Водночас жінка не помічає, що її власний син ультраправий уже понад 10 років. Щоправда, коли кілька тижнів тому Дмитро прийшов додому з розбитим обличчям, припустила, що люди, які напали на нього на вулиці, «переплутали» хлопця зі скінхедом. Адже той голить голову під нуль…
Важкі військові боти, лиса голова, божевільне обличчя, на вигляд – років 15, брак клепки в голові чи бодай освіти – приблизно так уявляють собі скінхедів пересічні громадяни. Насправді ж сьогодні все значно складніше. Серед них є люди з вищою освітою, керівники установ, бізнесмени, викладачі, батьки дорослих та не дуже дітей, чоловіки та жінки… Вони давно вже вдягаються так, що перехожі їх не вирізняють. Хоча раніше було інакше.
Як усе починалося
«У році 1992–1993-му був у мене друг Сашко, його тато працював капітаном далекого плавання. Ми знайшли у нього вдома журнал Time, у якому трапилася стаття англійською. В ній ішлося про ультраправих та інших скінхедів», – згадує 32-річний Юрій. Тоді він уперше дізнався про те, що згодом стало складовою його життя.
Читайте також: В Україні більше немає скінхедів
Попри поширену думку, скінхед – це не синонім слова «расист». Ця субкультура дала світу не лише ультраправих, а й інші пагони: традиційних скінів, для яких головне – музика, а не політика, шарпів, рашів тощо (детальніше див. словник). Але в наших широтах більшість уподобала саме радикальне праве крило. «Рух правих скінхедів поступово формувався з представників інших субкультур: панків, різних «волохатих», металістів… і, певна річ, футбольних хуліганів, хоча таке поняття ще було доволі розмитим. У нас паралельно з’явилися перші «поголені», які прийшли до цього руху через панк, і перші скіни, які з’явилися на футболі, як я та мої «колеги». Наш одяг дивував людей. Особливо весело було, коли, ще не розуміючи, хто ми, гопники починали чіплятися, позаяк сприймали нас як якихось неформалів. І несподівано жорстко отримували по шиї. Вони потім довго думали: що це було? Ми були злими! Щодня хтось діставав від нас у пику», – розповідає 28-річний Костянтин.
україна не росія
«Хтось дістав у пику» так і залишилося фактично межею насильницької діяльності більшості українських ультраправих. За всю історію руху в країні гучні випадки, на щастя, можна перелічити на пальцях. Наприклад, побиття рабина й сина головного рабина та розбиті вікна київської синагоги після футбольного матчу у 2002 році. Тоді одного з учасників погрому визнали організатором нападу та засудили за ст. 161 КК – розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Неабиякого резонансу набуло й підняття прапора зі свастикою над трибунами під час матчу «Динамо» – «Карпати» у 2008-му. Скінхедам приписували й скоєння кількох вбивств іноземців, але довести їхню причетність украй важко, як і загалом говорити про реальну кількість умотивованих расовою ворожнечею злочинів в Україні. Вчинені проти іноземців, за винятком представників країн СНД, злодіяння (вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство) в нашій країні дуже рідко кваліфікують як злочини на ґрунті ненависті – менш ніж у 10% випадків.
«Коли ми були малими і дурними, ночами блукали вулицями в пошуках іноземця, якого можна було б побити, – зізнається 26-річний неонацист Л. – Грали у так званий білий патруль… Жертву ми знаходили не завжди. Та й били не жорстоко – могли дати під дупу й сказати, щоб їхав додому». Сьогодні він упевнений: такі дії взагалі «погоди не роблять». Сенс він бачить не в застосуванні фізичної сили, а в суспільних акціях, пропаганді консервативних поглядів та здорового способу життя, можливості встановити жорстку міграційну політику в державі.
Тоді як в Україні на зміну спонтанним вуличним нападам прийшло усвідомлення поміркованіших і цивілізованіших дій, ультраправі сусідньої Росії, навпаки, значно радикалізувалися не в останню чергу через те, що проблема мігрантів для РФ є гострішою. «Часи змінюються, – розповідає один із російських неонацистів. – Необдумані «акції» посеред міста вдень відійшли в минуле, адже їхнім результатом можна назвати хіба що майже однозначне ув’язнення учасників. Справжнє майбутнє нашого руху – терористичні партизанські осередки та самостійні бойовики, які ведуть війну з ворогами раси. Це БТО Боровікова – Воєводіна, «Спас» Корольова, НСО-Північ, «Орловські партизани» та багато інших відомих всім людей такого складу. І, що ще важливіше, тих, чиї імена сьогодні ніхто не знає…» Так, наслідками діяльності згаданої Бойової терористичної організації Боровікова – Воєводіна стали сотні побиттів, розбої, сім доведених вбивств, зокрема корейського студента, у кишені якого залишили 70 тис. рублів, та вченого-антифашиста, який відправив за ґрати чимало пітерських ультраправих. Окрім власне «бойовиків» є в середовищі російських скінхедів й ідеологи, які намагаються повернути расизм в русло політики. Міхаіл Валяєв із політичного проекту «Право-Консервативний Альянс» упевнений: у країні, більша частина населення якої може «похвалитися» побутовим расизмом, ультраправі партії мають неабиякі перспективи. Утім, наразі в РФ переважає все ж таки радикальний підхід із застосуванням фізичної сили.
Якщо в Росії більше насильства, то в Україні, на думку самих представників скінхедівського руху, більше «цивілізованих» перспектив. Заради останніх перебрався із Санкт-Петербурга до Києва 24-річний ультраправий Іван: «Причини мого переїзду можуть видатися дивними пересічній людині, – зізнається він. – Мене дуже тішить відносна етнічна чистота населення України порівняно з більшістю російських міст. А також його політична й соціальна активність. Я не дивлюся на вашу країну крізь рожеві окуляри. Але впевнений, що тут можна домогтися жорсткішої міграційної політики».
Leaderless resistance, опір без лідера, – одне з визначень системи існування ультраправих у всьому світі. Україна, на перший погляд, підпадає під нього. Бо в системі ж, де роль відіграє лише самовизначення, погляди двох ультраправих можуть кардинально різнитися. Гітлерівський націонал-соціалізм на теренах СНД нерідко називають фашизмом. Остання ідеологія, італійська, теж украй права. Але є чимало відмінностей, зауважує Євген, – він вважає себе послідовником фашизму: «Нація не є раса, – цитує хлопець слова Беніто Муссоліні. – Але триваюча в історії група». Тому Євген, наприклад, не має негативного ставлення до розкритикованої кількома свободівцями напередодні «Євробачення-2012» Гайтани. «Треба радіти, що неетнічні українці вивчили українську мову й щодня нею послуговуються, принаймні публічно, на відміну від величезної частини населення, яка за кілограм гнилої гречки продасть не те що власне сумління, а й країну. Найперший ворог, на мою думку, – нинішня влада, яка не хоче облаштувати нормальний східний кордон, а краще витратить гроші на ремонт у «Межигір’ї», ніж на створення підрозділу з боротьби із нелегальною еміграцією».
Не всі погоджуються з такою позицією. Серед закликів деяких расових «пуристів» можна почути пропозиції щодо депортації всіх нечистокровних українців: «Якщо мігрантів не хоче ЄС, чому їх мають приймати українці? – обурюється Ігор. – Чим їх засилля обернеться, можна побачити на прикладі того ж таки Євросоюзу, особливо Англії та Франції. Тому вихід із такої ситуації – примусова депортація без варіантів».
В опозиції до лібералів
«Нам дісталася багата ідеологічна спадщина від поколінь, які боролися за Українську державу. Водночас зараз дуже часто можна побачити псевдолідерів, які по-різному трактують ідеологічний спадок, виривають із контексту тези, зосереджують увагу людей на другорядних питаннях, чим розколюють українців і сіють ворожнечу між ними. Усі, хто прагне української України, мають насамперед об’єднатися, усвідомити, що вони брати і сестри по крові» – розмірковує львівський скінхед Хаммер. На його думку, ідеологічна єдність – важливий етап розвитку ультраправих: «Треба вдосконалити та вивести на сучасний рівень те, що вже є. Маємо приклад численних патріотичних організацій, які так захопилися змінами, що самі не помітили, як перетворилися на ліберальних угодовців».
Справді, ультраправе середовище в Україні нині рухається переважно у двох напрямках: до лібералізації та до маргіналізації, паралельно підживлюючи поміркованіші політичні рухи, музичні субкультури та осередки футбольних фанатів. «Як така субкультура скінхедів у сучасній Україні якщо і є, то хіба що на стадії загасання. Її пік давно минув, і зараз ми можемо бачити її відголоски, до того ж переважно в регіонах або на околицях столиці, – пояснює соціолог Ольга Худецька, яка вже чотири роки системно досліджує ультраправих та футбольних хуліганів. – Субкультурність – це не лише ідейні переконання чи світоглядні принципи, а й зовнішній вигляд, спільна музика тощо. Можна припустити, що цілісність субкультури скінхедів почала ламатися, коли вони мусили відмовитися від свого традиційного одягу (бомбери, берці, джинси з підкатами, підтяжки тощо) через підвищену увагу правоохоронних органів. Паралельно з цим відбувається перехід на стиль кежуал, властивий футбольним хуліганам. Це ще більше змішує і зближує обидві субкультури».
«Так, кросівочки, картаті сорочки, – усміхається Юрій. – Але досі ношу «мартенси», це ж чудове зимове взуття!» «Хтось і справді через певні обставини не хоче привертати до себе надмірну увагу, інші просто не зважають на зовнішність, – погоджується Хаммер. – Але, як на мене, «однострій» дисциплінує та зобов’язує. Це як у армії, тобто те, що об’єднує. Скінхед, будучи на прикиді, не має права не відреагувати на свавілля ворожих елементів».
Не останню роль у бажанні мати більш мирний вигляд відіграє вік: хто ж піде на роботу в такому екзотичному спецодязі? Адже серед українських «скінів» чимало тих, кому за 25. «Ходила у «гріндерах», на підкатах, а тепер я мати, – розмірковує 28-річна К. – Я думала, що щось змінилось… Але повернулася до міста, де виросла, й почалося… Пиво, концерти, бійки». «Хтось, звісно, робить вибір на користь спокійного життя. Однак ті, хто віддаляється через сімейні та інші питання, рідко змінюють свої переконання. Принаймні серед моїх знайомих це закономірно. Люди з консервативними поглядами не схильні сумніватись у власних принципах», – додає Хаммер.
«Субкультура скінхедів зникає, але носії самих ідей та світоглядних орієнтирів не розчиняються в людському морі, – каже Ольга Худецька. – Вони насичують інші субкультури. Переважно угруповання футбольних хуліганів, а також правих стрейт-еджерів (субкультурна філософія, послідовники якої дотримуються здорового способу життя. – Ред.), хардкорників, вуличних художників, спортсменів і навіть правих реперів». Нині, на її думку, доцільніше вести мову не про субкультуру скінхедів, а про надсубкультурне формування радикальних правих, яке складається з представників різних течій.