“Не пройшло й чотири роки”, – справедливо зауважує Микола Коханівський дізнавшись, що 18 червня у Шевченківському районному суді міста Києва має пройти останнє засідання у справі про пошкодження пам’ятника Лєніну на київській Бесарабці.
Чотири роки – не перебільшення. Інцидент з пошкодженням пам’ятника радянському вождю стався ще у 2009-му, проти ночі 30 червня. Того дня п’ятеро осіб – Микола Коханівський, Андрій Тарасенко, Олександр Задорожний, Богдан Франт та Іван Срібний – приставили до пам’ятника металеву драбину й за допомогою кувалди, зубила та молотка відбили Лєніну ніс та ліву руку.
Свої дії вони зняли на відео та згодом виклали на YouTube. “Ми ніколи не ховались, як ховаються руйнатори пам’ятників Бандері, пам’ятників справжнім героям України”, – підкреслюють хлопці сьогодні. Пояснюють: руйнуючи Лєніна, вони виконували наказ президента України “Про знесення пам’яток тоталітарного режиму”.
Прокурори мають зовсім іншу думку: дії націоналістів кваліфікують за ч. 2 ст. 296 КК України. Це хуліганство, тобто “грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом”. До того ж, вчинене групою осіб. За такі дії можна провести за гратами до п’яти років.
Особисті рахунки
На “останнє” засідання, призначене на вечір 18 червня, приходять не тільки підсудні, але й кілька десятків бажаючих підтримати чоловіків, численні журналісти, фотографи та оператори. Останніх до приміщення не пускають, посилаючись на розпорядження голови суду.
Поки представники ЗМІ намагаються з’ясувати відносини з охороною, суддя Павло Слободянюк швиденько розпочинає процес – надає кожному з підсудних можливість сказати своє “останнє слово”.
“Ми з побратимами пішли на цей крок абсолютно свідомо, – пояснює Микола Коханівський. – В мене є своя мотивація щодо цієї постаті, яка і дотепер, на жаль, стоїть на Бесарабській площі. У 1932 році від голоду загинув мій дядько. Також була репресована більша частина моєї сім’ї. Брати мого діда по матері змушені були вночі виїхати з села, позаяк наступного дня їх за те, що були куркулями, вивезли б до Сибіру.
Мого діда по батьку розстріляли у 1940 році. Він був, до речі, більшовик, але совєцька влада на це не зважала. Моя бабуся дізналась, що з ним сталося, лише після війни, тому що совєцька влада приховувала свої злочини…В мене з цією постаттю свої рахунки. Я помстився, як міг”.
Мають “свої рахунки” з Лєніним і інші підсудні. “Мої родичі були розкуркулені, – розповідає Олександр Задорожний. – До більшовицького режиму в мене як патріотична ненависть, так і особиста”.
Підсудні не вважають свої дії незаконними, позаяк виконували наказ президента про знесення пам’яток тоталітарного режиму. “На жаль, держава за всі ці 20 років не спромоглася розібратися з цими пам’ятниками. Вони досі, як ярмо, тяжіють над нашим народом, стоячи на центральних площах України”.
Ніхто не згоден і зі статтею, яку інкримінують націоналістам. “Наші дії ніяк не можна кваліфікувати як хуліганство, тим більше, з якимсь цинізмом і неповагою до українського суспільства. Навпаки – ми поважаємо українське суспільство”, – підкреслює Микола Коханівський.
Чотири роки та один день
Вислухавши підсудних, суддя обіцяє оголосити вирок на наступний день – 19 червня о 10:00. Втім, у цей час засідання не розпочинається – його переносять “десь на 11-ту”. Очікуючи на початок дійства у коридорі, сперечаються між собою хлопці, що прийшли підтримати “руйнаторів”. “Їм умовні терміни дадуть”, – каже один. “Ні, посадять…” – припускає другий. На виправдальний вирок не сподівається ніхто.
Близько пів на дванадцяту до зали суду, зрештою, доходить суддя Слободянюк. “Особлива зухвалість… свідки… частина друга статті 296”, – нерозбірливо бубонить він. За хвилину втомлюється та починає читати трішечки повільніше.
“Подібні вчинки є неприпустимими у цивілізованному суспільстві…”, – цитує суддя витончений вираз одного зі свідків у цій справі, охоронця кафе на Бесарабці. Зауважує, що, пошкоджуючи Лєніна, Микола Коханівський “співав якусь пісню, схожу на гімн”.
Пояснює: той факт, що пошкодження Лєніна відбувалось у центрі міста, “прямо вказує на протиставлення себе суспільству”.
До того ж, суд “має сумніви” щодо того, що підсудні виконували наказ президента про демонтаж тоталітарних “святинь”. Пояснення знаходиться просте: кувалда, яку вони використовували, не могла “в повній мірі забезпечити демонтаж пам’ятника”. Ймовірно, потрібно було орендувати бульдозер.
За пошкодження пам’ятника Лєніну, який на сьогоднішні не підлягає охороні держави та не перебуває ні в кого на балансі, Андрія Тарасенка, Олександра Задорожного, Богдана Франта та Івана Срібного засуджують до двох років з випробувальним терміном у два роки. Умовне покарання – три роки з випробувальним терміном у два роки – отримує і Микола Коханівський.
Із зали суду “руйнатори” виходять із посмішками на обличчі. Втім, з вироком вони не згодні. “Мотивом моїх підзахисних був демонтаж Лєніна, – підкреслює Сидір Кізін, адвокат п’ятірки. – І діяли вони не з мотивів неповаги до суспільства, а з поваги до мільйонів жертв комуністичного режиму”.