Здається, Росія навмисне провокує США, які досі воліли не втручатися у сирійську війну. І не виключено, що в такий спосіб Москва кидає виклик Вашингтону, підбиваючи його помірятися силами на сирійській території. У такому разі в американців залишається небагато варіантів можливих дій, найоптимальнішим із яких є знищення ракет після того, як їх буде вивантажено з російських кораблів. Перш ніж режим асадінів встигне їх розгорнути.
Хоча Сполучені Штати і заявили, що вони ще аналізують інформацію, котра надійшла з Ізраїлю про продаж С-300 і уникають прямих коментарів, однак, зважаючи на те, що ізраїльська розвідка нині є однією із найпотужніших у світі, ці дані, найімовірніше, відповідають дійсності. І якщо так, то це є прямим актом агресії Росії проти суверенної держави.
У такому випадку Кремль провокує і втручання Туреччини в події у Сирії, адже турецьке керівництво навряд чи спокійно спостерігатиме, як Росія знову починає диктувати свої правила гри на Близькому Сході.
Якщо ж плани путінців є більш далекосяжними, і надалі вони хочуть спровокувати військовий конфлікт між ізраїльтянами і режимом Асада, то росіянам не слід забувати про те, що сьогодні Ізраїль цілком здатен впоратися й із Сирією, й із Іраном.
На Близькому Сході ніколи не пануватиме миру, допоки Росія й Іран будуть здатні суттєво впливати на тамтешні події. Кровопролиття і страждання давно могли бути усунені, якщо б Москва і Тегеран посилено не продукували зло, видаючи його за «союзницьку» допомогу.
Хоча, як заявляють деякі проасадівськи налаштовані сирійські експерти: «Росія має право допомагати Асаду, бо це може принести стабільність до Сирії, ліквідує загрозу зриву крихкого та небезпечного балансу в найбільш нестабільному регіоні світу і створює морально-етичний та політичний паритет між Заходом і Росією».
Звісно, якщо розглядати питання з цього боку, то російська експансія на Близькому Сході цілком може сприйматися як шлях, вистелений суцільними трояндами.
Але тут виникає дуже цікава політична колізія. Адже зовсім недавно сам президент Владімір Путін наполягав на тому, щоб анулювати обіцянки Джорджа Буша-молодшого щодо розміщення в Польщі американської системи ПРО і елементів ПРО США в Чехії.
Тоді виходить, що за путінським міжнародним «правом» є країни, котрі можуть мати ракетні комплекси для самооборони, що дасть їм змогу «протистояти іноземній інтервенції», і такі держави, яким цього мати не можна за визначенням. У такому випадку рівень лицемірства путінської влади просто зашкалює.
Читайте також: Башар Асад став маріонеткою Росії
Скидається на те, що війна Асада з сирійським народом має чимало спільного з проксі-війнами (проксі-війна – війна, в якій дві держави воюють не безпосередньо, а використовуючи як сторони конфлікту деякі треті країни: своїх союзників (сателітів), надаючи рішучу допомогу фінансами, технікою, військовими кадрами чи радниками. – Ред.), що були поширені в часи холодної війни.
Путін грає у свою гру, маючи на руках певні політичні козирі. Він добре знає, що президент США Барак Обама хоче уникнути нової війни в регіоні після війни в Афганістані й Іраку.
Адже американці явно стомлені цими війнами і нині більше стурбовані станом власної економіки і створенням нових робочих місць. Тому нестися стрімголов до нового військового втручання аж ніяк не входить у плани вашингтонської адміністрації.
Щоб краще зрозуміти хід думок і дії Путіна, варто пригадати те, що він свого часу був резидентом КҐБ у Східній Німеччині, а КҐБ, у свою чергу, був гострим інструментом комуністичної партії і радянського уряду в холодній війні. Тому можна припустити, що сам президент Росії Путін так і не вийшов зі стану внутрішньої холодної війни із Заходом і перебуває у ньому досі.
Можна, звісно, багато говорити з приводу того, що Америка не виконала всіх своїх завдань під час проведення іракської кампанії. Але одним із позитивів війни США в Іраку стало те, що вдалося запобігти створенню ймовірного союзу Саддама Хусейна з Іраном після того, як американські війська увійшли до Афганістану.
Геополітика не допускає слабкостей. Тому Сирія має розглядатися ще й у контексті глобального ісламського джихаду і суперечок навколо ядерної програми Ірану. І не виключено, що відмова Сполучених Штатів втручатися ґрунтувалася на небажанні створювати у Сирії вакуум влади після падіння режиму Башара Асада.
Однак Росія й Іран немов би чекали на те, що США саме так і діятимуть. Але якби на початковому етапі конфлікту в Сирії Америка втрутилася, проголосивши про створення безпольотної зони над сирійською територією. А дрони (дрон – безпілотний літальний апарат військового призначення, різновид військового робота. У завдання автономних систем, створених для польоту, входить виконання місій, потенційно небезпечних для людини. – Ред.) бомбардуваннями вивели з ладу артилерію і танки, злітно-посадочні смуги і військові бази, відтак дезертирство військових пришвидшилося, режим Асада виявився повністю безсилим.
У такому разі громадянська війна в Сирії могла бути завершена ще рік тому, а Іран втратив би свою державу-клієнта, що дуже зменшило б його вплив на Близькому Сході. Тепер же Росія й Іран докладатимуть всіх можливих зусиль, щоб вирішити на свою користь результат конфлікту, підтримати Асада і закріпити свої домінуючі впливи в сирійському суспільстві.
Сучасна ситуація залишається не лише джерелом довгострокової нестабільності у близькосхідному регіоні, вона явно входить у протиріччя з американськими інтересами на Близькому Сході.
Аналізуючи ситуацію, можна сказати, що президент Джордж Буш-молодший зробив для майбутніх американських президентів неймовірну користь. Бо можна лише уявити, якою була б ситуація навколо Сирії й Ірану, якби іракський диктатор ще залишався при владі.
Не можна заперечити того факту, що військова кампанія в Іраку дорого обійшлася Америці. Однак результат був позитивним, а довгостроковий геополітичний потенціал – величезним. Адже втручання Саддама Хусейна у сирійські справи ще більше могло б загострити й без того критичну ситуацію.
Варто визнати, що два роки міжнародне співтовариство чекало, що Америка візьме на себе керівництво сирійською кампанією. Однак було розчароване. Росія й Іран також спостерігали і чекали. Вони знали, що Сполучені Штати значно перевершують їх обох разом узятих за потенційними можливостями. І це дещо стримувало їх.
Нині ж, коли ситуація ще більше заплутується, затримка з остаточним рішенням щодо допомоги сирійському народу додає іранцям і Путіну достатньо часу, щоб посилити свої впливи на Близькому Сході. Відкриваючи тим самим нову еру ненавмисних наслідків, яких можна було б уникнути.
Крім того, сучасні ракетні комплекси ППО С-300 є оборонною системою не лише для сирійських ракет, а й для ракет «Хезболли», які націлені і спрямовані на цивільні населені пункти Ізраїлю. А знаючи, що Ізраїль оточений ірраціональними сусідами, дуже легко спрогнозувати, що рано чи пізно ця «оборонна система» явно спрацює проти Ізраїльської держави.
Сирія є близькосхідним пішаком Росії, тому не дивно, що Москва готується найближчим часом поставити на її територію шість пускових установок і 144 бойові ракети, кожна з яких має діапазон дії до 150 км. Перша партія може бути доставлена до Сирії вже протягом трьох найближчих місяців, а вся операція має бути завершена до кінця 2013 року. І усе це задоволення обійдеться Башару Асаду в $900 млн.
Однак, беручи до уваги попередню історію Росії, все це не мусить викликати жодного подиву. Адже навпаки було б дуже дивним, коли б Москва сама намагалася допомагати тим у Сирії, хто прагне повалити диктатуру Башара Асада.
Давайте також не будемо забувати, хто такий Владімір Путін. Російський президент не лише поклоняється Сталіну, він бачить Росію лише тимчасово послабленою імперією, яка потребує якнайшвидшого відновлення свого колишнього статусу наддержави. Тому цілком зрозуміло, чому мир є останнім у списку путінських міжнародних пріоритетів.
Проте слід зрозуміти, чого хоче Путін, у той час коли і так очевидно, що довго Асад (навіть за такої великої підтримки Росії) не буде здатен утриматися на посаді президента Сирії. Але все це має свою внутрішню логіку, коли припустити, що Владімір Путін, всіляко відтягуючи падіння дому асадінів, готується до серйозного геополітичного торгу зі Сполученими Штатами і Заходом. Головною умовою якого може стати те, що якщо Росія нарешті таки «здає» Башара Асада і відступає з Близького Сходу (де нині її позиції й без того є доволі сумнівними), то натомість західний світ також має піти на суттєві поступки Москві.
Серед таких поступок буде заплющення очей на своєрідні «внутрішні» справи Росії, а головною стане, що Вашингтон і Захід мають змиритися з тим, що Російська Федерація повертає свій колишній вплив на пострадянському просторі. Насамперед це стосується України, яку Путін завжди вважав і вважає бунтівною провінцією Росії – Малоросією.
Тож Кремль робить спробу розіграти сирійську карту, намагаючись досягти перемоги на стратегічному для себе пострадянському напрямку.
Хоча, проводячи таку складну і ризиковану операцію, Росія не просто втратила свій шанс на новому Близькому Сході. Позиція Кремля в сирійському конфлікті постає у вельми непривабливому світлі. Росія за явно поганої гри намагається одночасно діяти на кількох головних напрямках. А чим це зазвичай завершується, відомо добре…