Крила революції

Національно-визвольний рух, що розгорнувся в Україні після Лютневої революції 1917 року, не оминув і російської армії, в якій служило кілька мільйонів наших співвітчизників. Тилові гарнізони, а згодом і фронтові частини охопило могутнє національне піднесення. Спочатку воно було стихійним, але поступово набувало дедалі більш організованих форм. Першочерговою вимогою стала українізація в армiї, тобто виділення українців у окремі частини. Поряд із піхотою, кіннотою, артилерією вона торкнулася й авіації, одначе мала в цьому роді військ свою специфіку.

Перші

На території України станом на середину 1917 року було дислоковано більш ніж половину всіх сил російської військової авіації, однак льотні частини значною мірою залишались осторонь національного руху. В них служило відносно небагато національно свідомих офіцерів, здатних очолити українізаційний процес. До того ж суттєвим фактором, який стримував його в цих підрозділах, була панівна серед вітчизняних соціалістичних лідерів концепція, що передбачала відмову від регулярної армії та побудову збройних сил на територіально-міліційних засадах. Це, по суті, унеможливлювало існування тех­­нічно складних родів військ, що вимагали тривалої пiдготовки фахівців-професіоналів (як-от авіа­­ція). Тому аж до листопада 1917-го не було завершено українізацiї жодної повітряної частини. Хіба що в деяких із них діяли українські громади.

Суттєвим фактором, що стримував українізацію авіаційних частин, була панівна серед лідерів Центральної Ради концепція, що передбачала відмову від регулярної армії

Позитивні зрушення розпочались після проголошення УНР і створення наприкінці листопада 1917 року Управління повітряного флоту, яке очолив пiд­полковник колишньої росiйської армiї, в минулому командир 7-го авiацiйного дивiзiону В’ячеслав Баранов. 13 грудня 1917-го «за­вiдую­­чим авiацiйною справою Української народної армiї» був призначений пiдполковник Вiк­­тор Омелянович-Павленко, людина знана й авторитетна у військових колах.

Формування авiацiї армiї УНР узимку 1917–1918 років ішло двома шляхами. Перший із них передбачав утворення нових час­­тин, укомплектованих українцями. Так, 12 грудня 1917-го в Києвi на базi 5-го авiапарку розпочалось формування 1-го Українського армiйського авiа­загону, на чолі якого став вiйсь­ковий льотчик хорунжий Наконечний. Другим шляхом була українi­зацiя авiацiйних частин колишньої росiйської царської армiї. Типовим прикладом був виведений із Румунського фронту й розміщений на аеродромi «Пост-Во­лин­ський» під Києвом 6-й авiа­цiйний дивiзiон, у складі якого служило близько 70 самих тiльки льотчикiв, без урахування допо­мiжного персоналу. Одначе, як показали дальші події, українізування часто було формальним, і «українські» частини в процесі боротьби з більшовиками намагались триматися нейтралітету, а то й узагалі переходили на бік ворога. Участь авіаторів у протистоянні червоним була досить незначною і звелась до кількох розвідувальних польотів.

Нереалізовані плани

Тимчасова окупація території України більшовиками на почат­­ку 1918 року мала згубні наслідки для її авіації: значну частину майна останньої було розграбовано або вивезено до Росії, деякі частини взагалі припинили існування. У березні, після вигнання червоних, почалося від­­новлення втраченого. Центра­­льна Рада мала на той час у своєму розпорядженні єдиний боєздатний авіаційний підрозділ – 1-й Український (Запорозький) загін, що налічував чоти­ри-п’ять літаків. Водночас розгорнулась робота зі створення авіації як складника нової армійської структури. Було передбачено, що кожен із восьми корпусів збройних сил матиме у своєму складі повітряний дивізіон із чотирьох загонів: винищуваль­­ного, розвідувального та двох гарматних (коригувальних) – загалом 42 літаки. Для технічного обслуговування крилатих машин у Києві, Харкові та Одесі створювали авіапарки. Однак упровадження цієї структури відбувалось уже після гетьманського перевороту 29 квітня 1918-го.

Улітку того самого року були сформовані управління всіх авіадивізіонів і загонів. Укомплектувати їх офіцерським складом вдалось досить легко: Українсь­­ка Держава Павла Скоропадсь­­кого радо давала прихисток колишнім царським офіцерам, забезпечуючи їх посадами й непоганою платнею. Ось тільки лояльність такого особового складу була доволі сумнівна. Російські офіцери здебільшого розглядали незалежну Україну як тимчасове явище й за першої-ліпшої нагоди втікали на Дон, до білогвардійців – іноді й разом з аеропланами. Сам полковник Баранов у червні 1918-го вступив у таємні переговори з агентами Всевеликого війська Донського, а в липні – серпні організував без відома гетьманського уряду доставку на Дон двох ешелонів з авіатехнікою (загалом 20 літаків) і групи льотчиків на чолі з полковником Ковальовим. Дізнавшись про ці махінації, уряд Скоропадського видав розпорядження заарештувати Баранова, однак той устиг утекти за межі України, а згодом очолив авіацію Війська Донського.

Іншою проблемою військо­во-повітряних сил Української Держави була хронічна нестача коштів для ремонту. В підсумку склалась ситуація, коли із майже 200 літаків, наявних за списка­­ми, справні були одиниці. Не посилювала боєготовності авіації (як і збройних сил загалом) заборона німецької окупаційної влади провести призов – через це в повітряному флоті був знач­ний некомплект рядового скла­­ду. І хоч військове керівництво гетьманату мало досить чітке бачення розвитку ВПС, реалізувати його повною мірою не вдалось.

Під прапором Директорії

Антигетьманський переворот у листопаді – грудні 1918-го привів до керма соціалістичну за своїми переконаннями Директорію УНР. Одним із його наслідків стала чергова кадрова криза в авіації, зумовлена, не в остан­­ню чергу, вкрай недовiрливим ставленням нового керiвництва України до старшин колишньої армiї Скоропадського. Через це бiльшiсть органiзацiйних структур вiйськово-повітряних сил виявилися зруйнованими, а їхні бойові частини геть утратили боє­здатність. Однак саме декотрі пiдроздiли авiацiї Української Держави, що стали на бiк нового уряду, утворили основу ВПС Директорiї. До них слiд зарахувати, зокрема, авіаційні одиниці у складі Полтавського та Запорозького корпусів, якi відразу пiдтримали антигетьманське повстання. Утім, бiльшiсть авiа­то­рiв залишили службу в українському вiйську, перейшовши до дєнiкiнської Добровольчої армiї чи iнших збройних формувань, а матерiальна частина авiацiйних пiдроздiлiв була знищена чи захоплена бiльшовиками.

Пiк активностi авiаторiв Галицької армії припадав на перiоди найбiльш напружених боїв на українсько-польському фронтi

На початок сiчня 1919 року в Дiєвiй армiї Директорiї існували тільки два авiазагони: один, у складi чотирьох лiтакiв, – у групi отамана Оскiлка (зібраний із залишків 1-го Волинського авiа­­цiй­­но­­го дивiзiону), другий – у групі Омеляновича-Павленка (створений у Вiнницi на базi колишнього 2-го Подiльського авiадивiзiону), де було 20 військовиків особового складу і три лiтаки. Зрештою, 19 лютого 1919 року вийшов наказ, згідно з яким «за браком фахівців» усі кадрові авіадивізіони розформували. З кадрів та майна цих частин передбачено було створювати на вимогу Дієвої армії бойові авіазагони по шість літаків із нумерацією за порядком формування. Фактично заново поставала система керівництва вiй­­ськово-повiтряних сил. Зокре­­­­ма, було створено Головне управлiн­­ня Повiтряного флоту (ГУПФ), яке очолив той-таки отаман Павленко.

Унаслiдок роботи, проведеної ГУПФ та особовим складом авіації УНР, станом на серпень 1919 року в розпорядженнi командування Дiєвої армiї перебували хоч i нечисленні, але бiльш-менш боєздатні авiацiйні частини, зосереджені в Ка­м’ян­­цi-Подiль­ському. До них належали 1-й, 3-й, 4-й та 5-й авiа­загони, що мали у своєму складі 12 літаків і 230 бійців особового складу.

Завдання українських авiа­торів у перiод боїв серпня – вересня 1919 року зводилися переважно до розвiдки. Новим елементом у їхній дiяльностi став контроль за розташуванням i пересуванням своїх частин. В умовах маневреної вiйни та зруйнованої системи зв’язку часто лише повiтряне спостереження могло дати командуванню iнформацiю про реальне розташування українських пiдроздiлiв. Для полегшення розпiзнавання з неба частин свого війська наказом вiд 22 серпня 1919 року було запроваджено досить примiтивну систему сигналiзацiї. Пролiтаючи над мiсцем дислокації пiдроздi­­лу, екiпаж лiтака давав сигнальний пострiл ракетою. У вiдповiдь бійці наземної частини мали викласти якомога бiльших розмiрiв бiле полотнище. Якщо тканини не було, то з цiєю метою слiд було використовувати газети. Серед пілотів, що брали активну участь у бойових діях 1919 року, джерела називають сотників Берестовенка, Єгорова, Алексєєва, поручника Чистокатова.

Технiчне оснащення української вiйськової авiацiї упродовж 1919 року зазнало суттєвих змiн. Колишнi росiйськi лiтаки (основа ВПС за часiв Центральної Ради й гетьманату) були або знищенi, або захопленi бiльшо­виками чи вiйськами Антанти (якi окупували Пiвденну Україну). А тi, що збереглися, жодної бойової цiнностi не становили через моральну застарi­лiсть i зно­шенiсть. За таких обставин на провiдне мiсце в авiацiї Ди­ректорiї вийшли аероплани нi­­мецького й австрiйсь­кого виробництва. Спочатку це були машини, що залишились пiсля вiдступу з територiї України окупацiйних вiйськ. Вони були зосереджені головним чином у великому авіапарку в Проскурові. За деякими даними, тут перебувало до 100 літаків різних типів: частково справних, а частково придатних лише для розбирання на зап­час­ти­ни. Пiз­­нiше тут з’явилися порiвняно нечис­лен­нi екземпляри, прид­банi безпосередньо в Німеччині.

Провал наступу на Київ – Одесу влітку 1919 року поставив керівництво УНР у надзвичайно скрутне становище. Восени вiй­сь­­ко виявилось розколотим – Українська галицька армiя перейшла на бiк дєнікінської Добровольчої, тодi як Дiєва армiя УНР продовжувала нерiвну боротьбу на два фронти: проти білих і бiль­шо­викiв. Її сили танули. Це стосувалось i авiацiйних пiдроз­дiлiв. У її складi формально налічувалось шiсть авiазагонiв, але один iз них був захоплений румунами, другий – червоними, а серед решти найменш боєздатним виявився 3-й, бiльшiстю майна котрого заволоділи поляки. В цьому пiдроздiлi залишився тiльки один льотчик. Iншi загони мали по чотири-п’ять пiлотiв, за винятком 1-го Запорозького, в якому їх іще збереглося вiсiм. Поряд iз некомплектом льотного складу давалася взнаки гостра нестача квалiфiко­ваних мотористiв. У розпоря­д­жен­­­нi командування української авiацiї перебувало до ста лiтакiв, однак боєздатних – лiченi одиницi.

Дальший перехід Дієвої армії до партизанської тактики боротьби означав фактичне припинення існування її авіації. Навесні-влітку 1920 року, після укладення військово-політич­ного союзу між УНР та Польщею, мали місце спроби відновити ВПС. Зокрема, був відтворений 1-й Запорозький авіазагін, який брав участь у бойових діях аж до остаточної поразки УНР наприкінці листопада 1920 року й інтернування її військ у польських таборах.

Летунство Галицької армії

Повстання 1 листопада 1918 року у Львові та низці інших міст Галичини й Буковини дало початок Західно-Українській Народній Республіці (ЗУНР). Від найперших днів вона мусила відстоювати своє право на існування у важкій боротьбі з поляками, які претендували на галицькі землі. Тож керівництво держави докладало максимум зусиль до формування боєздатної Галицької армії (ГА), складовою якої мала стати авіація. Офіційно останню було засновано розпорядженням Державного секретаріату військових справ (ДСВС) від 1 грудня 1918-го. Командиром «летунського відділу» був призначений поручник УСС Петро Франко (син Івана Франка), який 1916 року закінчив льотну школу в Сараєво і здобув війсь­ко­­вий фах повітряного спостерігача. Місцем розташування відділу визначили аеродром «Крас­­не» (за 45 км на схід від Львова), де були непоганi умови для забезпечення базування авіації.

У середині грудня в Красному було сформовано цiлком боєздатну авіаційну сотню в складі 14 старшин і 140 підстаршин та стрільців. Вона налічувала сім придатних до бойового використання літаків: чотири розвідники типу «Бранденбург» і три винищувачі «Ньюпор». Командиром авіасотні став полковник Джамбулат Кануков, осетин за походженням. У ході розбудови авіації ГА була утворена 2-га авіаційна сотня, а 19 грудня 1918 року з Тернополя до Красного прибула технічна. Авіаційні сотні розподілялись за призначенням: 1-ша була розвідувальною (або польовою, за тогочасною термінологією), а 2-га – винищувальною (або бойовою). Станом на 19 лютого 1919 року 1-ша мала 117 військовослужбовців особового складу та сім аеропланів: із них три в ремонті й чотири справні – три «Бранденбурги» та один «Ллойд». У 2-й було 72 особи й чотири придатні до польотів «Ньюпори».

Ситуацiя на фронтi вимагала негайного введення в бiй української авiацiї, тим бiльше що поляки використовували свої лiта­­­ки в битвах за Львiв уже від початку вiйни. Перші бойові польоти авіація ГА виконала в грудні 1918-го. На початковому етапі українсько-польської війни бойові дії мали маневрений характер. Єдиною перешкодою для виконання розвідувальних польотів у перші місяці війни був зенітний вогонь із землі.

Зустрічі в повiтрi українсь­ких лiтакiв із польськими були рідкісними і здебільшого закінчувались без утрат. Перше документально пiдтверджене повi­дом­­лення про повiтряний бiй за участю авiацiї ГА стосується 24 грудня 1918 року. Того дня польський розвiдувальний лiтак, виконуючи полiт у напрямку Тернополя, необачно з’явився просто над аеродромом у Красному. Пiднятi в повiтря україн­ськi винищувачi змусили його повернути назад.

У квiтнi 1919-го з’являються повідомлення про бої в небі над Ставчанами та Львовом. А перших утрат у повітряній сутичці авіація ГА зазнала лише 29 квітня 1919 року, коли відомий іще з часів Першої світової  австро-угорської авіації, а в період українсько-польської війни командир 7-ї авіаційної ескадри Війська Польського Стефан Сте­­ць на своєму «Фоккері» атакував над Львовом три українські літаки – два «Бранденбурги» і «Ньюпор». Пілот українського винищувача зв’язав тоді поляка боєм, давши змогу «Бран­­ден­бургам» повернутись на аеродром неушкодженими, однак сам був Стецем збитий. За польськими даними, ця сутичка стала першим повітряним боєм ВПС Польщі й узагалі єдиним за часів тієї війни.

Пiк активностi авiаторiв ГА припадав, як i слiд було сподi­ва­­тися, на перiоди найбiльш напружених боїв на україн­сь­ко-по­ль­сь­­кому фронтi: штурму Ль­­во­­ва наприкінці грудня 1918-го – на початку січня 1919 року, Вовчухівської операції в люто­­му 1919-го, Чортківської офензиви у червні того самого року. Зокрема, під час останньої летунство УГА, маючи у своєму складі дев’ять справних машин, здійснювало щодня два-три бойові вильоти. Після провалу плану авіатори змушені були відступати. Останнім аеродромом на землі ЗУНР став для авіазагонів Галицької армії Гусятин на березі Збруча. Літаки перебували там від кінця червня до середини липня. Останнім їхнім бойовим завданням у війні з Польщею було контролювати з повітря переправу українських військ через Збруч.