Один із найімовірніших варіантів – Північна Донеччина. Це Краснолиманський, Слов’янський, Олександрівський, Добропільський та Артемівський райони, які мають мовно-культурну та електоральну специфіку на тлі решти області.
Мовно-культурне питання
За результатами перепису населення 2001 року, українську мову на Донеччині вказали як рідну 24,1% респондентів. Проте їхня частка по області розподіляється вкрай нерівномірно і зменшується з північного заходу на південний схід. Причому сім північно-західних районів мають велику перевагу україномовних (див. «Міф про російськомовний Донбас») До 1917-го Краснолиманський район і більша частина Олександрівського та Слов’янського входили до складу Харківської губернії, решта з україномовною більшістю – до Катеринославської губернії. Обидві були засновані на козацьких теренах відповідно Слобідської України та Запорозької Січі. Ці території заселялися українцями, а росіяни та представники інших етнічних спільнот з’явилися на них значно пізніше.
Капітан російської армії Ніколай Загоровскій у своїй роботі 1788 року «Топографическое описание Харьковского наместничества» писав про слобожанців таке: «Дух европейской людскости, отчужденной азиатской дикости, питает внутренние чувства каким-то услаждением, дух любочестия, превратясь в наследное качество жителей, предупреждает рабские низриновения и поползновения, послушен гласу властей самопреклонно без рабства. Дух общего соревнования препинает стези деспотизма и монополии».
Отже, мовні традиції та генетичне несприйняття «стезей деспотизма и монополии» певною мірою зумовлюють сьогоднішні особливості електоральної поведінки Північно-Західної Донеччини. Вони пов’язані з фрагментарним, але все ж таки значним у регіональному контексті рівнем голосування за сили, які позиціонують себе як національно-демократичні.
Голосування за опозицію
Результати голосування в Донецькій області на останніх парламентських виборах засвідчили, що в північних та північно-західних районах опозиційні партії мають сталу підтримку на рівні понад 5%. У Краматорську доходить до 9–10%. А ось починаючи з південної частини Костянтинівського району їм уже не вдається подолати п’ятивідсотковий бар’єр. Аналогічна ситуація спостерігалася й у голосуванні за Юлію Тимошенко на президентських перегонах 2010 року. Зрозуміло, 5–6% або навіть краматорські 9–10% – це не те, що може привести до серйозних політико-культурних зрушень у регіоні. Але з погляду нинішніх обласних реалій значущість тих відсотків досить висока. Ну а головне полягає в тому, що це не межа електоральних можливостей. Якби українська опозиція працювала в північних районах Донецької області на совість, результати голосування були б набагато вищими. Але вітчизняним «силам опору», як показує практика, зручніше вважати, що з Донбасом у них мало що вийде, тому краще використовувати згаданий регіон здебільшого як об’єкт критики, яка привертає симпатії певних кіл у решті регіонів України.
Робота з національно-демократичним потенціалом Північної Донеччини – завдання для нових українських політсил, які прагнутимуть адекватності й не матимуть упередженого ставлення до Донбасу та його демократичних можливостей. Передумови для успішності такої роботи є, і не лише національно-історичні та мовно-культурні.
«Північ Донецької області вирізняється й економічно-господарськими особливостями. Це місце зосередження сільського господарства регіону (разом із його західною частиною), а що ближче людина до землі, то більше вона схильна голосувати за націонал-демократичні сили, – зазначає донецький історик Валентин Краснопьоров. – Також є ще один надзвичайно значущий аспект. Північні території Донеччини – це велика концентрація виробництва, яке потребує висококваліфікованих кадрів. Здебільшого машинобудування, легка та хімічна промисловість. Цим північ і відрізняється від решти області. Тут немає шахт, териконів і металургійних підприємств. Звісно, останні не передбачають малокваліфікованої робочої сили, але все ж таки то не машинобудування. Звідси випливає важливий фактор освіти. Вказані економічні особливості північних районів Донеччини потребують значної освітньої бази. Приміром, тільки у Слов’янську зосереджені такі галузеві навчальні заклади, як хімічний, залізничний, аграрний, енергобудівний технікуми, авіаційний коледж, не кажучи про відомий педагогічний університет. Висока кваліфікація розвиває критичне мислення, зокрема в площині політичних поглядів».
«Нечто вроде гоголевского Миргорода»
Слов’янськ – один із головних центрів Північної Донеччини та колишнє місто Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії. У ХХІ сторіччі Антон Чєхов називав це місто «нечто вроде гоголевского Миргорода». А сьогодні, в лютому, у центрі Слов’янська біля будівлі міськради та пам’ятника ідолу все ще стоїть святкова ялинка…Перед входом до будівлі міськради міститься сучасно-європейський за духом і радянський за часом велосипедний паркінг… «Історичний матеріалізм» міського центру розбавляє Свято-Духівський храм… Поруч із головною площею міста на стіні недобудови молоді слов’янці досить високо виражають політ власних почуттів…
А що стосується політичної фігури Олексія Азарова, обраного до Верховної Ради за слов’янським округом, та Партії регіонів, то оцінки місцевих мешканців, із якими вдалося поспілкуватися авторові цих рядків, все ж таки не збігаються. Наприклад, пенсіонер Віктор Федорович (це не жарт) вважає, що син прем’єр-міністра багато зробив для міста в період виборчої кампанії, але зараз поки що тихо. «Від нової Ради я нічого не очікую, там бардак, хоча регіонали начебто борються за щось…», – каже тезка президента. А ось місцевий робітник Ігор Степанович песимістичніший: «Ну лавочки він (Олексій Азаров. – Ред.) зробив, вокзал відремонтували, але це ж усе за наші гроші… Від регіоналів навряд чи чогось можна сподіватися…».
А загалом у суспільно-політичному повітрі Слов’янська, як і всього Донецького краю, відчувається дух повного розчарування в нинішній владі та політиці. Але тутешня більшість і далі інертно та звично підтримує «своїх». І відбувається це багато в чому завдяки «чужим», які дуже рідко намагаються стати для Донбасу «не такими вже й чужими».