Кумедності цій обставині додав той факт, що на виступ Дель Рей збіглася чи не вся столична тусовка включно з політиками «першого ешелону», які мусили покинути свої зручні місця у VIP-зоні, щоб стійко витримати на ногах Ланині співи. Українська публіка не самотня у своєму зачаруванні цією співачкою, адже вона примудрилася протягом кількох років поставити на вуха чи не всю планету. Світовий «ланодельрейний» ажіотаж вкотре спровокував вічний дискурс на тему великої змови лейблів і затвердив подорож музичних трендів назад у часі.
Свій стиль седкор, або слоукор, Елізабет Вулрідж Ґрант (справжнє ім’я співачки) погравала ще з 11 років – саме відтоді, як сама розповідає, писала пісні, навіть у церковному хорі встигла поспівати (хоча це вже частина легенди) й так підсісти на алкоголь, що батько був змушений відправити її до школи-інтернату. Далі була участь у конкурсі. Виграти не вдалося, зате її почув продюсер Девід Кане, що допоміг із платівкою «Lana Del Ray», дебютною і наступною після міні-альбому «Kill Kill», який Лана випустила ще під іменем Ліззі Ґрант. Щоправда, навіть зусилля Девіда не допомогли: через кілька місяців «Lana Del Ray» просто прибрали з itunes. Далі вже трохи більш відома історія: саморобне колаж-відео на пісню «Video Games» – і весь світ уже знає псевдо співачки. За кулісами робота стилістів та іміджмейкерів із перетворення блондинки Ліззі на шатенку Лану одночасно з перевдягненням в елегантніші образи.
Участь пластичних хірургів підозрюється, але досі всіляко заперечується. І тут почалося: піар, чутки, розмови про батька, який чи то мільйонер, чи то ні. Спроби одягти їй на голову корону рятівниці поп-музики й паралельно інтенції спалити – щонайменше словесно – на імпровізованому вогні за «вбивство» тієї самої музики. Отже, публіка поділилася на тих, хто розповідав про справжність Лани, і тих, хто побачив у тому креативний спосіб мейджор-лейбла Interscope заробити, пропонуючи, як у супермаркеті, щирість у режимі товару. Утім, хоч би якими були ставка і стратегія менеджерів пані Ґрант, це працює. Втомленим від танцювального масового поп-продукту і відкритої сексуальності пропонують глибину переживань та простенько вбрану Лану. Крім скромності проекту «Лана Дель Рей» додають тьмяності в кольорах та пін-апу в образах. Кліпи наче старі фотокартки, зроблені «Полароїдом». Утім, тут Лана не першовідкривач, адже ретрошик в осучасненому варіанті започаткувала ще покійна Емі Вайнгауз і частково продовжила Адель. 1950-ті, 1960-ті, 1980-ті – байдуже, головне, щоб не 2010-ті. Що далі, то краще. Якраз для сучасних підлітків і трохи старшого покоління, які тільки чули про минулі часи, але не бачили на власні очі. Саме тому їм можна продати це в новій обгортці та з осучасненим саундом.
Основна тематика пісень Лани – бігти. Точніше, їхати. Не так куди, як звідки. Підліткова тема втечі разом з експлуатацією образу «живи швидко, помри молодим». Поряд, звісно ж, Він, заради якого лірична героїня ладна на все. Тексти для дівчаток, надто гарних, щоб справді стати поганими, і надто розумних, щоб на них подіяла «масова поп-музика», – так вони думають. Життя «одним днем» у тинейджерcькій версії з обов’язковою стильністю – обкладинка на «Born to die» і його «Paradise edition» просто-таки ідеальний хіпстерський «лук». Не те щоб претензія на останнє покоління. Але точно на втраченість. Ось він, особистий декаданс у напівтемній кімнаті, з домішуванням еротизму. Така собі погана дівчинка, яка має досить однозначні стосунки з гангстерами та байкерами, алкоголем, вкраденими поліцейськими автівками й бажанням натискати на газ, але при цьому примудряється лишатися витонченою, неспійманою, навіть без похмілля. Проте таке існування можливе лише в штучно створених комфортних умовах. Адже у відкритому середовищі вона досягла б неминучої кульмінації та розв’язки: врізалася б на повній швидкості, потрапила б до в’язниці або як мінімум прокинулася б із серйозним головним болем.