Публіцистика, попри позірну «легкість» цього жанру, все ж ставить перед своїми творцями низку серйозних інтелектуальних завдань, а отже, і покладає на їхні плечі рівнозначну відповідальність. Адже має справу 
з тими найнагальнішими питаннями, які саме зараз дискутуються в суспільстві, збурюють його і змушують кипіти якраз у цю конкретну мить. Тим паче це важливо в епоху змін, коли публіцистика має справу не з тактичними, а зі справді стратегічними, найфундаментальнішими речами. Саме про них і говорять молоді українські публіцисти Станіслав Федорчук та Остап Кривдик у своїх книжках «Демонтаж лицемірства» та «Ужоси» українізації». Бо ми ж, як видається, живемо в епоху постійних змін, коли цілі не визначені або принаймні не зовсім визначені.
Пікантності ситуації додає той факт, що Станіслав Федорчук походить із Донбасу, ба навіть є корінним донеччанином у сьомому поколінні.
А саме Донбас для решти регіонів України зараз є внутрішнім іншим – тим, від якого відштовхуються і якого не розуміють. Дехто навіть порушує питання про виключення його території з політичного тіла України, кваліфікуючи її як щось чуже і вороже «всьому українському». І неважливо для них, що саме з Донбасом нерозривно пов’язані імена Миколи Руденка, Олекси Тихого, Івана Дзюби, Василя Стуса, Івана та Надії Світличних, а також багатьох інших діячів, чиї заслуги перед Україною є більш ніж безсумнівними.
Тож не дивно, що перший розділ «Демонтажу лицемірства» Станіслав Федорчук назвав вельми промовисто – «Невідомий Донбас». Проте «проблема» Донбасу містить під собою дещо іншу, значно глибшу проблему – формування української політичної нації та зовнішніх впливів на зазначений процес. Цьому присвячені інші розділи книжки, зокрема «Пострадянська дійсність: коли історія вчить» та «Шаманські танці «Русского мира». Про це ж значною мірою ідеться в «Ужосах» українізації» Остапа Кривдика, а надто в її першому розділі з невибагливою і знову ж таки промовистою назвою «Стратеґічне». Бо на 22-му році незалежності ми і далі не знаємо, яку націю будуємо: політичну чи етнічну?
Яка з цих концепцій більше сприяє територіальній цілісності України, а яка розпалює міжрегіональну та міжнаціональну ворожнечу? Та, яка стверджує, що всі ми – українці? Чи та, за якою всі українці – лише ми, а решта зайві? І чи потребує така інтимна річ, як відчуття власної національності, фіксації в офіційних документах, як-от паспорт? Ці та багато інших питань порушує у книжці «Ужоси» українізації» Остап Кривдик. Не може їх оминути і Станіслав Федорчук зі своїм «Демонтажем лицемірства». Перший із них львів’янин, другий – донеччанин. Разом вони утворюють суголосся молодої української публіцистики.