Відповідь ствердна. «Я трохи вагався, – каже хлопець у шарфі збірної України. – Живу я далеко, у Вишневому, а вчора ввечері бачив стільки аварій на дорогах… Однак я був тут і торік, і позаторік. Це вже традиція. Добрих традицій порушувати не можна!»
З'єднання берегів Дніпра живим ланцюгом з нагоди Дня Соборності, чи Дня Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що датується 1919 роком, й справді давно стало традиційним заходом. Цьогоріч на міст Патона українці вийшли вже вшосте.
«Справді, минулого року людей було значно більше, – зауважує один із присутніх, розгортаючи довжелезну жовту стрічку. За задумом організаторів, саме з нею за кілька хвилин вирушать до середини Дніпра люди, що зібрались на правому березі річки, аби там з'єднати її з принесеним з лівого берега синім полотном. – Але це не привід засмучуватись. Це дуже легко пояснити: торік це ж не вівторок був, а неділя, вихідний день!»
Під барабанний бій люди рушають у дорогу. У багатьох українські прапори не лише накинуті на плечі, а й намальовані на щоках. Хтось із дівчат пов'язав жовто-сині стрічки на сумки, хтось вплів у коси. Відчайдушно сигналять, вітаючи натовп, водії машин. Люди радісно махають їм у відповідь.
Колони, що прямує з лівого берега, довго не видно. Втім, вона є. І так само, під барабанний дріб та під численними державними прапорами, прямує до середини моста синя «половинка» прапора. «Він на липучках, – заклопотано пояснює один із організаторів. – Зараз об'єднаємо Україну!»
Від об'єднання жовтого та блакитного, лівого та правого, чи то УНР та ЗУНР багатьох присутніх відволікає не менш важливий момент. Просто жвавою проїжджою частиною, трішечки менш слизькою, ніж пішохідна, до середини моста поспішає чоловік на милицях. На плечах у нього український стяг. Густа чорна борода ховає ледь помітну щиру усмішку. Хлопці допомагають йому перелізти через огорожу, аби приєднатись до інших. «Я не міг не прийти», – каже він, наче просить вибачення. Стає в ланцюг, зливаючись із натовпом. Сотні прапорів, усміхнені очі та притиснуті до сердець долоні, високі голоси численних молодих дівчат і огорнуті димкою куполи церков на правому березі. Зовсім неважливим здається те, що сьогодні людей трохи не вистачило для того, щоби справді взявшись за руки, об'єднати береги Дніпра. «Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону…» – співають люди.
Захід, начебто, добіг кінця, проте люди співають і далі. «Червону руту не шукай вечорами…» – виводять, віддаляючись, жінки, котрі повертаються на лівий берег. «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б'є…» – співають хлопці дорогою на правий. «Попереду Дорошенко! Веде своє військо, військо запорізьке, хорошенько…» – продовжують молоді дівчата навіть на автобусній зупинці. Повертаючись назад, люди не знімають з плечей прапори.