Ще до початку президентських виборчих перегонів у цій маленькій південно-кавказькій країні було зрозуміло, що цьогорічна президентська кампанія не несе в собі ані сюрпризів, ані якихось якісних змін. Нібито сам день голосування (18 лютого), а також передвиборча дистанція до нього має бути апогеєм напруги політичного життя у країні.
Однак сумнівно, що хтось взагалі звернув би увагу на перебіг цьогорічної вірменської президентської кампанії, якби на кандидата в президенти Паруйра Айрікяна не було вчинено замах, і він після цього чотири рази змінював своє рішення щодо фінальної дати проведення голосування. Однак суттєвого впливу цей інцидент на результати виборів не мав. Знову бачимо типову пострадянську картину: вихідний день виборів є, а самого вибору як такого немає.
Попри широку палітру політичних кольорів та аж семеро претендентів на пост президента Вірменії ще до фінального акорду президентських виборів соціологи пророкували близко 70% голосів чинному президенту Сержу Саргсяну.
І справді, за результатами голосування 18 лютого він отримав 58,64 % (861,167 тисяч) голосів виборців, що закріпило за ним президентське крісло на чергові п’ять років. На другому місці з 36,75% (539,672 тисяч) голосів опинився перший голова МЗС незалежної Вірменії Раффі Ованесян. Третім з величезним відставанням іде екс-прем’єр Грант Багратян, який набрав всього 2,15 %. Решта кандидатів, зокрема лідер партії «Національне самовизначення» дисидент Паруйр Айрікян , керівник Radio Hay політолог Андріас Гукасян, епосознавець Вардан Седрикян та екс-голова МЗС невизнаної Нагірно-Карабаської республіки Арман Меликян — всі разом отримали близько 2,5 % усіх голосів виборців.
За інформацією France Press, місія спостерігачів ОБСЄ вже ствердно висловилася, що на виборах президента Вірменії, принцип змагальності та реальної конкуренції не був забезпечений повною мірою. «Подібних за об’ємом та якістю порушень виборів я не пам’ятаю, нинішні президентські вибори не порівняти з попередніми за масштабом фальсифікацій», — висловився прес-секретар виборчого штабу кандидата Раффі Ованесяна Овсел Хуршудян. Як повідомляє інформагенція АрмІнфо, з ранку 19 лютого у центрі Єревана під будинком ЦВК почалася безстрокова багатотисячна акція протесту проти фальсифікацій результатів виборів.
Серж Саргсян – це президент, переобраний меншістю вірменів. На цьогорічних перегонах вірменська діаспора, а також ті з вірмен, хто на момент голосування перебував закордоном, були автоматично позбавлені права волевиявлення. Проголосувати закордоном електронно було дозволено хіба що вірменським дипломатам і членам їхніх родин. Варто відзначити, що за часів другої виборчої кампанії Роберта Кочаряна у 2004 році такої норми застосовано не було. До того ж ті вірмени, які більше часу проводять закордоном, найчастіше підтримують кандидатів з проєвропейським і демократичним спрямування, як-от Раффі Ованесяна на цьогорічних перегонах.
Отже, Саргсян посідає найвище крісло Єревана не тому, що його дійсно обрала більшість громадян Вірменії, в якій вже звичним явищем стало жити за умов низької легітимності влади. Це типовий випадок, який можна спостерігати на пострадянському просторі, коли країною керує обраний на більш-менш вільних виборах, однак непопулярний глава країни.
Повернення силовика
Президентські вибори 18 лютого можна охарактеризувати як технічні, оскільки у чинного президента Вірменії Сержа Саргсяна не було реальних суперників, які могли б бути реальними його конкурентами. Причиною такої ситуації стала відмова кількох парламентських партій від висування своїх кандидатів. Зокрема, потрібно відзначити той факт, що перший президент незалежної Вірменії Левон Тер-Петросян, який 2008 року очолив опозиційний рух, цього року не висунув свою кандидатуру на пост глави країни. Саме на нього радикальна вірменська опозиція покладала свої найбільші надії, однак цей політик перестав з’являтися на публіці ще до виборів у парламент на початку травня минулого року, і не ризикнув взяти участь в парламентських перегонах.
Очікування, що лідер «Процвітаючої Вірменії» олігарх Гагік Царукян кине виклик Сержу Саргсяну, також не виправдалися. Власне, вектор зовнішньої та внутрішньої політики партії Царукяна та «Республіканської партії», головою якої є чинний глава Вірменії, багато в чому збігаються, зокрема щодо питань розвитку та поглиблення вірмено-російських стратегічних відносин. Партія до останнього зберігала інтригу, чи буде таки висунуто її кандидата на президентських виборах. Фінальне рішення виявилося негативним. Мало того, ця вірменська політсила, глава якої є вагомим бізнес-партнером попереднього вірменського президента Роберта Кочаряна, зайняла вичікувальну позицію. Офіційно «Процвітаюча Вірменія», яка є другою за кількістю місць парламентською силою країни, відмовилася підтримати жодного кандидата на найвищу державну посаду. Проте обіцяти – не значить одружитися. Лишень півроку тому згадана партія разом з провладною Республіканською партією Вірменії, якій належить половина місць у вірменському парламенті, та партією «Орінац єркір» входила до складу правлячої коаліції, обіймала міністерські портфелі та крісла. І хоча політична партія Гагіка Царукяна в подальшому вийшла з провладної коаліції, відмовилася від міністерських посад, оголосила себе «конструктивною альтернативою», є всі підстави вважати, що це сталося під орудою фактичного керівництва країни.
Цілком логічно, що будь-яка політична сила, яка декларує свої самостійні прагнення, свій внутрішній і зовнішній політичний курси, буде намагатися отримати у свої руки ті важелі і кнопки, які дозволять досягти їй поставленої мети. У випадку Вірменії найголовнішим важелем є президентське крісло. Відмова Гігіка Царукяна, а фактично Роберта Кочаряна, тінь якого витинається з-за плеча в цього вірменського бізнесмена, від президентських перегонів – це пряме розходження із заявами з парламентських трибун. І справа не у ефективності та збалансованості політики та дій Сержа Саргсяна під час його попередньої президентської каденції, як то стверджують російські політичні аналітики. Не треба забувати, що президент Саргсян є силовиком з багаторічним стажем, який з 1993 року і практично до початку своєї першої президентської каденції обіймав низку посад у силових відомствах, зокрема був міністром оборони, начальником Управління держбезпеки та керівником вірменського МВС. Він явно знав, яким чином можна «домовитися» з найсильнішими політичними опонентами, аби ті не чинили йому перепон у здобутті президентського крісла.
Як цього і варто було очікувати в разі перемоги Сержа Саргсяна, фактично відбулося за українською чи грузинською моделлю зміцнення вертикалі влади, яка спрацьовує у більшості пострадянських країн. Новий-старий президент знову отримав в свої руки найголовніший важіль руху і керівництва у Вірменії, і тепер саме від нього залежить, куди ця країна рухатиметься протягом його наступної каденції. Так, дійсно, щойно переобраному президентові Вірменії вдалося втримати провладну більшість, проте це аж ніяк не значить автоматичного поліпшення соціоекономічного становища у країні, або зняття її зовнішньополітичної блокади. Актуальними залишають питання розв’язання питання статусу Нагірного Карабаху та недопущення вирішення цього питання між вірменами та їхніми сусідами-азербайджанцями шляхом збройного конфлікту, примара якого не полишає обидві сторони понад 20 останніх років.
Другим важливим питанням залишається міжнародне врегулювання та надання певного статусу геноцидові вірмен, столітня річниця якого припадає на 2015 рік. Іншою важливою проблемою є призупинення масштабної міграції вірменів зі своєї країни закордон. Нині фактично близько 11 млн вірменів мешкає поза межами батьківщини, і лише близько 3 млн — у Вірменії. Практично кожний вірменський президент обіцяє вирішити ці питання, однак за останні 20 років незалежності країни особливих зрушень не відбулося. До цього часу не відкрито закритий Туреччиною у 1993 році вірмено-турецький кордон та не поновлено дипломатичних відносин між двома країнами. До того ж Вірменія увесь час балансує у стані дуже хисткого миру з Азербайджаном у питанні невизнаної республіки Арцах. Отже, час спливає, вірмени й надалі продовжують жити у вже звичному для себе дискурсі ворожнечі щодо Азербайджану та Туреччини, який, як здається, перетворився на офіційний і напівміфологізований, а реальні проблеми як були, так і залишаються у підвішеному стані. Принциповим питанням є, кому насправді вигідний такий стан речей, фактичний південно-кавказький «пороховий погріб», маніпулятивне дишло, яке тримає в напрузі не лише сусідів Вірменії, а й ЄС, США та Росію.
На Москву та Тегеран рівняйсь!
Вірменським політикам на найвищому рівні часто закидають, що вони зловживають принципом комплементарної зовнішньої політики, коли офіційний Єреван співпрацював з усіма, з ким лишень можна було. Однак останнім часом Кремль все більше і сильніше натякає вірменській владі про те, що нарешті прийшов час остаточно визначитися, зробити вибір між Заходом і Росією, тобто ЄС та ЄАТ.
Це правда, що більшість потужних політичних центрів світу від Вашингтона та Брюсселя до Москви і Тегерана незадоволені політикою вірменських лідерів. Політика «сидіння на двох стільцях» дозволила свого часу проігнорувати російський тиск визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії, а також отримати від США своєрідний мовчазний дозвіл на той рівень взаємодії з Іраном, який існує нині. Фактично увесь периметр вірменського кордону нині, за виключенням контрольно-пропускного пункту Верхній Ларс на грузинсько-вірменському кордоні, та невеличкої ділянки межі з Іраном є блокованим. Міжнародні вантажі, які мають потрапити до Вірменії, прибувають спочатку до південного іранського порту Бендер-Аббас у Персидській затоці, а далі прямують на північ, до Вірменії. Фактично Іран є важливими для економіки Вірменії логістичними воротами, закриття яких поставить під питання виживання цієї країни як такої, коли вона перебуває не в найкращих відносинах із Туреччиною, Азербайджаном та Заходом. Також Іран – це енергетична підвалина вірменської економіки, яка не має жодних паливних копалин. За твердженням міністра енергетики Вірменії Армена Мовсесяна, понад 80% нафти і газу країна отримує з Ірану, освоюючи інвестиційний пакет вартістю понад 450 мільйонів доларів.
Своєрідна заслуга Сержа Саргсяна під час його першої президентської каденції – це візит президента Ірану Махмуда Ахмедінеджада до Єревана у грудні 2011 року та міністра енергетики цієї ісламської республіки Махмуда Намджу у жовтні 2012 року. Важливою для вірменської сторони є ціна питання таких переговорів, бо йдеться про зведення ірано-вірменського нафтопроводу.
За минулий рік Серж Саргсян як мінімум тричі відвідав іншу стратегічно важливу для себе світову столицю — Москву. Таких офіційних візитів було як мінімум три — у червні, серпні та грудні, зокрема було проведено зустріч із російським президентом Владіміром Путіним. Питанням є не лише членство Вірменії у ОДКБ з огляду на присутність російських військових части в Гюмрі, а й її можливий вступ до Митного союзу протягом наступних п’яти років. У грудневому інтерв’ю для телеканалу Росія 24 Серж Саргсян оголосив про незмінність здійснюваної ним політики зближення з Кремлем: «Ми завжди виступали за будь-які інтеграційні процеси на пострадянському просторі. Єдиний економічний простір тут не є виключенням. Тому ми нині вивчаємо процеси, які тут відбуваються…Усім зрозуміло, що економічна інтеграція – це великі ринки., звільнення від бюрократії на кордонах, безмитна торгівля, що це вигідно всім. Через це ми ніяк не можемо відмовитися від цих процесів, і швидко ратифікували договір про вільну торгівлю в СНД. Питання членства Вірменії у Митному союзі – це перспектива найближчих п’яти років».
З активних дій у переговорному процесі з Росією та Іраном наприкінці своєї першої президентської каденції чітко зрозуміло, що віддавати президентське крісло, де ще можна посидіти і другу каденцію, він не збирався аж ніяк. Його перемога на нинішніх перегонах чітко засвідчила, що Вірменії й надалі, щонайменше найближчі п’ять років, не змінюватиме ані усталеної зовнішньої політики, ані демократизується. Фактично голос опозиції у Вірменії придушено. Наслідки такої політики можна буде відчути вже достатньо скоро. Варто також звернути увагу на те, що серед претендентів на президентське крісло не було жодного реального кандидата, молодшого за 50 років. Отже, совдепівська традиція й надалі рясним цвітом буяє серед вірменського політикуму. З високим рівнем міграції освіченої молоді ця країна ще надовго зависне у сірій зоні пострадянскості, що, враховуючи її геополітичний статус, може закінчитися вельми трагічно.