Деякі з представлених стрічок не є стовідсотково австрійськими, що вкотре підтверджує вже усталену орієнтацію тамтешнього кіно на копродукцію з Німеччиною, Францією, Британією, Нідерландами чи будь-якою іншою державою світу, яка забажала долучитися до спільного проекту.
Як і кінематографія всіх країн Центральної Європи (окрім Франції), австрійська базується у виробництві на глобалістських принципах, у яких головну роль відіграють фонди з простою системою розділення відсотків за підрахунком вкладів. Але якщо бізнесові та правові відносини – це чітке математичне рівняння без національної належності, то кінематографічна форма, стиль, настрій і тематичність у фільмах можуть мати щось питомо австрійське. Найвідомішими кінобрендами Австрії є фільми Ульріха Зайдля та Міхаеля Ганеке – обидва ці режисери впізнавані за своїми антиклерикальними, антипатріархальними та іншими «анти» й «контр» настроями і майже медитативним стилем. Повільність і холодність картинки разом із відлюдькуватістю героїв цілком можна було б назвати фірмовим знаком кіно зі зворотною адресою «Австрія».
Плюс гостросоціальна тематика і національна – вроджена чи набута – важкість та похмурість. Чудовий приклад – стрічка «Дихання» Карла Марковича, що два року тому здобула Гран-прі київської «Молодості», про «важкого» підлітка, який, відбуваючи термін у колонії, бажає знайти свою матір, щоб спитати її, чому вона його кинула. Або «Грабіжник» Беньяміна Гейзенберґа, де відомий марафонець має за хобі пограбування банків. Або «Міхаель» Маркуса Шляйнцера – історія про педофіла та його жертву, хлопчика, якого збоченець тримав у заручниках 10 років.
Звісно, не все австрійське кіно оповідає про проблеми психологічно-сімейного плану. Є й історичні драми (знову ж таки зафільмовані спільно з іншими країнами) на кшталт стрічки «Месмер» про засновника месмеризму, знятої канадським режисером Роджером Споттісвудом, чи «німецької трилогії» угорського режисера Іштвана Сабо про Австро-Угорську імперію. Проте національний стиль – це певна есенція, витяжка з великої кількості матеріалу. Чи буде дозволено нам її назвати «психологічна похмурість»? Моцарт із цим точно не погодився б, як і його поціновувачі, та після смерті композитора в Австрії відбулися страшні речі: розпад імперії, дві світові війни, скандали, кризи. Кіно на все це реагує, міняючись із часами і людьми.