887 гігантів

Тієї ночі на краю світу посеред безмежної Океанії я заснув пізно. Довго лежав на ліжку, виглядаючи набухлий місяць крізь широке вікно котеджу. Час від часу сіруватий землистий диск облягали подерті напівпрозорі хмари. Вони домішували в місячне сяйво молочного туману, який смугами вплітався у темряву за склом. Ледве чутно шуміли води Тихого океану… Так було віками на цьому загадковому острові Пасхи. Те саме місячне сяйво, те саме рокотання хвиль наповнювали ніч за століття до мене. Що відчували тубільці, вдивляючись у далекий обрій, вслухаючись у невгамовний шум океанських хвиль? Самотність? Приреченість? Нестримне бажання поринути за виднокрай? Чи, може, просто байдужість?

Хоча байдужість – ні. Що завгодно, тільки не це. Унікальний народ, який спромігся видов­бати примітивними кам’яними сокирками майже дев’ять сотень гігантських статуй (моаі) й розмістити їх по всьому острову на ретельно викладених підмостках, може бути яким завгодно, але тільки не байдужим.

Останній шмат суходолу

Острів Пасхи, або Рапа-Нуї, – невеликий вулканічний шматок суходолу в південній частині Тихого океану, який заслужено вважають найвіддаленішим куточком планети. Він має форму неправильного трикутника зі сторонами від 16 до 24 км. За бажання його без особливих зусиль можна обійти пішки за день.

Цей крихітний клаптик землі загубився посеред Тихого океану на відстані 3700 км від узбережжя Чилі та 4000 км від Папеете, столиці Французької Полінезії на острові Таїті. Найближча земля, де можна зустріти людей, – острів Піткерна (2000 км на захід від Рапа-Нуї), все населення якого налічує щонайбільше кілька десятків осіб. Відстань до Рапа-Нуї по прямій від Києва – 15 735 км.

Острів Пасхи відомий тим, що протягом століть на ньому жила й розвивалася нечисленна, але дуже могутня цивілізація, лишаючись абсолютно невідомою для решти світу. Невеликий народець (у найкращі часи острів міг прогодувати тисяч п’ять осіб) висікав з вулканічної породи і встановлював усюди вздовж берега велетенські статуї з довгими носами та витягнутими мочками вух. Деякі з них сягали розмірів п’ятиповерхового будинку. Знадобилося майже два століття після подорожі Магеллана для того, щоби голландський капітан Якоб Роггевен натрапив на цей крихітний острівець у безмежному Тихому океані. Він знайшов його у Великдень 1722 року, тому й назвав островом Пасхи.

Вперше я потрапив на Рапа-Нуї в серпні 2009-го, перед тим перетнувши заледве не половину Південної Америки. Моя експедиція почалася в Кіто, столиці Еквадору, звідки, пройшовши все Перу й натоптавши загалом 6000 км, дістався аж Сантьяго-де-Чилі. Я дряпався на руїни загубленого міста інків Мачу-Пікчу, літав на маленькій одномоторній «Чесні» над загадковими лініями посеред пустелі Наска, плавав на човнах посеред островів на озері Тітікака, піднімався на найвищий діючий вулкан планети Котопаксі… Проте ніщо, абсолютно ніщо з того, що я бачив протягом шести тижнів блукання Південною Америкою, не могло зрівнятися з островом, відкритим на Великдень.

Ронго-ронго та інші таємниці

Нез’ясовні таємниці та туманні загадки – ось головна ознака острова Пасхи. Перша з них стосується походження давніх рапануйців. Звідки на такому далекому й неприступному шматку землі взялися люди? Чи справді вони припливли зі сходу від берегів Південної Америки, подолавши 2 тис. миль відкритого океану, як припускав відомий норвезький мандрівник і письменник Тур Хеєрдал? Чи, може, предки таємничих острів’ян пробивалися наперекір зустрічному вітру із заходу, з найвіддаленіших островів Океанії? Дехто взагалі припускає, що острів Пасхи може бути залишком давно затонулого континенту.
За рапануйською легендою, багато-багато років тому з одного із островів далекої Полінезії на двох великих каное приплив король Хоту Мату’а з почтом. Острів’яни вірять, що саме він був пращуром усіх рапануйців. Археологічні дослідження підтверджують можливе переселення, однак малоймовірно, що саме Хоту Мату’а та його люди почали зводити моаі. В легендах острова Пасхи немає ні слова про те, як і для чого будувалися велетенські статуї. За уявленнями аборигенів, яких застали на острові перші європейці, моаі просто були завжди.

Є ще й інша легенда, в якій є згадка про те, що острів не був безлюдним, коли на нього висадився король Хоту Мату’а. В ній ідеться про високих людей із довгими вухами та білою шкірою, які знали, як будувати моаі. Цей неймовірний факт, що стосується кольору шкіри, підтверджують Якоб Роггевен, Феліпе Ґонзалес та Джеймс Кук – перші дослідники острова Пасхи, котрі як один стверджують, що поміж аборигенів зустрічалися люди з білою шкірою й на вигляд геть як європейці.

Ще однією загадкою є ронго-ронго – символьне (ієрогліфічне) письмо, яким користувалися жителі острова Пас­­хи. Це система знаків – стилізовані зображення людей, тварин, рослин та різні геометричні фігури, які, найімовірніше, використовували для ведення календаря, реєстрації найважливіших подій в історії острова, запису легенд та увіковічення генеалогії рапануйських правителів. Унікальність ронго-ронго в тому, що воно є однією з п’яти писемностей, які сформувалися абсолютно незалежно одна від одної в процесі еволюції людства (решта, як відомо, включають клинопис шумерів, єгипетську писемність, китайські ієрогліфи та письмо народів Центральної Америки).

Постають закономірні питання: звідки на такому ізольованому клапті неродючої землі могло взятися письмо?.. Ким був той геній, який, живучи поміж громади, котра налічувала щонайбільше кілька тисяч осіб, спромігся вимудрувати ідею писемності?..

Утім, найбільша таємниця острова Пасхи – це все ж таки грандіозні моаі – неймовірні кам’яні велетні, якими заставлений увесь острів.

Кам’яні моаі

Статуї височіють буквально скрізь по узбережжю. Вони встановлені на кам’яних платформах, що називаються аху, й усі до однієї повернуті спинами до моря.

Походження довговухих кам’яних велетнів є однією з найбільших головоломок в історії Рапа-Нуї, адже перші європейці, які висадилися на острів у XVIII столітті, застали там лише зграйку напівголих дикунів. Відтоді майже три століття весь цивілізований світ б’ється над таємницею Пасхи, намагаючись зрозуміти, як кілька сотень напівдиких жителів острова могли творити, рухати та піднімати на платформи грандіозні монументи, адже деякі з них сягають десяти метрів у висоту і важать 50 т.

На Рапа-Нуї 887 статуй. Щоправда, тільки 288 з них цілковито завершені, доставлені до аху та встановлені на платформи. 397 статуй лишилися в майстер­нях-каменоломнях. Ще 97 моаі лежать повалені по дорозі до своїх аху. Решта сильно зруйновані та розкидані на узбережжі.

Моаі різняться за величиною. Вага найменшої статуї не перевищує 20 т, а висота в середньому сягає шести – восьми метрів. Проте є набагато більші екземпляри. Наприклад, у каменоломні Рано Рараку розташована незавершена скульпту­­ра заввишки 20 м і вагою 170 т.

Чим же були моаі? Одна з теорій стверджує, що ці монументи символізують померлих предків, переважно царів. За іншою гіпотезою, кам’яні велетні могли бути символами могутності окремих кланів або ж просто будувалися в честь їхніх правлячих лідерів. Припущень та здогадок чимало, однак жодна з них не дає точного уявлення про призначення моаі, оскільки ті острів’яни, яких застали на острові Пасхи Роггевен, Ґонзалес та Кук, самі не знали, для чого служать монолітні титани на узбережжі. Вони не поклонялися кам’яним ідолам. Інакше кажучи, рапануйці не надавали їм значення.
Одна зі статечних острів’янок розповідала мені історію про те, як на початку XX століття хтось із острів’ян підійшов до англійської дослідниці Кетрін Рутледж, коли вона обміряла один із загадкових монументів, і здивовано запитав: «А у вас у Лондоні хіба немає моаі?»

Безсилля перед аху

Як не прагну, але не можу уявити, як це воно – рік за роком, наче у в’язниці, сидіти на крихітному шматку землі, оточеному тисячами миль бурхливого безлюдного океану, навіть не підозрюючи про існування інших островів, не кажучи вже про великий суходіл. Хіба можна жити повноцінним життям, творити й розвиватися, вважаючи, що кусень скелястої землі завдовжки 17 км – це і є увесь всесвіт? Виявляється, так.
Я дописую цю статтю, сидячі в скляно-бетонному го­телі-монстрі на півдні Китаю, за тисячі миль від острова Пасхи, проте перед моїми очима ще й досі стоїть вечірня картина, побачена колись на Рапа-Нуї: затока Ханга Кіо’е, овальний розрив у хмарах на заході. Витягнуті сонячні промені про­­сотуються крізь пошматоване хмаровиння і, ковзаючи над водою, наче стріли, влітають на острів. Там, де іскристі стріли вперше торкаються суші, підсвічуючи золотом невисоку траву, височіють п’ять велетнів. Найменший – сім метрів заввишки. Незворушні погляди порожніх очей, трохи випнуті вперед щелепи, міцно стулені губи й акуратно складені руки внизу живота – п’ятеро мовчазних титанів стоять у ряд, поруч один з одним, на ідеально рівній широкій платформі, складеній із невеликих круглих камінців. Аху Тахай – перший великий аху, тобто майдан із кам’яними велетнями, побачений мною на острові. Взагалі перший справжній аху в моєму житті.

Пам’ятаю, як повернувся на інший бік, щоб не бачити місяця, який, здавалося, насміхався наді мною… Мене дратувало власне безсилля. Про що він тоді думав, той геніальний інженер, жрець чи правитель? Той, хто силою власної волі щоранку зганяв сотні людей до кратера Рано Рараку, примушував заточувати убогі сокирки, до отупіння довбти неподатливу скелю, переносити абсолютно непошкодженими багатотонні статуї через пагорби і долини, а потім встановлювати їх вертикально на узбережжі. Для чого призначалися його велети? Не може бути, щоб таких титанів будували без мети!

ЗАГУБЛЕНИЙ В ОКЕАНІ. Крихітний о. Пасхи, площею у нецілих 200 га, розташований за тисячі кілометрів від континентів

ОБЛИЧЧЯМ ДО ЛЮДЕЙ. Усі моаі, хоч і стоять на узбережжі, повернені спиною до моря