Нескорена Волинь

Донині офіційно вважається, що більшовики остаточно перемогли в Україні у 1921 році, після вигнання загонів Нестора Махна та розбиття Листопадового рейду Повстанської армії Юрка Тютюнника. Фактів, які свідчать про інше, начебто немає. Та документи радянських спецслужб, які боролися проти українського визвольного руху, говорять про те, що представники останнього протистояли окупантам до 1923-го, а подекуди й довше. Однією з найбільших підпільних організацій у той час була так звана Волинська повстанська армія, яка дія­ла на території Житомирщини 1922 року.

Партизани села Троща

Історія Волинської повстанської армії почалася тоді, коли по Україні рейдували загони Юрка Тютюнника. 1 листопада 1921-го один із таких загонів – Подільська група полковника Михайла Палія-Сидорянського – вступив у бій із кавалерією та піхотою червоних під селом Авратин.

Основна частина Подільської групи на чолі з підполковником Сергієм Чорним вирвалася з оточення ворога та попрямувала далі на північ шукати зв’язок із Тютюнником. Однак за Авратином, у районі села Мотрунки, червоним вдалося відтяти медичний околодок, віз із канцелярією та ще кілька груп українських вояків. Загалом відрізаними від своїх виявилися 30 піших (переважно беззбройних) та 10–14 кінних. Вони сховалися в лісі, й більшовицька кіннота їх не знайшла.

Поміж них був і поранений полковник Михайло Палій-Сидорянський. Зібравши кіннотників та добровольців, він вирішив пробиватися до Польщі. Решта вояків залишилася в лісі або розійшлася по домівках. Для цього партизани розбилися на трійки-четвірки.

ВУЧК було зрозуміло, що на Східній Волині почала діяти добре організована повстанська група і, щоб викрити її керівників, вдалася до перевіреного агентурного способу

У той час як група Сергія Чорного пішла на північ, четвірка Грунтенка попрямувала на схід і деякий час переховувалась у селі Карпівці. Там стало відомо, що поруч, у Трощі, мешкає козак Андрій Маслюк, вояк 4-го Київського кінного полку Армії УНР, учасник Першого та Другого зимових походів, який після бою під Авратином повернувся додому. Четвірка попрямувала туди, її радо зустріли Маслюк та інші селяни. Як виявилося, село було вкрай вороже налаштоване до більшовицької влади і просило українських воя­ків залишитись. У ньому також мешкав старшина Армії УНР Тимофій Мельник-Тарган, який на початку 1921 року нелегально повернувся з-за кордону і став засновником місцевої антирадянської організації. Від­­так Грунтенко з товаришами з’єд­нався з Маслюком, Мель­ником-Тарганом та іншими селянами в одну міцну партизанську організацію.

Вже у грудні 1921-го трощанські партизани стали здійснювати терористичні акти проти функціонерів більшовицької влади та її представників у навколишніх селах. Про них стало широко відомо в окрузі. На початку весни 1922-го до Трощі почали прибувати інші колишні вояки Армії УНР, яким вдалося уникнути радянського полону. Відтак у квітні 1922 року мешканці села організували повстанський штаб, на чолі якого став отаман Мельник, а його помічником було обрано Василя Грунтенка.

Об’єднання поліських підпільників

У травні до Трощі завітали гості – посланці від «командувача Волинської повстанської армії», щоб об’єднати зусилля в боротьбі з червоними. Як виявилося під час зустрічі, виникнення армії також було пов’язане з рейдом Юрка Тютюнника.

Під час розгрому Волинської групи останнього під селом Малі Миньки урятувався один з урядовців – інженер Опанас Петрик. Він дістався до Дідковичів, де під час походу групи Тютюнника затоваришував із місцевим мешканцем Лукою Костюшком. Той переховав його в себе. Поступово Петрик виявив, що майже всі жителі села антибільшовицьки налаш­товані. Рідний брат Луки Іван, який був священиком, познайомив Петрика з чоловіком своєї сестри – сотником Армії УНР Павлом Недашковським, який мешкав нелегально під іменем Борис Рейнер. Той був колишнім зв’язківцем Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Відтак Петрик, Костюшко та Недашковський взялися створювати антирадянське підпілля, виявляючи найбільш вороже налаштованих до більшовиків селян. Коли таких зібралася велика кількість, повстанці приступили до організаційної роботи.

Організація Волинської повстанської армії розпочалася 1 травня 1922 року. Того дня Панас Петрик наказом призначив себе її командувачем, а свого товариша Луку Костюшка – начальником штабу. Решта селян мали очолити польовий суд, різні партизанські дивізії та інші установи. Трохи пізніше командиром куреня гайдамаків «Помста» став старшина Іван Закусило. Цей курінь мав сформуватися при штабі армії та постійно перебувати у бойовій готовності, був названий у пам’ять про старшин та козаків Пов­станської армії Юрка Тютюнника, страчених більшовиками в місті Базар у листопаді 1921-го після поразки Другого зимового походу.

Трохи згодом Петрикові та іншим селянам стало відомо про партизанську терористичну групу, що перебувала в Трощах, і незабаром туди вирушили Лука Костюшко та його помічник Міхневич. Під час зустрічі Мельник згодився ввійти у підпорядкування Петрика й був одразу призначений командиром Полонської повстанської дивізії.

Щоб заявити про себе голос­ніше, група здійснила напад на залізничну станцію Чуднів, у якому загинув отаман Мельник. Після повернення до Трощі на місце останнього селяни обрали Длугопольського (він же став командиром Полонської повстанської дивізії), помічником – Андрія Маслюка, а начальником штабу – Василя Грунтенка.

Після об’єднання Волинської повстанської армії і трощанської групи їхні керівники вирішили налагодити зв’язок з урядом УНР в еміграції. У серпні 1922-го до Польщі було вислано козака Михайла Зубченка, який ще 1921 року напередодні походу Юрка Тютюнника не раз проводив сміливі розвідки на радянській території. Зубченкові вдалося зустрітися з деякими військовими, зокрема Леонідом Ступницьким, який за дорученням Симона Петлюри здійснював координацію поміж повстанцями Волині. Також посланець побував у таборі Каліш, де розташувалися залишки 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Саме він розповів воякам про долю обозу після бою під Авратином. Полковник Ступницький (майбутній начальник військового штабу УПА-Північ у 1943 році. – Ред.) на підставі наказу Головного отамана Симона Петлюри став куратором усіх справ, пов’я­за­них із Волинською повстансь­кою армією, зв’язковим від уряду УНР – сотник Леонід Гопанчук, у минулому командир одного з окремих загонів під час Другого зимового походу.

Чекісти вступають у гру

Більшовицькі каральні органи непокоїла ситуація, що склалася на Житомирщині. Керівництво ВУЧК розуміло, що тут почала діяти добре організована велика повстанська група. Щоб викрити її керівників та залучених до неї селян, радянські органи вдалися до перевіреного агентурного способу. До роботи були залучені найактивніші та найбільш перевірені сексоти з-поміж інтелігенції та освічених селян Полісся, які дістали завдання не тільки виявляти потенційно небезпечних осіб, а ще й «допомогти» їм в організаційній роботі.

Так, сексот на псевдо Бунц як «командир» насправді неіснуючої повстанської організації у Житомирі втерся в довіру до кількох місцевих інтелігентів. Один із них був його товариш по гімназії Олександр Гончаренко, колишній старшина Армії УНР, який, беззастережно повіривши своєму однокашнику, помандрував із ним до Трощі. Розчарований владою більшовиків, він щиро сподівався на продовження збройної боротьби за українську незалежність.

У Трощі Бунц виявив добре зорганізований та озброєний відділ із 20 осіб і спочатку злякався викриття, однак згодом завдяки Гончаренкові увійшов у довіру повстанців і став помічником отамана Петрика в організаційних справах. Після цього відразу призначив свого куратора по ВУЧК, агента Топольського начальником штабу Житомирської повстанської дивізії. Щоб здобути ще більшу довіру в Петрика, ряджені повстанці вчинили напад на більшовицького бухгалтера, якого зіграв один із підставних чекістів, відібравши в нього півтора мільйона рублів «на потреби організації».

А в штабі Волинської повстанської армії тривала жвава підготовка до антибільшовицького селянського повстання, призначеного на 1 жовтня. В Овруцькому, Коростенському та Ізяславському повітах розпочалася масова організація партизанських загонів, про що навіть стало відомо місцевим органам більшовицької влади. Сільські загони мали захопити Житомир і далі поширювати повстання в інших повітах Полісся. Дізнавшись про ці плани, керівництво ВУЧК наказало Бунцу за будь-яку ціну відтягти початок виступу. Сексотові вдалося вмовити Петрика спочатку провести нараду командного складу Волинської повстанської армії в Житомирі, щоб детальніше скоординувати дії. Однак на неї прибуло лише кілька командирів, переважно тих, які особисто знали агента й довіряли йому.

Тим часом радянське керівництво перекинуло додаткові війська до Овруцького, Коростенського та Ізяславського повітів і відправило звідти на схід усіх мобілізованих до лав РСЧА новобранців, щоб останні не долучилися до можливого повстання. У Житомирі планувався арешт учасників повстанського з’їзду. Та коли виявилося, що сюди приїхало лише шестеро осіб, ВУЧК віддала наказ про початок негайних арештів повстанців у всіх регіонах Східної Волині на підставі докладних списків, складених сексотами.

Провал організації

У ніч із 4 на 5 жовтня 1922 року ВУЧК розпочала масові арешти учасників Волинської повстанської армії. З допомогою ряджених повстанців-чекістів у Житомирі були заарештовані Василь Грунтенко, Іван Андрієвський, Михайло Зубченко, Кирило Онищук, Олесь Мороз, Іван Безверщук та Дацек-Кириленко.

Однак спіймати Петрика, Костюшка та більшість інших повстанців із Дідковичів радянським каральним органам так і не вдалося. Ось що про це згодом доповідало керівництво ГПУ УСРР у Москву: «В первую очередь тов. Голышев с небольшой группой сотрудников принял необходимые меры к ликвидации штаба ПВА, при чем ему удалось вызвать под предлогом якобы на съезд атаманов в Коростень Петрика и Костюшко, оставив для них засаду из 5-ти сотрудников. Благодаря трусости последних и колос­сальной физической силе первых, им, Петрику и Лукашу, удалось бежать из засады и предупредить, как потом оказалось, членов организации с. Дид­ковичи. После такой не­удачи тов. Голышев немедленно снял штаб Коростеньской дивизии и выехал с кавотрядом в Дидковичи, но в селе почти никого из мужчин не оказалось, тем более из членов организации, каковые проходили по агентурным сведениям…

Для поимки скрывающе­гося в лесу Петрика с группой 16 человек в том числе Лукаш, Куприенко Андрей Григорьевич, Михневич и др. был сформирован отряд под видом банды Маковского (сотенный куриня Наливайко), согласившегося принять в этом участие, уверяя, что ему удасться захватить упоминающуюся группу. Связь с бандой Петрика вскоре наладили, но ликвидировать ее не представлялось возможным, так как она шла все время лесными тропинками по направлению к Польской границе, прикрывая свое отступление группой из банды Гарася. Потеряв надежду уничтожить группу Петрика, мы решили уничтожить группу Гарася, причем удалось убить адъютанта Гарася и двух звязковых, захватив большую ком­­про­ме­тирующую пе­ре­пис­ку…»

Відтак, за радянськими даними, з усієї Волинської повстанської армії вдалося уціліти 16 повстанцям та Петрикові, який устиг дістатися радянсько-польського кордону. Більшовицькі каральні органи не виявили також сотника Недашковського, поручика Закусила та деяких інших активних членів повстанської організації.

Більшість осіб, які так чи інакше належали до Волинської повстанської армії, були заарештовані в перші дні спецоперації. Станом на 22 листопада за ґратами опинилися 505 осіб, серед них 67 представників інтелігенції, 22 – учнівської молоді, 10 священиків, 22 викладачі, 20 радянських службовців, 6 робітників, решта – селяни (з них 130, за радянським визначенням, «бідняки»). На підставі виявлених під час обшуків документів та зізнань затриманих арешти тривали аж до 5 грудня 1922 року, під час яких вилучено 85 гвинтівок, 65 обрізів, 3 револьвери, 1 автомобіль марки Fiat. Загалом у справі Волинської повстанської армії було заарештовано 720 осіб.

У березні 1923-го в Житомирі відбувся суд над учасниками Волинської повстанської армії. 111 з них були засуджені до страти. Зокрема, щоб залякати населення, Василя Грунтенка та кількох інших керівників повстанської організації повісили на одній із центральних вулиць Житомира. Ще частина померла за ґратами. Більшість заарештованих засудили на різ­ні терміни ув’яз­нення і тіль­ки невелику кількість звіль­нили.

Петрик і Костюшко після втечі з батьківщини зустрічалися із Симоном Петлюрою, а потім замешкали в Польщі. На їхню честь, а також у пам’ять про інших українських повстанців за наказом Головного отамана було запроваджено спеціальну медаль.