Коли релігія, мистецтво та побут були одним цілим із повсякденним життям, людина вперше спробувала видобувати звуки із трубчастої кістки. В автентичних культурах Африки, Південної Америки та Азії основою для того чи іншого інструмента могли слугувати, приміром, висушений гарбуз, надутий міхур свині або панцир черепахи (деякі африканські племена не гребували й людськими черепами). Логіка була проста й безпрограшна: грати на всьому, що звучить.
Сьогодні інтерес до етнічного у світі набув масштабів позитивної епідемії. «Тепер людину з африканським барабаном можна зустріти частіше, ніж із гітарою, – каже білорус Лєанід Павльонок, музикант гуртів «Нагуаль», «Маланка» та «Оркестр Реха». – У наш час особливо популярними є діджеї з «бабусиними піснями» або ж щось радикально андеграундне, наприклад, диджериду та живий драм-н-бас. Нині у східнослов’янських країнах спостерігаємо потужний приплив етнічних інструментів, зростання інтересу до інших культур. В Америці та Європі він дещо вщух після сплеску в 1980–1990-х, коли виникло таке поняття, як world music».
Ноктюрн на флейті ринв
Широковідомі у вузьких колах українські майстри виготовляють дримби (фото 6), флейти, ліри, барабани (фото 5), маракаси, бубни (фото 1, 2) тощо. Здебільшого самоуки, без спеціальної музичної або ж ремісничої освіти, які методом тривалих спроб і помилок досягли цілком серйозного (а подеколи міжнародного) рівня й перетворили захоплення на постійний фах. Причому автентичної технології дотримуються не завжди: часом пластикова мембрана на бубні або тамтамі значно практичніша, ніж традиційна шкіра: не боїться вологи (а отже, можна без ризику грати під дощем на фестивалі), не потребує вбивства звіра, не псується й при цьому звучить аж ніяк не гірше. Дещо неавтентично, зате зручно. Як зазначив один музикант, «інструмент – це не тамагочі, щоб його доглядати і плекати».
Так, завдяки художнику й музиканту Дмитрові Матюхіну, майстру диджериду та одному з авторів й організаторів фестивалю обертонової музики «Обертонік», цей австралійський родич гуцульської трембіти набув стрімкої популярності в наших широтах (фото 3, 4). На відміну від трембіти автентичний диджериду догори не підняти, той кінець, із якого вилітають звуки, традиційно впирають у землю, оскільки інструмент надзвичайно важкий. В «оригіналі» він виготовлявся з евкаліптової деревини, прогризеної зсередини термітами в пору засухи. «Аборигени простукують стовбури, знаходять найбільш підхожі за звуком, – розповідає Дмитро. – Зрізають, за потреби прочищають зсередини, наліплюють із чорного бджолиного воску мундштук і декорують. В Україні це неможливо за визначенням: ні термітів, ні евкаліпта тут немає, а з різних порід дерева, звісно, хлопці майструють. Роблять повздовжній розпил, видовбують внутрішню частину, після чого обидві частини з’єднують у єдину трубу – процес тривалий, кропіткий і надскладний». Після серії експериментів із щільним картоном, бамбуком, металом і пластиком йому вдалося відшукати власний «рецепт» виготовлення диджериду: «Знаходжу на ринку будматеріалів пластикові труби, простукую, вдома на вогні оплавляю, поки пластик м’який, як пластилін, надаю потрібної форми: біля мундштука звужую, біля раструба розширюю, виліплюю якісний, зручний мундштук із тієї самої труби. Потім налаштовую точно в бажану ноту, розширюючи раструб. Далі заготовку оформляю, декорую».
Барвисті, фантасмагорично розписані, іноді закручені в баранячий ріг, Дмитрові диджериду розповзаються світом, на майстер-класи сходиться дедалі більше охочих, готових довго незграбно «пррррукати» в трубу, щоб зрештою досягти необхідних частот. «Я усвідомив, що в Україні це ще досить вільна ніша, – ділиться Матюхін. – Через інтернет дізнався, що незадовго до мене виготовленням диджериду вже займався Ярослав Камінський. Ми зустрілися, поспілкувались, усвідомили, що начебто, окрім нас, нікого немає в цій темі. І вирішили просувати позитивні вібрації в Україні!»
Горло як інструмент
Деякі фолкові гурти відроджують не лише майстерність гри на традиційних давніх інструментах, а й старий-добрий принцип видобування звука з усього, що трапиться. Саме цим свого часу прославився той-таки білоруський гурт «Нагуаль» – у руках музикантів «співали» (причому абсолютно дивовижно!) і шланг від пилососа, і інші несподівані предмети. «Вибір інструментів був продиктований бажанням знайти щось унікальне і за формою, і за звучанням. А ще краще, якщо воно було виготовлене власноруч. Також захоплення джерелами музики штовхало мене до інструментів з архаїчним звучанням. Будь-який предмет побуту звучатиме в наших руках!» Щоправда, музикант зізнається, що тепер гурти дещо змінили концепцію: «У нас уже не натрапиш на ялинковий ніс або сантехнічні труби. Наразі найпоширеніший традиційний набір – барабанна установка, гітари, скрипка, акордеон та вокал…» – розповідає Лєанід Павльонок.
Експериментують сучасні фолкнери не лише з різними інструментами, а й із музичними можливостями власного тіла. Так, дедалі більше охочих вчаться мистецтва горлового співу, що раніше було привілеєм шаманських практик, а тепер все частіше можна почути на концертах у товаристві з різними, часом сучасними, музичними інструментами. «Горловий спів трапляється в африканських племен, є він і в Ірландії (там це відносно новий стиль), у Гвінеї – жіночий горловий спів, – розповідає його майстер Радвіл. – Думаю, кожен народ у своїй історії не оминав горло, просто ця традиція здебільшого не дійшла до нашого часу, бо християнізація внесла свої корективи в язичницькі, шаманські традиції. Нині горловий спів починає відроджуватися в різних народів. З’являються нові стилі, експерименти. Але найбільше ним славляться Монголія, Тува, Сибір, Бурятія». Його первісне призначення – вводити виконавця в так званий змінений стан свідомості, проводити його по інших вимірах. Більш практичне, «життєве» застосування такої практики – медичні цілі. На сьогодні деякі шамани, такі як Ніколай Ооржак, проводять сеанси лікування із застосуванням такого виду співу. Але водночас спів є цілком самобутнім і привабливим для виконання зі сцени.
«Є три основні різновиди горлового співу: сигит, хоомей і каргара, – розповідає майстер горлового співу Тагіро Вітрояр. – Шамани переконані, що світ, як і людина та її мікрокосм, поділений на три рівні: небесний, земний і підземний. Небесний – це сигит. Середній – хоомей. І нижній, підземний, світ – каргара. Вдаючись до якогось із різновидів горлового співу, ми взаємодіємо з відповідними світами як у собі самому, так і в довкіллі. Навіть неважливо, наскільки людина шаман або не шаман…» Сьогодні музиканти сміливо комбінують горловий спів і з українським автентичним мелосом, і з гітарою, і з диджериду. «Я думаю, що горловий, як і інший, спів можна поєднувати з будь-яким інструментом: чи то буде гітара, чи перкусія, чи барабанна установка, чи синтезатор – головне, аби душа лежала. Деякі люди проти того, щоб горловий спів виходив за межі канонів, мовляв, так втрачається коріння. Я з цим не згоден. Важливіше, що і як людина використовує для себе, що в це вкладає», – каже Тагіро.
На сьогодні давні практики стають дедалі доступнішими, шамани діляться своїми колись закритими знаннями, відвідують та організовують тематичні фестивалі, створюють спільноти в соцмережах – вони переживають, що їхня традиція нині опинилася під загрозою зникнення. Охочі можуть опанувати мистецтво горлового співу на майстер-класі, які проводяться після концертів, на фестивалях або в арт-кафе.
Неостанні з могікан
Інтерес до музики індіанців на сьогодні видається менш поширеним, але більш заглибленим і структурованим. Індіанську музику дещо рідше змішують із сучасними музичними інструментами або традиційними інструментами інших культур. Майстер і музикант Костянтин Мітокару виготовляє багато різних дивовиж: гуслі криловидні, бубни, але переважно флейти північноамериканських індіанців Native American Flute: «У 1869 році преподобний Альфред Ріггс, місіонер, який проживав серед племені санти-сіу, дав перший опис рівнинної флейти, яку побачив, проживаючи в племені: «Цю флейту називають cho-tan-ka (čhotháŋka – буквально «велика серцевина», мається на увазі велика серцевина деревини, яку використовують для виготовлення флейти). Крім лакотської назви cho-tan-ka в племенах індіанців щодо неї могли застосовувати й інші найменуваня: šiyóthaŋka – «велика куропатва» (флейти часто виготовляли у формі голови пташки ), wiíkižo – «свистулька», wayážopi – «вони свистять на цьому». Часто в літературі на позначення індіанської флейти трапляються терміни love flute або courting flute, що не зовсім точно відображає істину. Справді, інколи індіанські юнаки використовували флейту, щоб звернути на себе увагу дівчат, які їм сподобалися, але це не було головним завданням інструмента».
«Підхопив» інтерес до музичної теми Костянтин майже випадково, намагаючись виготовити власноруч сувенір на подарунок. «Захотілося почути його звук, – розповідає майстер. – Так все і почалося, став шукати інформацію в інтернеті, запитувати на форумах». Навчання було досить важким, адже на жодному музичному інструменті він на той час не грав, музичної освіти не має. Створення флейти починається з вибору деревини, розрахунків щодо матеріалу, ескізу або креслення. За чим іде сам процес виготовлення – переважно це ручна робота, розрахунки ігрових отворів, налаштування ігрових отворів, оздоблення.
Захоплення музичною етнікою для кожного має свій характер. Для когось це пошук нових оригінальних мотивів і звучань, для когось – коріння, для інших – дотримання трендів, магічна практика або ж наукове дослідження. «Сьогодні гітаристів, флейтистів та особливо «барабанщиків» до дідька на кожному розі! – каже Дмитро Матюхін. – На мій погляд, Джимі Гендрікс із гітарою вже зробив усе, що можна було. Переплюнути його навряд чи вдасться. Так само й з іншими інструментами. Диджериду поки що для України екзотика, тобто ще є фора і нагода зробити щось значне в цьому напрямі».