Та якщо спробувати провести паралель між революціями «арабської весни» і остатніми турецькими подіями, то між ними все ж існує певна відмінність. Частина цих революцій в арабському світі насправді була боротьбою проісламських сил зі світськими, але в тій чи іншій мірі, диктаторськими режимами.
У випадку ж Туреччиною відбувається все навпаки. Світські антиісламістські сили намагаються усунути від влади ісламістський уряд. І спротив молоді проти насильницької ісламізації набирає сили.
Цікаво, якою буде реакція на турецькі події президента Сполучених Штатів Барака Обами? Чи Обама так же швидко звернеться до лідера Туреччини з пропозицією піти у відставку, як це було свого часу з президентом Єгипту Хосні Мубараком?
Цілком очевидно, що в стратегічних інтересах Америки було б якби до влади в Туреччині повернувся світський уряд. Адже Вашингтон і Брюссель не раз давали зрозуміти, що продовження просування до членства в Європейському Союзі вимагає світської демократії в Туреччині.
Хоча Реджеп Ердоган не чекав на таку масову нелюбов до себе, проте видається, що соломинкою, котра зламала спину верблюду, стала заява прем’єра про захист нещодавно прийнятих антиалкогольних законів. Певно, що світськи налаштовані громадяни не вважають це головним питанням для Туреччини.
Бо у той час, коли шановані в суспільстві журналісти і вищі армійські чини знаходяться в ув’язненні, декретна відпустка для догляду за 3, 4 чи 5 дитиною становить всього 3 місяці, ісламісти купують голоси виборців в глибинці за мішки з вугіллям і продукти харчування.
Читайте також: Світ про протести в Туреччині: Ердоган сп’янів від влади
Стає ясно, що Ердоган не вірить у справжню демократію, за якої поважають права не лише ісламістів, а й світської більшості турецького населення. Для Реджепа Ердогана демократія є лише інструментом, маніпулюючи важелями якої, підтасуваннями можливо продовжити своє перебування у владі на необмежений термін.
Зрозуміло, що за таких обставин йому потрібно, щоб суспільство мовчало. Але б скільки прем’єр не намагався придушити інакомислення шляхом запроторення до в'язниць журналістів, це не спрацьовувало. Більше того, методи наслідного султана в правлінні державою, лише все більше відштовхували турків, а особливо молоде покоління, від антидемократичного прем'єр-міністра.
Турки є не настільки наївними, аби не розуміти, що на тлі досить скромних доходів більшості громадян країни, члени правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР) та її прихильники стали нині багатим і привілейованим класом.
А сам проект торгівельного центру, задля якого влада вирішила знищити зелений парк у центрі Стамбулу (після чого власне й розпочалися народні протести), почав розгортатися задля комерційних інтересів багатих підприємців, котрі тісно пов’язані з правлячою ПСР.
Турецький приклад наглядно показує, що утримання влади ісламістами у світській державі, якою була Туреччина до Реджепа Ердогана (як і до речі більшість режимів на Близькому Сході), не може тривати вічно. Адже зараз в Єгипті по суті революція все ще триває, і на підході зміна ситуації в Ірані.
Населення Єгипту на своєму досвіді вже побачило, що ісламістська влада не спроможна вирішити жодну з нагальних поточних проблем, а показна гіпертрофована релігійність не може змінити на краще життя пересічних громадян.
І головною причиною того, що «революція антиісламізації» набуває в Туреччині сили, стала насильницька ісламізація суспільства.
Власне, у турецьких протестувальників і не було великого вибору. Результати виборів весь час підлаштовувались на користь Партії справедливості і розвитку. Уся судова система та поліція жорстко контролюється членами ПСР, а сама Туреччина стала країною, де неможливо добитися справедливості, якщо ви не є членом, або ж прихильником правлячої ісламістської партії.
Коментуючи народний виступ проти свого режиму Ердоган на телевізійних екранах виглядає дещо ошелешеним. Явно, що він не чекав такої реакції з боку турецьких громадян. І думав, що силовими методами повністю контролює ситуацію в державі.
Можливо тут варто було б провести певну аналогію між Реджепом Ердоганом і десятим президентом Філіппін Фердинандом Маркосом. Здавалося, що не існує жодної можливості усунути диктатора, який правив вже 20 років на Філіппінах, від влади. Адже він контролював усі важелі влади. Його підтримували військові, він накопичив мільярдні багатства, а політичні противники були ліквідовані або вислані з країни.
Але чергове фальшування президентських виборів викликало народну революцію. Режим було зметено цунамі народного гніву і Маркос змушений був тікати з країни. То чи не мав би турецький прем’єр враховувати і філіппінські уроки?
Ердоган за час свого правління вже спромігся демонтувати значну частину надбань Ататюрка, і впевнено просував Туреччину до минулих часів. І в цій країні ніколи не може бути сучасного суспільства, якщо при владі й надалі залишатимуться ісламісти.
Уряд показав свої м’язи, намагаючись «нагнути» турецький соціум. Адже будь-які заходи мають опиратися на підтримку їх громадянами. Якщо ж турецькі лідери продовжуватимуть ігнорувати волю народу, то вони можуть в кінцевому підсумку бути ним переможені.
Не слід також скидати з уваги могутні турецькі збройні сили, які довгий час залишалися мішенню для уряду Ердогана. Вони з часів Кемаля Ататюрка виконували позитивну стабілізуючу роль в Турецькій державі, і перейшовши на бік повсталого народу, армія цілком буде здатною переломити ситуацію.
До приходу до влади Ердогана Туреччину вважали визнаним еталоном світської мусульманської країни. Але скільки ще країн мають впасти в радикальний іслам, перш ніж західний світ визнає, що сам іслам радикальний?
Адже в країнах, де гору взяли ісламісти, немає поділу на мечеть і державу, вони є одним і тим же. Ісламісти мають намір підпорядкувати собі увесь світ під владою ісламу і за законами шаріату. А над питанням, коли це станеться, вони постійно та цілеспрямовано працюють.
Зростаюча повзуча ісламізація турецької політики тривала вже не один рік. І ніяка заборона алкоголю не зможе спрацювати, як це не спрацювало раніше в Сполучених Штатах в часи Великої депресії, чи в СРСР за президенства Міхаіла Горбачова.
Продаж алкогольних напоїв просто переміститься в підпілля і стане надприбутковим бізнесом для тіньового сектор. У результаті чого Туреччина отримає значно більше неприємностей, ніж моральних дивідендів. Крім того, оточення Ердогана не врахувало того важливого фактору, що їх країну відвідує багато іноземних туристів. Тому антиалкогольний закон також здатен негативно вплинути і на туристичну галузь.
Коли релігія суміщається політикою і державою, то населення може сприйняти це, як загрозу для його свобод. І тут мова може йти не лише про демократію, а й про те, що ісламське право не має домінувати над правосуддям та справедливими і чесними виборами.
Крім того, сучасні світські турки не хочуть допустити того, щоб їхня країна перетворилася на подобу того, що вже відбулося в Єгипті, коли «Брати мусульмани» дорвалися там до влади. Світськи орієнтована частина турецького суспільства, і особливо молодь, хоче залишитися в ХХІ столітті.
Скоріше за все після першого дзвоника народного повстання Реджеп Ердоган не буде готовим до того, щоб подати у відставку і провести в Туреччині дострокові вибори. З усього видно, що він вже так «прикипів» до влади, що не хоче згадувати про долю Саддама Хусейна і Муаммара Каддафі.
Але якщо говорити про «здобутки» ісламістів, то Ердогану вже вдалося скасувати багато прогресивних демократичних світських реформ Ататюрка, на яких усі попередні роки, власне, і трималася світська та демократична Туреччина.
Права і вплив військових були урізані, а начальників штабів було замінено на ісламістів. Очевидно, що прогресивним світським туркам усе не подобається, але турецькі інтелектуали тепер не зовсім впевнені у тому, що армія може виступати на боці народу, як це було раніше.
На загал турки вже втомилися від 11 років правління цієї людини, яка не тільки веде себе, як наслідний султан, але й прагне дорівнятися до султанів за статками.
Бо на сьогодні Реджеп Ердоган є одним з найбільш високооплачуваних політиків у світі. Його послуги Турецькій державі обходяться $ 989 тисяч на місяць. Не говорячи вже про його особисті фінансові активи в $ 185 мільйонів, розкішні автомобілі, годинники і особняки.
Не відстає від Реджепа Ердогана і його син Бурак Ердоган, 1979 року народження. Він володіє персональною яхтою за $ 4 мільйони і розкішним особняком.
Турецькі ЗМІ і громадяни неодноразово критикували Ердогана за те, що президент Туреччини отримує лише $ 250 тисяч, а він майже в чотири рази більше. Ставлячи питання про те, що може Ердоган найбільший турецький лідер і новий Ататюрк?
Для багатьох він почав нагадувати подобу турецького Путіна. Адже розганяючи силою протести в Стамбулі і по всій країні, він явно порушує право на мирні протести, котре є частиною функціонуючої демократії і є законним. І його замашки самодержця не можуть сприйматися турками, як нормальна поведінка для прем’єр-міністра.
Ясно, що ті, хто отримує вигоду від функціонування існуючої системи в Туреччині, виступатимуть проти будь-яких народних протестів і ідеї створення нової системи. Але мудрі керівники мали б дослухатися до голосу народу і зрозуміти, що саме спонукало його на масові акції протесту. Бо ігнорування волі народу здатне його лише спровокувати до куди більш рішучих дій.
Проте, можна зробити припущення, що за виступами в Туреччині можуть стояти не тільки демократичні сили. Адже вони розпочалися у той момент, коли сусідня з турками Сирія знаходиться на стадії критичного переломного моменту. А ми добре знаємо, хто саме підтримує режим Башара Асада.
І якщо в Туреччині відбуватимуться внутрішні заворушення, то це не дасть змоги турецькому уряду розпочати військове втручання у сирійський конфлікт. Певно, що це лише один із можливих варіантів розвитку подій, однак його також необхідно враховувати при аналізі турецької ситуації.
Звісно, що насіння світськості посіяно глибоко в серцях турецького народу. І тканиною суспільства є кемалізм, а не радикальний іслам. Хоча Реджеп Ердоган скоріше за все, в більшій мірі, є не радикальним ісламістом, а консервативним мусульманином.
Однак, коли говорити про логіку в діях Ердогана, то вона не зовсім прослідковується. Бо якщо він впевнений у тому, що сирійці мають право протестувати і навіть взятися за зброю, виступаючи проти насилля свого уряду, то чому ж самі турецькі громадяни не мають права на мирні протести? І чи не є це явною ознакою сповідування Реджепом Ердоганом подвійної моралі?
Можна сказати, що турецькі демонстранти своїми масовими виступами показали, що вони не хочуть, аби їхня країна відкотилася у назад до ісламізму. І стала знову бідною, малоосвіченою, диктаторською шаріатською державою з радикальним мусульманським режимом.
Турецька молодь не бажає відмовлятися від надбань Ататюрка, вона любить інтернет, їй подобається світський спосіб життя, вона бореться за свої права говорити вільно і жити своїм власним життям, і мати свої власні переконання.