А далі вже політики, урядовці, бізнес-менеджери та журналісти можуть на всі заставки «крутити» ці портрети і робити належні висновки щодо практичних дій.
Соціологічна група «Рейтинг» вже кілька років відстежує громадські настрої українців; її недавні дослідження дають підстави окреслити узагальнений портрет «базового регіону» правлячої партії – Донбасу (Донецька і Луганська області) та зробити певні висновки щодо характеру цього регіону. Втім, тут не потрібні детальні коментарі – цифри у своїй сукупності надто промовисті.
Отже: згідно з даними всеукраїнського опитування, проведеного торік, у серпні 2012-го, «Рейтингом», саме на Донбасі найбільша по Україні частка людей, котрі не вважають себе патріотами – 18%. Ба більше: громадянами України там вважає себе лише 53% опитаних, а от радянськими людьми – 13% (власне, «совєтськими», бо ж опитування проводилося в регіоні російською мовою, а з наукового погляду «радянська» ідентичність – дещо інша, ніж «совєтська»: перший секретар ЦК КПУ автономіст Шелест був «радянською людиною», а його наступник, прислужник Москви Щербицький – «совєтською»). Виходячи з цих цифр, зовсім не дивними видаються й наступні: підтримує українську незалежність в регіоні 44%, проти неї – 31% (загалом же по Україні «за» – 62%, «проти» – 26%).
Але що цікаво: якщо в незалежній Україні хотіли б народитися 43% опитаних жителів Донбасу (це вже дані опитування, проведеного у лютому 2013-го), то в СРСР – тільки 5%. Перша цифра корелює з попередніми даними, а от друга… Цікаво, чому ті донбасівці, хто вважає себе «совєтськими людьми», не хотіли б народитися в СРСР? Утім, це питання до соціальних психологів. Тут же відзначу, що і ті 5% – найвищий по всій країні показник (загальні дані такі: в СРСР хотіли б народитися 2%, в незалежній Україні – 48%).
Читайте також: Як Донбас перетворився на совковий заповідник
Тепер візьмемо висліди загальнонаціонального опитування у березні 2013-го, в якому досліджувалися інтеграційні настрої українців. За приєднання України в перспективі до Євросоюзу виступає 50% опитаних українських громадян, проти – 41%. Підтримка ж утворення єдиної держави у складі України, Росії, Білорусі дає цілком зрозумілі обернені цифри: за – 42%, проти – 47%. У звіті «Рейтингу» чогось відсутня розбивка за регіонами з цих питань. Але є далі про ставлення до угоди про Асоціацію з ЄС та зону вільної торгівлі. Донбас дає такі цифри: «за» – 18%, «проти» – 59%. Можна уявити, якою високою є у цьому регіоні підтримка утворення єдиної держави з Росією та Білоруссю… І що цікаво: значне число опитуваних, як випливає з цифрових показників, не вважає створення єдиної держави з Росією втратою Україною незалежності. Знову робота для соціальних психологів…
А наприкінці травня були оприлюднені результати опитування, проведеного також у березні і присвяченого ціннісним орієнтаціям українських громадян. Загалом вони дають підставу для обережного оптимізму. Так, 59% опитаних вважають, що Україні скоріше не вистачає «сильної руки», ніж «демократії» (26%). Але водночас 42% респондентів вважає, що Україні скоріше не вистачає «більшої свободи слова», ніж «більшої цензури» (26%). А половина опитаних вважає, що Україні «потрібно розвивати ринкові відносини», тоді як 31% – «повертатися до планової економіки». Інакше кажучи, третина прихильників «сильної руки» одночасно виступає за збільшення свободи слова, а 40% – за подальший розвиток ринкової економіки; відтак можна стверджувати, що в їхньому уявленні «сильна рука» – це хтось на кшталт Шарля де Голля чи Маргарет Тетчер, здатний витягнути Україну з перманентної кризи і провести справжні, а не декларативні реформи.
Соціологами зафіксовані, крім того, чіткі й однозначні залежності: чим молодші респонденти, чим вищий їхній рівень освіти, тим у більшій кількості вони виступають за поглиблення демократії, збільшення свободи слова і розвиток ринкових відносин. Крім того, україномовні респонденти більш прихильні до думки, що країні не вистачає демократії та свободи слова, ніж російськомовні. Ті ж самі залежності і за етнічним походженням: росіяни, які є громадянами України, більше підтримують «сильну руку», посилення цензури та повернення до планової економіки, ніж етнічні українці.
Читайте також: Рецепти порятунку від "донецької науки"
А тепер погляньмо, як із цим усім на Донбасі. Відповідь «Україні не вистачає сильної руки» там дали 68% опитаних, «не вистачає демократії» – лише 14%. У таких орієнтаціях Донбас ділить першість по країни з південним регіоном. А от у прагненні посилення цензури Донбас – беззаперечний чемпіон: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» дали 43% респондентів (південний регіон – 33%, східний – 28%), тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів. Такі самі «чемпіонські» показники зафіксувала й відповідь на запитання про планову та ринкову економіку. 50% опитаних в регіоні – за повернення до планової економіки, і тільки 31% – за розвиток ринкових відносин (у південному регіоні, наприклад, попри всі місцеві «примочки», зворотна картина – 33% проти 45%).
І ще один штрих по соціологічного портрету як України, так і Донбасу, який дозволяє зробити це саме дослідження. 44% опитаних громадян не шкодують про розпад у 1991 році Радянського Союзу, натомість 41% шкодує. Маємо певний прогрес: у порівнянні з попереднім дослідження, проведеним наприкінці 2010 року, кількість тих, хто шкодує за СРСР, зменшилась з 46% до 41%, а тих, хто не шкодує – зросла з 36% до 44%. Соціологи вважають, що це пов’язано передусім із демографічними змінами, оскільки найбільшими симпатиками СРСР є люди старшого віку. Зафіксовані й інші залежності. Наприклад, жінки більше шкодують за СРСР, ніж чоловіки. Так само російськомовні респонденти та росіяни шкодують за СРСР більше, ніж українці. Чим вища освіта респондентів, тим менше ностальгії за Союзом. І що цікаво: 75% з тих, хто шкодує за СРСР, вважають, що Україні не вистачає «сильної руки», половина – хотіли б повернутися до планової економіки, 40% – посилити цензуру в країні. Натомість чверть «плакальників» виступає за поглиблення ринкових відносин та збільшення свободи слова. Не хочеться повторюватися, але знов-таки доводиться буквально волати про потребу залучити до аналізу цих результатів соціальних психологів, щоби вони порекомендували якісь методи масової психологічної терапії…
Донбас у цьому контексті виглядає цілком прогнозовано: тут жалкує за розпадом СРСР 57% опитаних (найвищий по країні показник), не жалкує – 21% (найменший показник по країні). Що скажеш? Так і хочеться дещо перефразувати популярну колись пісню: «Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – советский Донбасс». Відтак ті донбаські публіцисти, котрі палко обстоюють прогресивний характер свого регіону й ображають на інвективи щодо своїх земляків, мусили б краще якийсь час помовчати і помізкувати над соціологічними даними. Бо інвективи ці щодо більшості населення регіону є цілком справедливими.
Читайте також: Чи справді Донбас годує Україну?
А разом із тим усі ці дані в комплексі дають певні підстави не «мазати» весь регіон лише чорною (точніше, біло-синьою та червоною) фарбою. Адже близько чверті жителів Донбасу – притомні люди, нормально налаштовані, от тільки жодна українська опозиційна демократична сила так і не спромоглася використати їхній потенціал. Використати як у загальнонаціональних, так і в регіональних інтересах. Адже такі настрої та ціннісні настанови, які сьогодні панують у Донбасі (як бачимо, не безроздільно, але все ж панують) – це серйозна загроза не лише всій Українській державі, а й самим жителям «совєтського заповідника». Не буду детально розписувати комплекс цих загроз, це інша тема, зазначу тільки, що демонтаж цього «заповідника» і справді вимагає «сильної руки» – але руки, образно кажучи, демократичної та раціонально налаштованої. Чи знайдеться така «колективна рука», чи Донбас і далі стримуватиме економічний та політичний розвиток всієї України?