У такий спосіб, як засвідчила низка голосувань 2 квітня, при належній мобілізації опозиційних депутатів (чого Тиждень не помітив минулого вівторка) цілком могли б знайтися голоси для відставки уряду Азарова, ухвалення закону про імпічмент, призначення виборів у Києві, скасування декотрих «реформ», як-от пенсійна, медична тощо. Наприклад, під час останнього голосування в раді опозиціонерам не вистачило якихось шести мандатів, щоб скасувати пенсійну реформу: за законопроект, який повертає для чоловіків вік виходу на пенсію 60 років і 55 – для жінок, проголосували 220 депутатів із 226 необхідних. Це при тому, що дев’ять опозиційних депутатів цього дня взагалі не прийшли в Раду.
Водночас очевидно, що основна загроза для влади полягала навіть не в ухваленні ініційованих опозицією рішень як таких, а в демонструванні факту, що нинішній парламент здатен ухвалювати рішення, проти яких виступають «правляча партія і президент», адже це піддало б сумніву їхній відповідний статус. Тут варто пригадати, скільки зусиль доклала ПР під час нещодавніх електоральних перегонів, щоб вибороти символічне перше місце за пропорційними списками, а потім арифметичну перевагу своєї фракції у Верховній Раді над опозиційними разом узятими.
Схоже, саме посилення політичного протистояння змусило режим піти на значні поступки КПУ у вигляді керівних посад на митниці, яку торік майже повністю очистили від людей Калєтніка, а тепер знову частково віддали комуністам. Крім того, влада почала активніше провокувати конфлікт у середовищі опозиції. Попри поки що невисоку ефективність ініціатив останньої – від блокування парламенту до «Вставай, Україно!» і акцій протесту з вимогою призначення виборів мера Києва, її лідери принаймні публічно демонструють і надалі єдність. А це позбавляє владу одного з основних аргументів для критики опозиційної альтернативи – постійного взаємопоборення. Важко прогнозувати, наскільки довго це триватиме, та наразі й Тягнибок, і Кличко (які ще під час попередньої виборчої кампанії так чи так критикували один одного) намагалися парирувати всі спроби підбити їх на кроки чи заяви, що могли б бути інтерпретовані як вияв непорозумінь або конфлікту між ними. Кличко взяв участь в ініційованій Яценюком і Тягнибоком акції «Вставай, Україно!» в Івано-Франківську, а його відсутність на аналогічних заходах у Тернополі та Чернівцях була публічно виправдана лідером «Свободи», котрий узявся доводити журналістам, що лідер УДАРу таки справді захворів, хоч би що там «намагалася вигадувати влада». Кличко, своєю чергою, досить дипломатично коментував власну співпрацю з націоналістами, відповідаючи на запитання в Україні й за кордоном.
Хоча попередні спроби розколоти опозицію жодних результатів не дали, влада постійно шукає нових варіантів провокування конфлікту в її середовищі. Приклад: збір підписів за звільнення з посади віце-спікера свободівця Руслана Кошулинського з підкресленими пропозиціями віддати його крісло представникові УДАРу чи «Батьківщини». Закидають тезу про вибори президента в один тур, що, ймовірно, мало б поглибити, згідно із задумом, боротьбу між лідерами опозиції, які вже заявляли, що в другому раунді підтримають будь-кого з партнерів, коли ті боротимуться проти Януковича. А от домовитися про зняття своїх кандидатур іще напередодні першого, вочевидь, буде значно складніше, що, зокрема, продемонстрували парламентські вибори в мажоритарних округах, особливо у столиці.
Критика й репресії з боку ПР зосереджуються на ВО «Свобода»: українців і Захід лякають фашизмом та дестабілізацією, активістів цієї політсили постійно викликають на допити. Водночас Яценюка відсувають на другий план. Однією з цілей може бути вирівнювання рейтингів опозиційних лідерів, щоб максимально знизити шанси на визначення найбільш прохідного серед них перед можливими президентськими виборами, а відтак зростає імовірність їх конфлікту.
Паралельно у ЗМІ, соціальних мережах та на інтернет-форумах активно педалюють думку про те, що відповідальним за вимушений союз регіоналів із комуністами є УДАР Віталія Кличка, який відмовляється від конструктивної співпраці з режимом Януковича на користь нарощення протистояння спільно з радикалами зі «Свободи». Натомість, мовляв, у разі взаємодії УДАРу з ПР можна було б не лише маргіналізувати КПУ й послабити антиукраїнське та авторитарне крило в самій ПР, а й створити фундамент для подальшої демократизації режиму, євроінтеграції, проведення необхідних реформ. Не виключено, що це лише початок ширшої кампанії, метою якої є протиставити «правильну» опозицію «неправильній», спалити за прикладом Сергія Тігіпка рейтинг Кличка.