Тиждень.ua: Які фільми Ви подивилися в рамках фестивалю?
– Після 9-ї вечора мав вільний час, тож відвідував будь-які два кіносеанси. Я встиг переглянути майже всю конкурсну програму короткого метру та одну конкурсну роботу Берлінале, а так здебільшого ходив на панораму.
Тиждень.ua: Чи Україна могла би бути на ньому достойно представлена?
– Ми можемо не гірше в Україні. Короткометражки, за естетикою зображення, за технічним виконанням, деколи поступались студентським роботам. Єдине – потужний ідейний меседж, те, про що розповідає сама картина. Наприклад, короткометражка 1970 року, яка пролежала в шухляді через режим, або артовий проект від художника.
Робота, яка здобула перемогу («Втікач» Жана-Бернарда Марліна. – Ред.), серед усіх відзначалася своєю етичною складовою. У ній ішлося про взаємини двох чужих людей. Друга історія, яка мені сподобалась, була про віру і покинутість Богом, – зроблена із використанням мінімалістичних засобів і знята одним кадром.
Тиждень.ua: Якими мають бути фільми з України, щоб вони потрапили до конкурсу європейського фестивалю?
– Вони мають бути чесні та йти від душі. Це єдина формула. Конкурс – це не більше, ніж вибір селекціонерів. Є група людей, які не оцінюють, краще, гірше чи ще якось. Вони шукають, якась тема фестивалю є для них дуже актуальною, і вони можуть не обирати короткометражки з суперісторією. А вже журі визначає ті, які найбільше відображають концепцію. Тому вибір – це лише питання фортуни. Тому не слід орієнтуватись на фестиваль. Це має бути максимальна правда, яка завжди буде оцінена. Не потрібно робити кіно заради нагород.
…Можна придумати формулу, за якою можна отримати нагороду на фестивалі -подивитись, що популярно. Але навіщо, якщо тобі це не болить?. Дістанеш ти одну нагороду, одразу буде зрозуміло, що в тебе максимальна кіномімікрія і ти можеш наслідувати. Але тоді наслідуй касове кіно, здобудеш гарні гроші, їздитимеш на хорошій машині. Фестиваль – це питання висловлювання й артового сприйняття.
Тиждень.ua: Що ще ви встигли побачити в Берліні?
– Я залишився на декілька днів після фестивалю і відвідав музеї. Ще мій друг і продюсер двох моїх фільмів Стас Данилишин поводив мене поверхами Берлінської кіноакадемії, де він зараз навчається. Вони дивляться класику – Антоніоні, Бергмана, Тарковського, Іоселіані – все з плівки. У них є спеціальні зали, щотижня відбуваються перегляди та прем’єри у великому залі робіт їхніх же студентів. У них нормальна копродукція з «Ля Фемі», телеканалом ARTE, різними кіношколами Європи. Це не просто академія, кіношкола, це звичайна кіностудія, яка хоче працювати як складова потужної кіноіндустрії, що є в країні. Це державна установа в центрі європейської культурної столиці, в центрі однієї з прогресивних кіноіндустрій. Їхні студенти їздять по обміну, мають свої кінофестивалі. Їхнє середовище активне.
Тиждень.ua: Чи ми можемо адаптувати цей досвід?
– Можемо. Слід щонайбільше їздити, якомога більше запрошувати гостей з інших країн до нас на майстер-класи, ворк-шопи. Наприклад, я в Україні пройшов двотижневу міжнародну кіношколу СНД, при Docudays шестиденний Dragon forum, пітчворк Вальдемара Дзики. Це дає великий поштовх, ти починаєш порівнювати свій досвід. Це так само, як займатись єдиноборством у підвалі, де тренується 10 людей. Треба їздити на змагання, спаринги, зустрічатись із іншими бійцями, лише в такому разі буде результат. Зараз я поїхав, щось ми з друзями організуємо, потім ще хтось поїде, ще більше організує. І так продовжиться процес.
Читайте також Третій пітчинг: українське кіно дорослішає
Тиждень.ua: Можемо ще трохи поговорити про твій фільм. Історія про народні традиції у селі – це автоматична відсилка на фільм Параджанова «Тіні забутих предків»? Є якась схожість?
– Ні, там нічого немає від «Тіней забутих предків». Я радий тому, що коли в нас була художня рада на кіностудії (Національній кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка – ред.), то мене більшість розкритикувала. Я думаю, це для мене найбільший комплімент від старшого покоління. Прекрасно, що в нас таке кіно було, але ми живемо зараз, і маємо робити інше кіно.
Тиждень.ua: На що Ви орієнтувалися, коли знімали «Маланку»?
У монтажі, в тому як ці історії з’єднані, на «Магнолію» Томаса Пола Андерсона. Знаєш, у мене в дитинстві вдома був плетений килим на стіні. Коли лежиш біля нього – то просто квадрати бачиш, коли лягаєш на кінець ліжка, то бачиш, що ті квадрати складаються в троянди, а стаєш посеред кімнати, розумієш, що це ціле полотно з відтінками та грою кольорів. Я хотів таким кіно зробити. На початку тобі показують точку, а тільки п’ята новела тобі дає можливість вийти на середину кімнати. Так вибудовували монтаж, це було нашим орієнтиром, щоб глядач до кінця фільму зрозумів усе в цілому.
.jpg)
Тиждень.ua: І глядачі зрозуміють?
Ми проводили фокус-групи чотири чи п’ять днів. Дуже багато ми витратили часу, щоб дізнатись, чи треба титри на деяких місцях. Дуже багато моментів, які для мене, як для автора очевидні, а для глядача – не зрозумілі. І так після фокус-груп у нас з’явились титри героїв – хто, що, чим займається – по-два рядки на кожного.