«Що ти можеш знати про себе, якщо ніколи не бився?» – спитав мільйони читачів «Бійцівського клубу» його автор Чак Паланюк, американець українського походження. Головний герой книжки (та однойменного фільму Девіда Фінчера) створює підпільний бійцівський клуб як радикальну форму психотерапії. Це місце, де представники «покоління чоловіків, вихованих жінками», можуть відчути себе чоловіками.
Ідеї Паланюка зачепили за живе багатьох. Сьогодні справжні бійцівські клуби, створені під культурним впливом автора, існують не тільки за океаном, а й в Україні. «Майже в усіх великих містах України», – кажуть причетні.
Схема проста: збиратися та битися між собою. Тут немає вагових категорій, немає тренерів. Проте є правила:
1. У бійцівському клубі всі рівні.
2. Бій цільний, без раундів і перерв. Якщо супротивник просить перерву, бій закінчено.
3.Участь у бою беруть тільки двоє.
4. Кожен може відмовитися від бою, не втративши обличчя.
5. Однак якщо ти в бійцівському клубі вперше, то зобов'язаний прийняти бій.
«Класичні» правила від Чака Паланюка передбачали також нерозголошення будь-якої інформації, що стосується бійцівського клубу. Кажуть, бувають такі клуби й закритими. Проте в багатьох «філіях», зокрема в київському клубі, правило «нічого не говорити про бійцівський клуб» скасували.
«Закриті клуби мають свої мінуси, – пояснює один з організаторів київського клубу, Гарт. – За якийсь час 10–20 осіб, які б’ються між собою, уже добре знають одне одного. Та головний страх – страх перед невідомим. Ти не знаєш, на що здатна людина, з якою виходиш на бій. Можеш спробувати проаналізувати її зовнішність. Але, як показує досвід, передбачити щось важко. Твій супротивник може бути величезним бугаєм, але не зможе зробити нічого. А може трапитися маленький хлопчик, який буде відчайдушно вбивати».
«Якщо ти прийняв бій – ти вже переміг»
Перші зустрічі київського клубу припадають на 2004 рік. Одним з його організаторів був хлопець на прізвисько Німець. Спочатку він просто бився час від часу з одним зі своїх друзів. Потім хлопці почали підтягувати людей.
“Цей Німець – войовничий «ботан», – сміються хлопці з клубу. – Характерно виглядає, розмовляє. У нього була жорстка фобія: він боявся битись. Але знайшов спосіб перемогти свій страх».
У клубі його засновник виходив на бої близько 20 разів. Для подолання фобії цього виявилося достатньо: Німець припинив битися сам, але й далі проводив зустрічі для інших. Недавно він поїхав до Великої Британії на навчання, і організовувати зустрічі почали ветерани клубу.
Гарт зізнається: у клубі він лише з 2010 року. Проте водночас є місцевим рекордсменом з кількості боїв. На сьогодні – більше сотні. «Ми рахуємо тільки кількість боїв, – наголошує хлопець. – У бійцівському клубі немає ані поразки, ані перемоги. Якщо ти прийняв бій – ти вже переміг».
Кожен б’ється стільки, скільки хоче. Хтось, кажуть, приходить до клубу лише раз. Деякі чоловіки з’являються раз на рік чи півроку. Інші бійці заходять раз чи два на місяць.
«Я тривалий час не пропускав жодної зустрічі та проводив по 3–5 боїв на кожній. Наскільки мені вистачало можливостей, наскільки вистачало суперників. Але мало хто приходить, як я, на кожну зустріч. У кожного своя доза і свої цілі. Однак головна мета в усіх одна: це знищення власних свідомих і несвідомих страхів», – розмірковує київський Тайлер Дерден.
«Людина вчиться долати себе, починає інакше сприймати світ. Це дуже допомогає в житті», – додає він. А ще – долає страх перед вуличним конфліктом».
Проблема суспільства
До клубу, розповідає хлопець, він уже мав чималий досвід вуличних бійок, зокрема, був лідером молодіжного складу вже неіснуючого хуліганського руху нині неіснуючого бориспільського ФК «Княжа», що передбачало вуличні зіткнення.
Однак збирається у клубі цілком різний контингент. Іноді саме тут чоловіки б'ються по-справжньому вперше в житті, а іноді на зустрічі приходять професійні бійці. «У нас можна зустріти абсолютно різних людей: журналістів, спеназівців, офісних працівників, професійних охоронців. І студенти, і чоловіки 25–35 років, і навіть під…”, – перелічує Гарт. Каже, це найцікавіше – можна спробувати все, що тобі цікаво. Виходити на бій з накачаними чи худими хлопцями, з високими чи низькими, з бувалими чи новачками.
Гарт впевнений: всім їм бійцівський клуб допомагає виховати в собі вольові якості, стати мужніми, навчитися боротись до кінця. «У багатьох чоловіків сьогодні цих якостей немає – це проблема нашого суспільства», – каже він.
А в разі конфлікту на вулиці учасник клубу вже не відчуватиме «повного страху та нерозуміння». Хоча, на думку ветерана клубу, медаль має і зворотний бік.
«Певною мірою я почав притягувати до себе подібні ситуації, влазити в них. Ні, я ніколи не підняв би руку на людину, яка на це не заслуговує. Але постійно потрапляв у ситуації, коли мене провокували на бійку чи нападали першими. Дуже часто. А досвіду має бути в міру, – пояснює Гарт. – Люди, які вирішили прийти до бійцівського клубу, від початку мають розуміти сенс того, чим вони займаються. Перемогти в собі негативні риси таким чином можна. Але можна й отримати нові негативні риси, точніше, втратити контроль над деякими рисами, які мають бути вузько спрямованими. Не треба ставати фанатом прояву агресії – це теж стає твоєю слабкістю».
Без мети калічити
Серйозних травм у клубі хлопці не отримують. Від супротивника, який тобі «не подобається», можна відмовитися. Будь-який бій припиняється за першою вимогою одного з бійців. Деякі небезпечні удари – у пах, потилицю, кадик тощо – тут суворо заборонено. «Адже ми не ставимо собі мети вбивати одне одного, калічити», – наголошує Гарт.
«У мене була тріщина в носі, струс мозку. Ніс розбивали, губи, – згадує він. – Але це несуттєво, це минає за тиждень. Найсерйозніші травми, за рахунок сили удару, в мене припадають на кистьову частину руки. На сьогодні в мене вісім переломів кісті, хрящі роздроблені». Але, каже, це від зайвого «фанатизму», що заважав дати рукам зажити.
На боях завжди є аптечка, організатори стежать за дотриманням правил, у разі необхідності доставляють потерпілого до медпункту. «Інколи ламають носи хлопці. Максимум, що я бачив – перелам ребра, але не за рахунок сильного удару, а в боротьбі», – додає Гарт.
Перед боєм учасники розбиваються на пари й підписують папірці, де написано, що вони не мають жодних претензій до опонентів. Мовляв, «я прийшов до бійцівського клубу, щоб отримати по обличчю».
І все. Бійка. У клубі ніхто не ставить удар, не змушує відтискатися чи підтягуватися. «Ми не вчимо битися – ми даємо змогу битися. Кожен – свій власний і єдиний тренер у бійцівському клубі. Якщо людина здатна аналізувати власну поведінку під час бою, досвід буде корисним. Якщо ні – просто махатиме кулаками», – розмірковує Гарт.
Немає тут і комерції. Хіба що після зустрічі присутні можуть, якщо є бажання та можливість, допомогти організаторам. Ці гроші забезпечують роботу сайту та інші дрібниці, адже клуб не має навіть постійного приміщення. Коли тепло, бійці збираються на природі. «Битися на землі зручно, не дуже травматично падати, – каже Гарт. – Взимку бились і на закинутих заводах, і в підвалах – усе в найкращих традиціях спартанської підготовки. Іноді збираємось і в облаштованих для спорту приміщеннях, де можна падати, не боячись зламати шию».
«Як «тітушок» нас не використовують, – сміється Гарт. – Немає організованої структури, люди приходять і йдуть. До того ж хлопці в нас абсолютно різні, з різними поглядами на життя».
Нові люди дізнаються про клуб від друзів і знайомих. А хтось і через інтернет – на сайті можна подати заявку на бій, вказавши своє прізвисько і телефон, після чого охочим повідомлять дату та місце зустрічі.
Потрапити сюди може кожен. Крім хіба що неповнолітніх і жінок – клуб чоловічий, і брати участь у зустрічах можуть тількі бійці. Колись, кажуть, був у Києві й жіночий клуб, але дівчата провели лише кілька зустрічей.
Утім, на думку Гарта, лише представникам сильної статі клуб і потрібен. «Мало хто може постояти за себе або близьких у нестандартній ситуації. Чоловіки стали слабкими, жіночними, ледащими. Однак кожен з таких «чоловіків» може зазначити, що він нормальний, і матиме рацію – у цьому суспільстві це норма, – каже хлопець. – Я вже казав, що кожен з учасників клубу має власні причини бути тут, але головна мета наших дій – виховання в собі чоловіка. Впертого та сильного».