Зараз шаманізм переживає другу молодість у різних регіонах світу. Створюються різного роду «навчальні заклади», де обіцяють усіх охочих занурити в «архаїчні техніки екстазу». А от справжніх шаманів, які не були б масовиками-витівниками для туристів, удень із каганцем не відшукаєш. Але, кажуть, вони ще є: живуть собі віддалено, до здобутків цивілізації байдужі й погоджуються на щось, тільки коли відчують сигнал звідкись згори. Ну і вміння мають незвичайні.

Зате свідчення реінкарнації шаманізму на Алтаї, у вигляді викладених із каменю фігур чи кілець на землі або ж дерев, завішаних кольоровими стрічками, досить поширені. Під час спуску від Бєлухи до Аккемського озера надивилися на це вдосталь.

Але цим сакральний світ краю не обмежується. Православ’я теж має давнє коріння в регіоні: Алтай став батьківщиною для багатьох поколінь старовірів, які ще в XVII столітті шукали тут порятунку від гонінь у Московії. Із них упродовж століть сформувалась окрема народність – бухтарминські каменярі. Уже не росіяни, але ще не цілком окремий народ, із відчутними тюркськими впливами. Розмовляли, як і їхні пращури з Північної Росії, відомим «окаючим» діалектом. У 1927 ро­ці таких було 3 тис. За даними останнього перепису, каменяра­­ми себе ідентифікували двоє.