24 липня минулого року Міністерство інфраструктури своїм наказом № 411 урочисто затвердило «Програму зі створення належних умов для доступу людей з інвалідністю до об’єктів транспортно-дорожньої, туристичної інфраструктури та поштового зв’язку на 2012–2016 роки».
Трішки із запізненням, хоча за місяць до того наші очільники клятвено запевняли європейську спільноту та УЕФА, що для євровболівальників з обмеженими можливостями буде створено всі комфортні умови для відвідання матчів «Євро–2012». Демонстрували місця на стадіонах, нові автобуси і тролейбуси з низькою підлогою, транслювали бадьорі репортажі з аеропортів, готелів.
Минув рік. Пристрасті навколо чемпіонату вщухли, погляди громадськості повернулися до інших, більш гарячих тем, якими нас щедро постачають і життя, і ЗМІ. А тисячам людей, яких доля прикувала до інвалідних візків, досі залишається щодня проходити випробування перешкодами, непомітними для ока, але дуже відчутними для коліс. Або ж замикатися в чотирьох стінах. Якщо до цього додати ще й жінок із дітками у візках, літніх людей, вантажників із колісними платформами – цифра збільшується в кілька разів. І тут є над чим замислитися.
Марафон в інвалідному візку
Микола Подрезан – людина серед інвалідів у візку дуже авторитетна й енергійна. Свого часу він заснував власний ІП-фонд (Інвалідський приватний фонд), організовував конкурси «Міс Україна у візку» і «Лицар у візку», влаштовував інформаційно-творчі поїздки містами та селами всіх регіонів України.
Останні два роки Микола займається проектом «Планета Земля – погляд з інвалідного візка». 2004 року він був одним із 120 учасників українського етапу Першої всесвітньої олімпійської естафети. І тепер він поклав за мету проїхатися з олімпійським смолоскипом і українським прапором 35 містами світу, побувавши на всіх шести континентах і подолавши символічну марафонську дистанцію.
Однак ця поїздка має ще одну прагматичну мету: інженер-будівельник за першою освітою, Микола прагне вивчити світовий досвід пристосування пам’яток культури до потреб людей з обмеженими можливостями. Усе це – зі своїми коментарями та рекомендаціями – він хоче передати владі з категоричною вимогою перестати знущатися над людьми, єдина відмінність яких від здорових полягає в тому, що їм колеса візка замінили ноги. «Мої друзі називають мене мужньою людиною. І не тільки тому, що я не сиджу в чотирьох стінах, а намагаюся щось робити. А ще й тому, що кожного разу із закордонних мандрів я повертаюся в Україну, яку безмежно люблю, – говорить Микола. – А повертатися стає щоразу дедалі важче. Бо там я почуваюся повноцінним членом суспільства, а тут, виїжджаючи за двері аеропорту, я знову стаю інвалідом. Роки беруть своє, а сил долати штучні бар’єри від суспільства та влади не додається…».
500 метрів приниження для людей у візку
Щоб переконатися в цьому, ми вирішили зробити з Миколою символічну прогулянку самісіньким центром Києва – Хрещатиком, Майданом Незалежності і прилеглими вулицями.
Свій маршрут ми почали від його будинку на вулиці Заньковецької. Перша перешкода: просто перед входом на дорозі намальовано зебру, але потрапити на інший бік вулиці заважає височезний бордюр. «Хоча у цьому місці зробити пологий скіс – елементарна справа», – коментує ситуацію Микола.
Звертаємо до Пасажу. Їхати доводиться проїжджою частиною, бо тротуар з обох боків відгороджено такими ж височезними бордюрами. Жодне з кафе, розташованих тут, не спромоглося поставити бодай дощаний пандус.
Найбільша несподіванка нас чекає в кінці Пасажу. Вхід до відомої Аптеки матері і дитини обладнано пандусом, але перед дверима виїзд на нього перекриває… величезна підставка для зелені. «Це ж як плювок мені в обличчя, – каже пан Микола. – Коли вони робили реконструкцію, я спеціально консультував, як зробити в’їзд доступним для таких, як я. А так виходить, що начебто воно є, а насправді немає».
Щоб розповісти про свої відкриття, вирішуємо, не відкладаючи в довгу шухляду, під’їхати до Київради і спробувати отримати пояснення. «Марна справа, – зупиняє нас Микола. – Тут немає жодного з’їзду і жодного світлофора, щоб я безпечно перебрався на той бік. Щоб потрапити до мерії мого міста, я виїжджаю на проїжджу частину і їду через дорогу, порушуючи всі правила і ризикуючи потрапити під машину. Але іншого вибору в мене немає».
«А може, є хоч якась можливість перейти на той бік через підземний перехід?», – спадає на думку. Вирішуємо перевірити і прямуємо до Майдану Незалежності. І – о щастя! – бачимо табличку із зображенням людини у візку, яка інформує про наявність спеціального ліфта-платформи. І справді, така платформа у зібраному стані видніється внизу. Однак будь-які спроби викликати людину, яка має допомогти заїхати на платформу, виявляються марними – переговорну коробку разом із кнопкою виклику густо зафарбовано сірою фарбою. У двірників, які працюють поряд, дізнаємося, що вони ніколи не бачили, щоб ці ліфти працювали.
«Вам допомогти?», – біля нас зупиняється хлопчина років 20-ти. Молода жіночка кидається вниз, де є така ж кнопка виклику, і довго тисне на неї, чекаючи реакції. У наш бік починають дивитися інші перехожі, готові прийти на допомогу. «Але чому я маю турбувати сторонніх людей, якщо я це можу зробити сам, якби мені дали таку можливість? У цивілізованому світі це давно стало нормою життя. А в нас на все закривають очі. Люди не розуміють, наскільки принизливо для дорослого чоловіка просити про допомогу», – обурюється Микола.
Від рогу Хрещатика і Городецького намагаємося виїхати на Майдан до Консерваторії. Якраз у тому місці є скіс, але якийсь химерний: балку бордюра зрізано наполовину. «Це зроблено не для інвалідів, а для того, щоб полегшити заїзд машин, – пояснює Микола. – З’їхати тут я ще можу, але назад вибратися самостійно – ніяк. І з другого боку застрибнути немає можливості». Звертаю увагу, що практично біля кожної арки, куди у двір заїжджають машини, є акуратний похилий пандус. Проте від тротуару їх відділено тими ж бордюрами. Тобто для власних улюблених машин створено всі умови. А от людей у візках, схоже, автоматично прирівняно до транспортних засобів. Хоча в цивілізованому світі їх все-таки ідентифікують як людей.
Знайшовши нарешті серед густо припаркованих іномарок виїзд на інший бік вулиці Городецького, прямуємо до Майдану. І тут дорогу нам перекриває… шлагбаум. Після двох хвилин стояння і смикання за балку вона ліниво повзе вгору. Зате коли за хвилину до перешкоди під’їхав «Мерседес», шлагбаум злетів угору за лічені секунди.
На Майдані Микола показує мені ще один цікавий об’єкт – супермаркет «Billа», недавно відкритий у Торговому центрі «Глобус». Щоб потрапити всередину з Майдану, потрібно подолати цілий каскад зі східців, а це і для здорової людини – справа непроста. «Подивіться, як наша влада розбещує цивілізованих закордонних бізнесменів, – каже Микола. – У Відні чи іншому європейському місті «Billа» ніколи не отримала б дозволу на відкриття будь-якого об’єкта, якби не було створено всі умови для безбар’єрності. А в нас – будь-ласка».
Такими ж «недоступними» виявилися і офіс Київстару біля виходу з Пасажу та магазин брендового одягу для олімпійців навпроти, а також більшість закладів громадського харчування. «У нас для людей у візку не пристосовано ні дороги, ні банкомати, ні каси. От до «Євро–2012» усім демонстрували реконструйований стадіон «Олімпійський». Проте я там самостійно купити квиток не можу – не дотягнуся. У нас скрізь треба, щоб тебе супроводжувала інша людина».
А що ж у них?
Микола побував у 41 країні світу, з них у 31 – в інвалідному візку. Він доскіпливо вивчає досвід цивілізованих країн у ставленні до людей з особливими потребами.
«В усьому цивілізованому світі людина у візку – це нормальне явище, – стверджує Микола. – Перші роки свого життя вона проводить у візку, і в старості багато людей з хворими ногами пересідають у візок і ведуть активне життя. Недавно у мерії столиці Норвегії Осло архітектор із безбар’єрності промовила чудові слова: «У сучасному безбар’єрному середовищі те, що життєво необхідно для деяких, повинно бути зручним для всіх!». Там усе прилаштовано до того, щоб я у візку міг обходитися без сторонньої допомоги. У музеях, театрах, супермаркетах, готелях – скрізь є пандуси або спеціальні ліфти. А головне – скрізь є вказівники, які дають змогу орієнтуватися в просторі».
Відсутність вказівників Микола вважає ще однією серйозною проблемою безбар’єрності, хоча її вирішити дуже просто. За час нашої прогулянки Хрещатиком ми лише раз побачили знак людини у візку, і то біля непрацюючого ліфта. «У центрі єдине метро, куди можна заїхати, – це станція «Хрещатик», – каже Микола. – До неї з тротуару ведуть два пандуси (хоча вони досить круті, тому збоку варто ще поставити поруччя), але звідки мені про це знати, якщо я не місцевий? Так само і з «Мак-Дональдсом» біля метро – у нього можна заїхати з бокового входу, але про це немає жодного вказівника, а перше, що впадає у вічі, – високі сходи. На приміщенні Головпошти недавно з’явилися занижені вуличні таксофони, але на них теж немає жодного знака».
Схоже, для влади люди з інвалідністю та інші представники маломобільних груп населення – зайвий баласт. І тут єдиний вихід – об’єднати зусилля і почати вимагати того, що має апріорі бути забезпеченим з погляду і закону, і людської моралі.
До речі, перший прецедент уже стався – 12 липня, долаючи всі бар’єри, інваліди у візочках зібралися біля КМДА на акцію підтримки свого побратима Олександра Пустовойта, власника підприємства «Добрий шлях». Міська влада, попри домовленості, забирає його бізнес, який не тільки годує його родину та створює робочі місця для інвалідів, а й дає змогу Олександрові вже багато років допомагати іншим інвалідам, зокрема діточкам у візочках.
Як приклад такого дієвого єднання в США Микола розповідає про ситуацію з пам’ятником президенту Рузвельту в інвалідному візку, який з’явився у Вашингтоні у меморіалі, присвяченому цьому всесвітньо відомому політичному діячу, вже після його відкриття саме завдяки зусиллям американських інвалідів (спочатку – протестам, потім тиску та вимогам).
Сам Микола, якщо від владних структур не буде зрушень, збирається подавати на чиновників до суду. «У мене немає іншого способу змусити їх бачити в мені людину», – каже він.
Коментар юриста Національної асамблеї інвалідів України Олега Полозюка
«У нас немає проблеми безбар’єрності. У нас є проблема невиконання чиновниками законів України. Ті ж підйомники в підземному переході на Майдані Незалежності з’явилися 2010 року після реконструкції переходу, але, здається, крім демонстрації, жодного дня так і не працювали. Напередодні «Євро–2012» ми провели моніторинг, за результатами якого направили Олександру Попову скаргу. Проте нам сказали, що це питання – в компетенції Укравтодору, а там почали розповідати, що в них не передбачено вакансії людини, яка має обслуговувати ці ліфти. Виникає запитання: навіщо ця показуха? Навіщо витрачати бюджетні гроші на речі, які не працюватимуть? Ми зверталися з проханням встановити пандуси, обладнати світлофор для людей у візках на тому ж Хрещатику – глухо. Таке враження, що їх цікавлять лише проекти, на яких можна відмити гроші».